«…Автомобіль ударив і знівечив Л.Г. Гофера, міського урядовця, в той момент, коли він малював на брукові пересторогу для пішоходів, щоб вони береглися від автомобілів».

Але більшість катастроф трапляються саме не через те, що забагато автомобілів, а через те що автомобілісти забагато п'ють. Через Лос-Анджелос на мехіканськім кордоні щодня переїздять сотні автомобілів у Мехіко і всі вони за день два повертаються з п'яними, як смерть, громадянами назад.

Заборонений «сухим законом» алькоголь, жахливим привидом стоїть над сучасною Америкою. Експерти оцінюють алькогольну «промисловість» у 50 мільйонів долярів річно (Associated Press). Найбільший емпоріум спирту це Детройт, але й через інші прикордонні пункти ввозиться колосальна кількість напоїв, а всередині країни існують гігантські заводи горілки, існують «нелегально». Капітал невдержно вливається в цю сферу промисловости, де існують високі ціни. Сенатори, поліцейські шефи, самі керівники й пропагандисти заборони заробляють колосальні суми на продажі спирту.

І одночасно вся газета повна боротьби з алькоголем. Як і раніше, старанно виловлюють «захалявників» (bootleggers), що приносять горілку за свій страх і риск, не платячи процентів концернам. Оштрафовують ресторатора і з ним, звичайна річ, його сімох офіціянтів. Виловлюють п'ятьох тіток, що несуть собі по флакончику на пиріг, (mince-pie) й тільки фігурують у газеті, як порушники спиртового закону. Музиканта Фредерика О. Рінкера вкидають у в'язницю на рік і штрафують на п'ятсот долярів за те, що він віз у своїм авто спирт. Завзята точиться війна проти дрібноти, що неорганізовано і індивідуально порушує «сухий закон» і цим замазують очі, щоб не так видко було організоване і масштабне порушення «сухого закону».

«Чікаго. Управління освіти, поліцай-департамент і адміністрація заборони поєднали свої зусилля, щоб винищити недозволений продаж горілки дітям шкільного віку. Кампанія почалася після того, як власник одного спиртового підприємства застрелив школяра і тепер ця кампанія поширилася на всі школи Чікаго. Поліція попереджає всіх підозрілих торгівців, щоб вони не дозволяли дітям шкільного віку грати в карти і пити в їхніх ресторанах. Учні мали горілку в своїх партах і продавали її іншим. Д-р Герман Бундезен звернувся до школярів з відозвою про шкідливість і отруйність «захалявної» горілки.

Газета повінця напхана порушеннями законів, очевидно мусить бути повна і поліцією. Три чверти всіх колонок починаються або кінчаються поліцією. Поліція американська розмаїта і много взірна. Є спеціяльні «тверезі загони», «діямантні загони», «наркотичні загони», «авторухові загони» і іще багато всяких загонів (squads). Щодня американці інформуються про те, кого звільнено, кого знижено, кого підвищено і кого призначено в поліції. Так, ми дізнаємося, що в «наркотичному загоні» чотирьох серджентів деградовано в рядові за те, що в їхніх речах було знайдено голки для вбризкування морфію. Нічого немає тільки про те скільки спирту споживає сама поліція. Спиртова «промисловість» взагалі з поліцією в спілці і виловлюють тільки неорганізованих споживачів.

Але є ще одна велика промисловість, у якій поліція являється акціонером. Це бандитизм.

Славнозвісна чікагська вулична війна, де бандити стріляли з кулеметів, бомби, якими рвуть будинки дуже завзятих охорнців порядку, панцерні, озброєні кулеметами, ваговози, що в них транспортують гроші, доводять, що не все спокійно в найбагатшій на світі країні. Колосальна поліцейська і детективна система

настановлена обороняти священну власність, кінець-кінцем сама повертається проти власности. Керівники бандитських нападів на банки – самі багатії і самі банкири. Вони сенатори. Вони судді. Вони поліцай-шефи. Їх не можна упіймати і засудити. Ловлять і засуджують тільки тих попихачів, що добувають для них же гроші. Звичайна річ, цього в газеті Washington Post не пишуть. Пишуть тільки, що «на жаль, у Н'ю-Йорку вже запанували чікагські методи бандитизму». Коли якогось багатія, землевласника і лихваря забили з револьвера, то несподівано виявляється, що багатій, землевласник і лихвар сам був членом банди, близький приятель Ела Порубаної-Морди (АІ Scarface) і що вбили його, очевидно, члени тієї банди за неакуратність у грошових розрахунках. Все це виявляється, і тимчасом для похорону:

«… замовлено труну з срібла, що коштує п'ятнадцять тисяч долярів, закликано п'ятьох попів і одного архієрея і такі-то громадські діячі виступатимуть з промовами на могилі".

Але ті, кого ще не вбили, можуть спокійно жити. Вранці їх не турбуватиме навіть гуркіт молочарських тачанок.

«Резинові шини повинні бути на молочарських фурах».

«Бостон. Білл, що вимагає резинових шин на вранішніх молочарських фурах, був поданий у штаті депутатом Чарлзом Сімонсом Лінну».

Так само спокійно працює біржева машина, висмоктуючи живицю з пролетарів. Але й тут законність наполовину показова. Ми читаємо у Washington Post про фірму, що продавала фермерам ділянки для плянтацій... на морі. Десятки великих і малих фірм цуплять злиденні ощадження дрібного міського люду, заманюючи великими процентами. Грошей у Штатах лишок, то ж солідні фірми виплачують дуже малі проценти. Робітник, клерк, швейцар, двірник, чорнороб, шахтар, батрак хотіли б швидше накопити маленьку суму, щоб можна було женитися. Як мухи на тенглфут-папір потрапляють вони на акції компаній, що живуть з бідноти.

Багаті ж і досвідчені на це не ловляться. Вони живуть світським життям. Про них існує відділ у газеті “Society”. Там можна прочитати, куди поїхав сенатор такий-то і капіталіст он-який, чия дочка заручена з чиїм сином і де саме, виконуючи соціяльну повинність, гратимуть у бридж такі й такі високошановні леді. Грають вони у бридж уранці, це не просто розвага, а це громадська функція. У тій самій газеті приводиться матч у бридж по радіо межи трьома фахівцями картярства. Докладно розповідається, які карти були на руках у трьох спеціялістів і які карти були в четвертого «бовдура» (dummy). На протязі половини друкованого аркуша подається хід гри і ще на піваркуша додано коментарів. У Washington Post немає шахів, але є щоденна задача бриджу.

Світські американці, бодай «республіканці», бодай «демократи» однаково люблять титули, принців і королів. Англійський король у Washington Post просто зветься The King, ніби Америка й досі англійська колонія. На різдвяному конкурсі Washington Post дасть цілу сторінку — сцену коронування нового японського імператора і «шість інших сторінок фото-студій, вартих того, щоб їх оправити в рямці». «Коли якийсь паршивий італійський граф Антоніо де Босдар заручився з американською актрисою Бенкгед, Washington Post дає його здоровенний портрет. Тимчасом італійці – «Даґо» – користуються в Штатах мало чим більшою пошаною, ніж негри. В якомусь кіно-журналі якась тютюнова фабрика починає рекламну тираду з того, що «руська леді з насолодою курить свою цигарку...»

І от чи тут винні «руські леді», чи просто розклад світського товариства дійшов такої точки, але американські дівчата курять, як гусари.

Бостон. Національна жіноча спілка християнської поздержливости (Дамське Товариство Тверезости) if you please поширює свою виховавчу діяльність, намагаючись прищепити американській молоді наукові істини про наслідки вживання нікотину. Резолюція запропонована міс Ідою Ліліян Пейдж, директором секції наркотиків, така: