У телеграмах вельмишановний читач такої газети впадає просто з мосту на революцію. Але негайно вельмишановний читач заспокоюється: революція відбулася не у Франції, а всього тільки на грецькому пароплаві Акрополіс, місткістю на 3 584 тони, і капітан уже телеграфував: маю революцію в екіпажі; по прибутті матиму звільнити скількох грецьких революційних матросів.

«Le Temps, — міркує поважний читач, — у нас у Франції революція уже була. Нам вона не загрожує. Черга за грецькими пароплавами». І він переходить до статті «Бюджет на 1929 рік». Він згадує закон 28 червня 1928 року, яким франк стабілізовано в розмірі 20 сантимів, тобто п'ятої частини до військового, а на українські гроші вісім копійок. Замість аналізів і аргументації читач споживає міністерську декларацію, яка ясно і недвозначно заявляє «що все буде гаразд». «Усе буде гаразд, — стверджує і газета, — коли Палата цілком приєднається до цієї розумної і ділової декларації, чого від них чекає вся країна».

«Ах! — зітхає поважний читач. — Шкода, що я не можу як уся країна, привітати ідею восьмикопійчаного франку. А втім що таке уся країна? Провінціяли!».

І він, парижанин, з особливою насолодою читає, як чухрають ліонця м-сье Камюса, що пропонував завести в бібліотеках моральну цензуру при купівлі книжок. Головний аргумент проти м-сье Камюса той, що він, м-сье Камюс, живе… в Ліоні і значить є явний провінціял. Бо, як сказав десь м-сье Альбер Тібоде*: «Париж є столиця Франції, але Ліон є столиця провінції».

Тим то м-сье Камюс і розводить усякі погляди і теорії. А от парижанин Едман Гондіне* сказав: «Я ніколи не висловлюю ніяких поглядів ні на кого й ні на що: я вважаю що це недоцільно». І щоб остаточно добити нахабного провінціяла, автор замітки цитує: Альбера Тібоде, Анрі де Реньє, Еміля Золя, Франсіска Сарсея, Ґонкура, Поля Ґарсіна,* наводить факти з їхньої біографії і таким чином у двадцятьох рядках зводить провінцію нанівець.

Утішившися своїм паризьким авторитетом, шановний буржуа переходить до пакту Келлога (“Temps” від кінця серпня) і знову дізнається про все з цитат. Цитується Штреземан, берлінський власний кореспондент, «Ізвестія», власний лондонський кореспондент, професор юрист з Єйльського університету в Америці, і заперечення професорові юристові з боку містера Гарфілда, президента Вільямзтаунзького інституту і професора Фея з Торонто в Канаді.

Цитати цілком переконують шановного буржуа; він уже не помічає, що й тут наприкінці виткнувся з мішка американський дядя. І от він пропускає колоніяльну анкету «через Африку» і передчуваючи цікавіші матеріяли перегортає сторінку. Але й тут він обминає хорватів, що влаштували якусь нецікаву інтерпарламентарну конференцію – південнослав’янську відповідь на італійську ноту, маніфест м-сье Венізелоса, заведення в Туреччині латинської азбуки (що він трактує як перемогу французької культури), голод в Анатолії, спиняється на секунду на заголовкові “Empire Britannique”*, почуваючи, що «англічанка строїть капості», лякається з підзаголовку “Le sous-marin “L 55”*”, але прочитавши, що тут ходить об похованні моряків, затоплених у Фінляндській Затоці, заспокоюється і минає далі.

Він обминає війну залізничих рейок проти автомобільних шосе в Англії, зацікавлюється підзаголовком “L'attentat de Liege”*, але дізнавшись, що про самий замах нема ні слова, а є тільки дипломатичні висновки, минає становище державної скарбниці в Італії, міжпарламентську спілку в Німеччині, допомогу безробітним тамож, стосунки між Польщею і Радянським Союзом, конгрес «молодих комуністів» тоб-то комсомолу в Москві, президентські вибори в Сполучених Штатах і знову його увагу приковує підзаголовок.

“L'assassinat du general Obregon”*, де сповіщається про нові арешти в цій справі, про те, що попереду мусила вбити Обреґона* Марія Манцано, встромивши в нього отруєну шпильку, але злякалась і одмовилась з'явитися на баль, що далі змовці на чолі з Марією Консзепсзіон лагодилися зірвати залізничий міст під потягом Обреґона, і нарешті убити його було доручено Торалеві.

І от після цього він переходить до відділу останніх новин з закордону, де, як він знає, його почастують убивствами і самогубствами.

Як же це так трапилось, що вельмишановний буржуа нічого не читає в газеті, а жде поки почнуться убивства і самогубства? Для чого ж він узявся читати таку газету?

Справа в тім, що вельмишановний буржуа сам служить в якомусь департаменті і читає “Temps” екс офіціо*. Для душі і для розуму він читатиме “Petit Parisien”* чи иншу яку бульварну газету, де убивства розповідаються в усіх подробицях і де плітки, поговори і скандали подаються розцвічені яскравими фарбами і розкішно ілюстрованими фотографіями.

Але й офіціоз не може не зважати на погляди свого читача, і тому в відділі закордонних новин додержується такої методи.

1. “Daily Express” друкуватиметься одночасно в Глазго, Лондоні і Менчестері...

2. В околицях Лондону утопилась француженка м-ль Марі Топі. Причина — злиденне матеріяльне становище.

3. Палата ухвалила проект...

4. Молода 19-тилітня дівчина кинулася учора ввечорі з вікна готелю в Гановері, з височини 60 метрів.

5. Заарештовано директора однієї фірми в зв'язку з справою Стінеса...

6. На вулиці в Горізії, убивця-грабіжник забив на вулиці президента асоціяції інвалідів, що не уступив йому дороги. Сам грабіжник загинув від того, що жандарська куля викликала вибух у нітрогліцериновому патроні, який був у грабіжниковій кишені,

7. Муніципалітет Мадриду встановляє таксу на фрукти і городину...

8. Потяг налетів на автомобіль. Шофера вбито, сина його, тяжко пораненого, одвезено в шпиталь.

І т.д. — Все-таки варт подекуди проглядати і “Temps” —постановляє вельмишановний буржуа, і обминає відділ “Revue de la Presse”*, складений з самих майже цитат.

Так він складається скрізь, бо таке його завдання, але читаючи “Temps” він ані трохи не виділяється спосеред інших відділів, до того вся газета нашпікована цитатами.

Ущерть нашпікована цитатами і єдина цікава стаття в газеті «Вісімнадцяте століття і ми» Едмона Жалу. Поки високошановний буржуа читає “Feuilleton du Temps” (а це не є наш «фейлетон», а є продовження якогось роману, що друкується в газеті що-дня. Роман цей «адаптований» теж з англійської мови і герої його Джек Сінґлтон, Саузсвел, Тресі, Чарлз, Боббі і т. д.), поки наш вельмиповажний буржуа розважається і англізується, ми глянем на статтю «Вісімнадцяте століття і ми».

Стаття ця про «ідеали людства» на протязі різних віків. У тринадцятім столітті, мовляв, ідеалом людини був лицар (chevalier), у вісімнадцятім світська людина (du monde), а тепер виробляється ідеал атлета, що законився в англосаксонців (а перші два ідеали людству подарували французи).

Цікаво, що автор не може тут обійти Радянського Союзу. Щоб здихатись його, він цитує Достоєвського і вигадує каламбур зі словом “tenir”*, який я не можу навести з цензурних міркувань.

Одкаламбуривши таким чином Радянську Соціялістичну Спілку і заодно також і ідеал свободи, автор виймає з кишені того самого американського дядю, на цей раз в атлетичній його ипостасі. На цім і закінчується стаття.

Тим часом вельмишановний уже прочитав “Feuilleton du Temps” і вкупі з нами у «Новинах Дня» налітає на ще одну ипостась американського дяді. Американський дядя лагодиться збудувати в Парижі на розі майдану Згоди готель для себе. Паризький муніципалітет — «не забуваючи, зовсім навпаки! про елегантність і корисність для себе цього жесту!» несміливо цікавиться, чи не спитають у його дозволу, бо він «цим не може не цікавитись».