А тепер, мій любий друже, з усією переконаністю засвідчую, що я висвітлюю це питання справедливо, спираючись на найміцніші підстави; і ви легко можете зрозуміти, як воно сталося, що ідея, безглузда вже на перший погляд, могла затримати прогрес у всіх галузях істинного Знання, – а це означає, що їхній поступ майже повсюдно відбуватиметься інтуїтивними стрибками. Та стародавня ідея змусила науку розвиватись наче поповзом; і, зокрема, захоплення тим Биком стало на довгі сотні років настільки широким, що все гідне зватися мисленням, власне кажучи, припинилось. Ніхто не насмілювався мовити слово правди так, щоб воно вирвалось як порух людського духу. І не мало значення, була чи не була та правда навіть доказовою правдою, тому що твердолобих тогочасних savans цікавив тільки шлях, який привів до неї. На результати ж вони й глянути не хотіли. «Покажіть нам засоби, – волали вони, – засоби!» Якщо, вивчивши ці засоби, мудреці виявляли, що ті не підходять ні під категорію Овна (інакше кажучи, й Барана), ні під категорію Ягняти (Бика), то в цьому разі savans не могли посуватися далі; вони оголошували, що «теоретик» є дурень, і не бажали вже більше мати справу ні з ним, ні з його одкровеннями.

Тож ніхто мене не переконає, ніби безліч корисних істин, відкритих людством протягом довгої низки віків, з’явилися завдяки отій повзучій системі, тому що стримування уяви – таке зло, якого не могла компенсувати й чимала достовірність давніх способів дослідження. Помилка всіх тих юрманців, тих вріцузів, тих інглітців і тих амрикканів (ці останні, до речі, – то наші ж таки найближчі предки) була дуже схожа на помилку, якої припускається розумник, що гадає, ніби обов’язково краще бачитиме якийсь предмет, коли підсуне його якомога ближче до носа. Ці народи самі себе засліпили подробицями. Коли вони чинили, як заповідав Бик, їхні «факти» принаймні залишалися фактами; це не мало б великого значення, якби вони не вдавали глибокодумно, ніби факти справді, є фактами (і повинні бути такими) лише тому, що здаються фактами. Коли ж вони ступали на стежку Овна, їхня хода була ледь не така крива, як баранячий ріг, тому що вони ніколи не мали аксіоми, яка була б істинною аксіомою. Вони, певно, були зовсім сліпі, якщо цього не бачили, – навіть у ті часи: адже навіть у ті часи чимало міцно «вкорінених» аксіом рішуче відкидалося. Ось, наприклад: «Ex nihilo, nihil fit»[17] – «предмет не може діяти там, де його нема»; «протилежності не можуть існувати»; «пітьма не може породитися світлом» – всі ці й іще з десяток інших подібних тверджень, які попервах приймалися без вагань як аксіоми, згодом, у той період, про який я кажу, вже визнавалися за неспроможні. А тому геть абсурдне те завзяття, з яким народи покладались на «аксіоми» як на непохитну підвалину Істини! Та навіть і вустами самих тих розважливих мислителів легко підтверджується марність та облудність їхніх аксіом узагалі. Хто був найрозважливіший серед тих логіків? Дайте подумати! Зараз, піду спитаю в Пандіта, повернуся за хвилину… От! Он воно що! Тут є книжка, написана близько тисячі років тому, а згодом перекладена з інглітської мови – аз неї, між іншим, здається, пішла й мова амрикканів. Пандіт каже, що серед стародавніх праць на цю тему, тему логіки, ця – безперечно – одна з найрозумніших. Автором (ім’я його було свого часу у всіх на устах) був якийсь Мельнер чи, може, Млинн[18]; про нього відомий, зокрема, той немаловажний факт, що він мав на своєму млині робочого коня, званого Бентам. Але давайте заглянемо до цього трактату!..

Ага! «Здатність чи нездатність осягати, – дуже слушно зазначає містер Млинн, – ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини». Якому, здоровому глуздом, нашому сучасникові хоча б на думку спаде заперечувати такий трюїзм? Єдине, що нас може щиро здивувати, – чому Млинн визнав за необхідне бодай натякати на речі аж настільки очевидні. Ну, ну… Та перегорнімо сторінку. А що тут? «Два суперечні явища не можуть обидва бути істинні, себто не можуть співіснувати в природі». Тут містер Млинн хоче сказати, що, наприклад, дерево повинно бути або деревом або не деревом, – тобто воно не може бути водночас деревом і не деревом. Чудово; але я запитую його: чому? А відповідь така (і вона більше ні на що не претендує): «Тому що неможливо осягнути, щоб два суперечні явища обидва могли бути істинні». Проте це, за його ж таки схемою доведень, ніяка не відповідь; хіба ж не він сам щойно визначив як очевидну річ, що «здатність чи нездатність осягати ні в якому разі не слід брати за критерій беззастережної істини»?

Тож я й нарікаю на ті прадавні народи не стільки через те, що їхня логіка, як видно з їхніх доведень, цілковито неспроможна, пуста й заразом химерна, скільки через їхнє пихате та недоумкувате заперечення всіх інших шляхів до Істини, всіх інших засобів її досягнення, крім цих двох безглуздих стежок – одна поповзом, друга навкарачках, – на які вони вийшли, аби накласти пута на Душу; а Душа ж бо нічого так не прагне, як ширяти]

До речі, любий мій друже, як ви гадаєте – чи не завдало б нерозв’язного клопоту тим прадавнім догматикам визначити, яким же з тих двох шляхів було досягнуто найважливішої та найвищої з усіх їхніх істин? Маю на увазі закон гравітації. Ньютон завдячує його Кеплерові. Кеплер визнавав, що його три закони були, власне, вгадані (а саме ці три закони, з шерегу інших, і привели чудового інглітського математика до його головного Правила, основи всіх фізичних законів, за якими для нас починається вже Царство Метафізики). Кеплер здогадувався, тобто користувався уявою. Він був воістину «теоретик» – це слово, нині мало не священне, колись вимовляли як образливе назвисько. Ну, хіба спромоглися б ті старі кроти роз’яснити, яким із двох «шляхів» криптограф розгадує вельми заплутану криптограму або по якому із двох шляхів Шампольйон підвів людство до тих безсмертних і майже незліченних істин, що випливли з розшифрованих ним єгипетських ієрогліфів?

І ще одне слово на цю тему, з якою я вже вам, певно, набридла. Так от, хіба не аж надто дивним є те, що вони, ці упереджені люди, з їхньою вічною балаканиною про шляхи до Істини, не трапили на те, що ми тепер ясно усвідомлюємо як широкий битий шлях, – на принцип Послідовності? Невже не дивовижно, що вони так і не спромоглися зробити з творінь Господа найважливіший висновок: цілковита послідовність повинна бути й абсолютною істиною! Наскільки спростилися шляхи нашого прогресу після запізнілого обнародування цих тверджень! Дослідження було вихоплено з рук земляних кротів і передано – як першорядне завдання – правдивим, єдино правдивим мислителям, людям полум’яної уяви. От ті останні й теоретизують. Подумайте тільки, з яким презирством мої слова сприйняли б наші прабатьки, якби вони зараз могли зазирнути мені через плече? А я наполягаю: саме ті люди й теоретизують; їхні теорії легко виправляти, видозмінювати, систематизувати – очищати потроху від окалини непослідовності, – аж поки врешті проявиться довершена послідовність; а її – саме тому, що вона є цілком послідовна, – навіть найзашкарубліші уми визнають за абсолютну та беззастережну істину.

4 квітня. Новітній газ робить чудеса, особливо у сполученні з удосконаленою гутаперчею. Якими ж то безпечними, зручними, легкими в керуванні й з усіх поглядів вигідними стали наші сучасні повітряні кулі! Он одна, величезна, – наближається до нас із швидкістю щонайменше сто п’ятдесят миль на годину. На ній, здається, повнісінько народу, – може, триста чи чотириста пасажирів, – а бач як ширяє на висоті десь понад милю над рівнем моря, тільки позирає згори на нас, бідолаг, із величною зневагою. А втім, сотня чи навіть дві сотні миль на годину – то, кінець кінцем, не швидкість для справжньої подорожі. Ви, напевно, пам’ятаєте, як ми перестрибнули весь Канадавський континент залізницею? Цілих триста миль на годину – оце швидкість! Щоправда, там годі щось побачити у вікно, годі чимось зайнятися, хіба що фліртом, бенкетуванням та танцями у тих розкішних салонах. Пам’ятаєте, яке дивне відчуття виникало, коли з вагона, що мчав на повний хід, ми ненароком ухоплювали оком якісь предмети назовні? Все зливалось у єдину суцільну масу. Щодо мене, то я віддаю перевагу подорожам повільним поїздом, із швидкістю, скажімо, миль сто. Там є скляні вікна і навіть дозволяється їх відчиняти – окові відкриваються ясні краєвиди… Пандіт каже, що трасу для великої трансканадавської залізниці частково розмічено ще, мабуть, дев’ятсот років тому! Він запевняє навіть, нібито й досі можна знайти залишки дороги – сліди якраз із тих часів, про які він згадував. Тоді дорога, здається, мала тільки дві колії; у нас, як вам відомо, їх аж дванадцять, і ще готуються три чи чотири. Стародавні рейки були дуже тонкі й розташовувались надто близько одна від одної: в наш час така легковажність неминуче призвела б до тяжких аварій. Бо ж сучасна ширина колії – п’ятдесят футів – заледве вважається безпечною. Власне кажучи, я не сумніваюся, що якісь там колії повинні були існувати вже у вельми віддалені часи, – так твердить і Пандіт; для мене цілком ясно, що в певний період, – очевидно, не менше як сім сторіч тому – Північний і Південний Канадавські континенти складали одне ціле; отже, канадавцям просто доконче треба було мати велику трансконтинентальну залізницю.