Вкінці є розділ «Сонячне світло» в цифрах (товар, відома річ, дуже рідкий в Англії, це сонячне світло).

На п'ятнадцятій сторінці знов з'являється орден Підв’язки і знову з'являються ґотицькі літери. Це “Court Circular” («Двірський циркуляр»). Тут можна дізнатися, куди поїхав лорд такий-то, як здоров'я леді якої-то, коли повернеться полковник сякий-то. Тут же сповіщено всьому культурному світові, які відбулися в вищому світові шлюби і, значить, яких кровей родитимуться люди, од нас з вами грішних, вищі. Далі заповіти і дари, а поруч стаття.

Ми вже розважали вище лакейські душі, а тепер дозволимо собі потішити споріднені їм натури порядку релігійного. Назва статті «Каяття».

Існує, бачите, в усіх наших діях якесь непогодження, якась дисгармонія і вона затьмарює життя не лише окремих людей, а й цілих держав.

Звідки ж береться в діях англійських людей та дисгармонія (якої, як ми бачили, немає в англійському хоровому співі)?

— «Корінь і причина цієї дисгармонії це — гріх»!

Як би не називала це антропологія і психологія, каже далі учений автор, це байдуже.

— «Одкиньмо всякі оці терміни»! — рішучо пропонує він.

— Гріх — це те з чим ми всі народжуємося!

Але трішки нижче високовчений автор усе ж таки визнає, що ми мусимо відповідати за наші гріхи (доводиться трішки плавати авторові, бо інакше, для чого ж будувати тюрми, коли гріх прилипає до кожної людини з моменту народження).

Але, виявляється, що біди в цьому немає, бо ми живемо і працюємо на землі не самі, а в кооперації. «Ми всі працюємо з ним» (тоб-то з богом). Гріх, бачите, це не те зло, що ми робимо людям, а те що ми робимо богові.

Читач уже добачає яка зручна і комфортабельна релігія. Муки совісти це не каяття. Каяття є (слухайте, слухайте!) свідомість, що ми скривдили бога.

Почуття це, до речи, дуже приємне, каже автор. «Цього не може зрозуміти той, хто цього не почував».

Отак заспокоївши своїх читачів, автор закінчує свій науковий трактат про каяття.

Гаряче рекомендуємо таку постановку нашим аматорам релігії. Вона куди простіша і комфортабельніше від усяких інших. Коротко це висловлено в формулі Джорджа Фокса*, процитованій автором: «Світ, що показує нам наші гріхи, цей світ сціляє їх».

Старий лис (Фокс значить «лис») добре знав свого споживача!

Після цієї декоративної філософії і декоративних подорожів коронованих дурнів у різниці і м'ясні склади іде сторінка справжніх правителів країни — Сіті.

Я нижче, під циркуляром фінансових тузів реєстр банкротів. Сьогодні в нумері п'ятдесят три банкроти. Майже всі вони дрібні крамарі, або ремісники.

Обминемо знов колосальні поля біржових таблиць і спинімося на доповіді про збори Камери Навігації Комерційної. Це є приватне товариство і от воно, обравши нового президента, слухає його промову.

Попереду ми дізнаємося, що батько цього президента «п'ятнадцять років тому теж був президентом тієї Камери». Цікава його характеристика. Він був «дуже щасливий судовласник» і мав «великий успіх у своїй справі і в усіх інших».

Згадуємо Римську Імперію, де воєвод обиралося на підставі головне їхнього щастя. «Добрий полководець, і досвідчений, і щасливий» писав Тит Лівій* про когось, а останнє місце в римській риториці було головним.

Президент дуже діловито розповідає, які труднощі є в їхньому ділі, яка його вага в експортному балансі Британії, жаліється на дешеві тарифи і одночасно пишається ними. Перевезти морем тону зерна з Буенос-Айреса в Лондон коштує дванадцять шилінґів — дистанція 6.294 м., а перевезти ту ж саму тону зерна від Лондона до Норсгемптона залізницею коштує чотирнадцять шилінґів — дистанція 65 миль!

Є чимало цікавого в довгій промові президента, але найцікавіше — це, мабуть, його міркування про державний соціялізм (!) і про ту шкоду, що він мав би заподіяти корабельництву, а також торгівлі.

Як не чудно слухати з вуст корабельного англійського маґната наївні розправи про соціялізм, який він десяток літ тому спокійно ігнорував, але в цьому є глибокий зміст. Нижче у тому ж нумері полковник індійської служби критикує теорію Леніна. Це все дуже смішно, але й дуже знаменно. Коли вже полковники індійської служби мусять виступати на оборону капіталізму, це вже зовсім зостаннє діло. То дарма, що мужній воїн нічого з Леніна не читав окроме якогось неграмотного викладу на штиб Росселевої книжки про Маркса. То дарма, що уява його про ленінізм химерна, що аргументи його дитинячі, що незнання його гомеричне. Важно, що читач очевидно хоче, щоб його переконували, щоб його заспокоювали, щоб його розважав авторитет хвацького полковника індійської служби.

Ця консервативна, спокійна, самовпевнена країна, здається, чи не більше ховає в собі зарідків революції, ніж будь-яка інша буржуазна країна. Розклад і повільне життя англійського капіталізму позначаються на кожному розділі Таймсу. Товарні ринки вислизують спід рук англійських купців, безробітні хотять їсти, «в завулках метушаться кнури» (Хвильовий) і благають англійських хазяйок купувати тільки їхній, британський бекон, шкипери всерйоз обмірковують невигоди соціялізму, Честертон* пише одчайні книги про загибіль Британії і пропонує дитячі рецепти для її спасіння — а король, як і двісті літ тому, проробляє ідіотські церемоніяли, лорди їздять на Рів'єру, полковники спростовують Леніна. Принц Вельзький їздить у різниці і милується з м'ясорубок — Таймс демонструє свою ногу одягнену в шевіотову холошу з бездоганною складкою аж до салдатського черевика.

Але це про Англію, а Таймса ми ще не дочитали. Ми дійшли тільки до половини цієї «людини-юрби», цього колективного голосу парикмахерів, перів, полковників, промисловців і піжонів.

Читач уже побачив, що портрет цієї «людини-юрби» намальований на чолі цієї статті блідий і неповний. Додамо до нього психічний портрет з новели Едґара По*:

«В моїй уяві постали поплутані і парадоксальні думки про велику розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, яхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах — страшний, непереможний одчай»*.

Серйозна «мадама», літненька вже аж віку (народилася року тисяча вісімсот шостидесятого під еспаньйолкою Наполеона III-го), нашпікована ущерть датами і цитатами, викладає французьку мову за кімнату і пансіон, читала Прудона, глибоко переконана, що «англічанка гадить», віри католицької, страшенно цікавиться убивствами і глибоко зневажає провінціялок з Ліону.

Але сама вона блякла і витерта, на благенькому папері, поганою фарбою і не дуже важними шрифтами. А що найгірше — служить гувернанткою в американського дяді за дуже невелику плату і вже — quelle horreur* — навчилася від дітей жувати резину!

Пише вона себе ґотицькими літерами Le Temps по старій пам'яті, і найбільше нагадує старої ж блаженної пам'яти «Южный Край»*. Все як у людей: ніяких об'яв на першій сторінці нема, а іде зміст, а під змістом передова “Bulletin du Jour”*, де розповідається, що в Албанії порядкує не Албанія, а Італія. Стаття нудна і глибокодумна, наче і справді «Южный Край», і тільки через те видко читачеві, що це не «Южный Край», що немає на першій сторінці об'яв венеричних докторів, ресторану «Буфф» і «Вілли Жаткіна»* і надрукована та перша сторінка не «общепонятным» для всіх народів язиком, а непонятною французькою мовою.