5 квітня. Мене мало не до смерті замучила ennui. Єдиний, з ким на борту можна спілкуватися, – то Пандіт; а він, бідолашка, нездатний говорити ні про що, лише про старожитності. Якось він цілий день переконував мене, ніби прадавні амриккани самі врядували собою! – чи чув хто коли більшу нісенітницю? – і ніби вони існували у такому собі співтоваристві, де кожен сам за себе; немов ховрахи – «степові собачки» з відомої байки. Він каже, що вони виходили з найхимернішого засновку: нібито всі люди народжуються вільними й рівними. А це ж геть-чисто суперечить принципам ранжирування, які так виразно закарбовані на всьому, що є сущого в духовному та матеріальному світі. Кожна людина «голосувала» – так це в них називалося, – тобто, інакше кажучи, втручалась у громадські справи, аж поки зрештою виявилось, що «загальні інтереси» не цікавлять нікого і що «Республіка» (так іменували те абсурдне утворення) взагалі не має уряду. Розповідають, однак, ніби першою обставиною, котра занепокоїла (хоч і кожного на свій лад) тих самовдоволених філософів, що сконструювали «Республіку», було разюче відкриття, а саме: загальне виборче право дає нагоду для шахрайських махінацій, тобто будь-яка партія, що набереться досить підлоти, аби не соромитись шахрайства, зуміє будь-коли одержати будь-яку бажану кількість голосів, причому запобігти цьому чи навіть виявити це не зможе ніхто. Варто було лише трохи замислитись над цим відкриттям, і стало очевидним, що дурисвіти обов’язково візьмуть гору; коротше, всякий республіканський уряд неминуче буде урядом дурисвітів. А тим часом філософи знай тільки ніяковіли за свою дурість – вони, мовляв, не змогли передбачити неминучість цього зла, – і тут же поринали у вигадування нових теорій: всі біди, бачте, від того, що на арену зненацька вийшла така собі добра тітонька на ім’я Чернь, яка захопила у свої руки все-все й насадила таку сваволю, у порівнянні з якою всі казкові Гоги та Магоги видаються втіленням пристойності та втіхи. Ця Чернь (до речі, іноземка), кажуть, була найпаскуднішою істотою з усіх, що коли-небудь топтали нашу землю. Величезна на зріст, нахабна, зажерлива нечупара; у неї була жовч вола, серце гієни й мозок павича. Кінець кінцем вона сконала, лопнувши від надміру власної завзятості. А все-таки й від неї знайшлася певна користь, бо користь буває од усього на світі, навіть од якої мерзоти. Чернь подала людству такий урок, що його й понині неможливо забути, – ніколи не відбігаймо від аналогій, які є в природі. Щодо республіканства, то для нього годі знайти хоч якусь аналогію в цьому світі, хіба що згадаємо «степових собачок», – виняток, який, здається, скоріше доводить те, що демократія є пречудовою формою урядування… для собак.

6 квітня. Вчора ввечері було добре видно Вегу – першу зірку сузір’я Ліри. У підзорній трубі нашого капітана Вега має центральний кут аж півградуса і дуже схожа на Сонце, коли на нього дивитись неозброєним оком у туманний день. Між іншим, хоча Вега набагато більша за Сонце, вона вельми до нього подібна – і тими «плямами», й оболонкою, і багатьма іншими деталями. Пандіт розповідає, що лише в минулому сторіччі почали нарешті здогадуватися про подвійний зв’язок, який існує між цими двома світилами. Вважалося (як не дивно!), що наша сонячна система переміщується по певній орбіті відносно якоїсь величезної зірки в центрі Галактики. Ба більше, стверджувалося, що обидва названі світила роблять повний оберт навколо цієї надзірки чи принаймні навколо центра тяжіння, спільного для всіх зірок Молочного Шляху і розташованого десь поблизу Альціони з сузір’я Плеяд, за період 117 мільйонів років! Нам, на рівні сучасних наших знань, з нашими вельми досконалими телескопічними пристроями тощо, звичайно, навіть важко осягнути підставу, на якій могла виникнути така ідея. Першим, хто став її поширювати, був якийсь Мадлер[19]. Можна припустити, що до такої навіженої гіпотези вперше його підвела тільки проста аналогія; але, ставши вже на цей шлях, Мадлер і далі повинен був би міцно триматись аналогій, розвиваючи свою гіпотезу. Він припустив, що величезна центральна зірка доконче повинна існувати; тут Мадлер був іще послідовний. Однак з погляду динаміки та центральна зірка мала б бути більшою за всі небесні тіла, що її оточують, разом узяті. Отже, могло постати запитання: «А чому її не видно?» – особливо нам, адже ми перебуваємо в середній частині зоряного скупчення, тобто там, де й розташоване те незбагненне центральне сонце, або близько від нього. Мабуть, той астроном, стикнувшися з цим питанням, став шукати рятунку в розважаннях про несвітність зірки – і тут раптом відкинув усякі аналогії. Але – хай навіть і визнав би, що центральна зірка несвітна, – як би він спромігся пояснити, чому ж її не видно під промінням незліченного сонмища яскравих сонць, що світять на неї з усіх боків? Нічого дивного, що кінець кінцем він почав обстоювати лиш одну тезу: для всіх світил, які обертаються, існує один спільний центр тяжіння; але й тут знову довелося відкинути аналогії. Наша система – це таки правда – обертається навколо спільного центра тяжіння, але обертання спричинене й об’єднане одним матеріальним тілом – Сонцем, котре своєю масою більш ніж урівноважує масу всієї решти системи. Математичне коло є крива, утворена нескінченною кількістю прямих ліній; але ж це уявлення про коло – а таке уявлення про криву ми, спираючись на земну геометрію, розглядаємо як чисто математичне, тобто суперечне практичному, – так от тільки це уявлення є насправді практичним, і тільки його ми правомочні прикласти до тих титанічних кривих, з якими маємо справу в даному разі, – принаймні уявно, – коли мислимо про нашу систему та її космічних сестер, що крутяться разом навколо якоїсь точки у центрі галактики. Хіба може найсміливіша людська уява хоча б у першому наближенні осягнути таке несказанне коло? Навряд чи буде парадоксом сказати, що навіть блискавка, якби вона вічно мчала по цьому незбагненному колу, то все-таки вічно мчала б, радше, по прямій лінії. Не можна прийняти й думку, ніби траєкторія руху нашого Сонця по такому колу – а саме так має рухатися Сонячна система при подібній орбіті – могла б хоч трішечки, але все ж помітно для людей відхилитися від прямої, – хай навіть за мільйони років; а однак тих стародавніх астрономів щось, либонь, таки примусило повірити, ніби безперечне викривлення відбулося в межах короткого відтинка астрономічної історії, – а це ж бо лиш манюсінька піщинка у вічному потоці часу, якихось дві чи три тисячі років! Отже, просто незбагненно, як вони, міркуючи таким чином, не підійшли відразу до розуміння справжнього стану речей, тобто – що відбувається подвійне обертання Сонця і Веги навколо спільного центра тяжіння!

7 квітня. Минулої ночі наші астрономічні розваги тривали далі. Було чудово видно п’ять астероїдів біля Нептуна; з великим інтересом дивилися також, як укладають гігантський п’ятковий камінь на перекриття арки у новому храмі Дафніса на Місяці. Дуже забавно переконатись, що такі дрібненькі істоти, як ці селеніти, до того ж так мало схожі на людей, виявляють технічну майстерність, набагато вищу за нашу власну. Ба більше, нам навіть важко збагнути, як легко ці малюки піднімають такі величезні брили, хоча ми добре знаємо, що каміння там важить небагато.

8 квітня. Евріка! Пандіт таки показав, на що він здатний. Сьогодні повітряна куля з Канадави підпливла до нас і скинула нам на борт свіжі газети; в них міститься надзвичайно цікава інформація про канадавські чи, скоріше, амрикканські старожитності. Вам, гадаю, відомо, що впродовж кількох місяців у Райському саду, головному осередді імператорських розваг, готується підґрунтя для великого нового фонтана. Райський сад, здається, в незапам’ятні часи був, буквально кажучи, островом, бо з півночі його завжди (наскільки сягають відомі нам свідчення) обмежувала маленька річечка чи, скоріше, вузька морська протока. Ця протока потроху розширювалась, а тепер стала завширшки в одну милю. Загальна довжина острова – дев’ять миль; ширина ж його в різних місцях істотно змінюється. Весь той простір (так твердить Пандіт) приблизно вісімсот років тому був густо забудований, причому багато будинків мали аж по двадцять поверхів, тому що земля в тій окрузі (через якусь невідому причину) цінувалася дуже високо. Однак страшний землетрус 2050 року так зруйнував та перевернув усе те місто (бо воно було завелике, щоб його називати селом), що навіть найзаповзятливіші з наших археологів досі не спромоглися видобути в тих місцях достатню кількість даних (у формі монет, медалей чи написів), щоб утворилося бодай загальне уявлення про звичаї, побут корінних мешканців тощо. Майже все, що нам про них відомо на сьогодні, – це те, що вони становили галузку дикунського племені нюйокерів, яке наводнило цей континент одразу після того, як його вперше відкрив Флейт Райкер, кавалер Золотого Руна. А втім, вони аж ніяк не були зовсім нецивілізовані, в них на свій кшталт розвивались різні мистецтва і навіть науки. Можна судити, що ці люди загалом були беручкі, але чомусь страждали на дивну мономанію будувати те, що у стародавніх амрикканів мало назву «церква», – щось таке на зразок пагоди, де люди поклонялися двом ідолам, що звались Багатство та Мода. Кінець кінцем, кажуть, острів на дев’ять десятих перетворився на таку молитовню. А жінки, здається, були по-чудному спотворені природною опуклістю в місці, розташованому нижче найвужчої частини спини, – хоча, і це найменше піддається розумінню, таке спотворення вважалося втіленням краси. В якийсь воістину чудодійний спосіб збереглися дві чи три картинки, що зображують цих незвичайних жінок. Вони виглядають вельми дивно, вельми дивно – щось середнє між індиком і дромадером.