— Є думка в раді, — Данилевський намагався підшукати якомога м’якші вирази, але в голові невідступно крутилося висловлене на останньому засіданні формулювання. — Є думка, — повторив він, — вважати роботу твоєї лабораторії… безперспективною…

Слова чіплялися одне до одного, як металеві ошурки до магніту.

Запанувала довга мовчанка.

— Чия думка? — спитав Черненко, здавалося, зовсім спокійним, байдужим голосом.

— Та майже всієї ради. — Данилевський полегшено зітхнув, ніби скинув зі своїх плечей якийсь надмірно важкий тягар. Адже головне вже сказано, далі буде простіше.

— Майже всієї ради, — повторив Данилевський.

Тепер пауза була довшою і ще тяжчою. Черненко не порушував її.

— Знаєш, Сергію, — мовив Данилевський. — Давай одверто.

— Безперечно.

— Спробуй глянути на все так, як бачать там, у раді. За шість років роботи — майже нічого. Хіба рада не має рації?

— Трапляється, Федоре, що рацію має той, хто її зовсім не має, — відрубав Черненко.

— Але ж це думка більшості.

І знову напружена мовчанка.

— Ну, гаразд. Дещо, звичайно, зроблено. Але реальних успіхів нема. А чому, Сергію? Тому, що гіпотеза, яку ти намагаєшся довести, помилкова. Ти клюнув на гачок сенсації. Газетне шумовиння здолало в тобі логіку вченого.

Черненко недобре, болісно посміхнувся, хотів щось заперечити, але Данилевський енергійно його перебив:

— Знаю, Сергію. Ти скажеш: зарубіжні дослідники… Але ж вони перші й зайшли у безвихідь. Фактично відмовилися, так, так, відмовилися від експериментів, — наполягав Данилевський, підвищивши голос, ніби саме це мусило остаточно переконати Черненка. — Ти згадаєш їхні книги. Але то не книги — книжечки. Не наукові, а науковоподібні. Тут закруглили, там не доказали, в іншому місці перебільшили, а то й дофантазували. Загалом же, напустили туману, а далі — як у відомій пісні: щоб ніхто не здогадався… “Дельфіни — розумні істоти голубого континенту, представники загадкової цивілізації”. Все це міф, сучасний красивий міф.

Данилевський говорив таким тоном, наче доводив дитині, що земля кругла, а сонце на ніч не лягає спати, а заходить за обрій, де світить так само, як і вдень.

— Тезу висунуто, але минає рік, другий, третій… Шість років — не жарти, Сергію.

— Не шість. Для мене набагато більше, — сказав Черненко.

— О!.. Навіть так! — підхопив Данилевський. — І що ж? Далі перших лабораторних дослідів, схожих на циркові трюки, справа не посувається. Сенсації, Сергію, не сталося. Дельфінячий бум…

— Ні, Федоре, ні, — раптом перебив глухим голосом Черненко. — Це не я, а ви стали жертвами дельфінячого буму. Декому справді здалося, що не сьогодні-завтра дельфін висуне голову з води й промовить, як казкова золота рибка: “Здрастуйте, дорогі товариші біологи! То на чому ви зупинилися?..” А коли цього не сталося, ви образилися: “Не хочеш говорити, значить ти не що інше, як найзвичайнісінька тварина, і нема в тебе ні розуму, ні інтелекту”.

— Ну, навіщо перебільшувати? — посміхнувся Данилевський.

— А я не перебільшую. Адже ми, люди, й то часто не розуміємо як слід один одного. Згадай, Федю, скільки часу мізкували над тим, щоб розшифрувати ієрогліфи Древнього Єгипту або ж письмена племен майя? Десятки, навіть сотні років. А це ж була хоч і мертва, але все-таки наша, людська, мова. То скільки ж потрібно часу, сил, праці, щоб зрозуміти істот, зовсім на нас не схожих, які, по суті, живуть в іншому світі? Скільки, по-твоєму? Га?

— Справа не в часі, Сергію, — примирливо озвався Данилевський.

— А в чому? — в голосі Черненка виразно зазвучала гіркота. — Я іноді відчуваю себе кімнатною мухою, яка бачить інший, великий і цікавий світ, але б’ється об скло, бо не може знайти шпарки, щоб вилетіти на волю… Ось так.

Черненко змовк на якусь мить і заговорив знову:

— Це правда: у мене поки що нема в руках ключа від розгадки. Але я відчуваю, що такий ключ існує. Існує, дідько б його взяв! — вигукнув він. — Потрібні лише зусилля, терпіння і праця. А головне, — розуміння всієї складності проблеми з боку Координаційної ради.

Данилевський мовчав. А Черненко, ніби відчувши втому чи спад енергії, вів далі вже іншим — рівним, приглушеним голосом:

— Ти гадаєш, мені не хотілося кинути все де до біса й зайнятися чим-небудь іншим, як кажуть у нашій раді, перспективним? Хотілося. І не раз. Та я не можу цього зробити, не маю права. Я мушу переконатися, а заразом переконати й інших, що моя гіпотеза — не міф, а жива реальність. Або ж сказати впевнене “ні”. Бо в науці й негативна відповідь — це віха, дорожній знак на шляху в “нікуди”.

Якби Данилевський зовсім не знав Черненка і вперше зустрівся з ним сьогодні, він все одно не зміг би не помітити його вражаючої здатності сумніватися й бути переконаним водночас. А саме отакий сплав і потрібен ученому, щоб шукати, але не бути впертим і не вважати випадковість закономірністю, не піднімати її на п’єдестал. І все ж Данилевський наполягав на своєму.

— Все це фрази, Сергію, — сказав він. — Дуже знайомий мотив: дайте мені право помилитися! Але можливості наукового пошуку не безмежні. Ти добре це знаєш. Плануючи наступ, ми повинні обирати напрям головного удару і саме туди кидати основні сили.

— Я це розумію. Та, забезпечуючи головний удар, не можна оголювати фланги чи інші ділянки фронту. Тут. якщо вже говорити твоєю термінологією, або тримають оборону, або ж ведуть бої місцевого значення. І, повір мені, траплялося і на війні, і в науці, що такі бої переростали своє обмежене завдання і забезпечували вирішальний успіх. Не завжди дослідження дають конкретний, практичний результат. Адже нікому не спадало на думку припинити роботи з електричним струмом лише тому, що людина не відразу винайшла трамвай. А коли Склодовська і Кюрі — тоді ще невідомі вчені-одинаки — працювали в своїй невеличкій лабораторії, хіба хто-небудь думав, що вони тримають у руках ключ до енергетичної революції?.. Ти чув про чотири етапи роботи над відкриттям?

— Щось не доводилося.

— Перший — загальний галас. Другий — плутанина. Потім — покарання ні в чому не винних. І нарешті, — нагородження непричетних. Ось так.

— Це ти про себе? — запитав Данилевський.

— Це до слова.

Данилевський підніс руку до підборіддя, стиснув його, ніби пересвідчуючись, що воно на місці, важко зітхнув. Так зітхає збагачений життєвим досвідом батько, слухаючи нерозумну мову сина.

— Чесно кажучи, Сергію, — сказав він нарешті, — я не хотів сюди їхати. Міг би й відмовитися. Але…

— Але ти все ж таки приїхав. І я цьому дуже радий. Твоя доповідна буде, я певний, об’єктивна. Бо якщо ти захочеш, то зможеш в усьому розібратися.

— Я… Що я? — мовив Данилевський. — Раді потрібні факти.

Сказавши це, Данилевський опустив голову, а коли підвів її, то побачив удалині — там, де стояла величезна металева кліть, хлопчика в строкатій тенісці з фотоапаратом на шиї. Він дуже уважно розглядав конструкцію, призначення якої, мабуть, не розумів. Голос Черненка відвернув увагу Данилевського.

— Давай одверто, як кажуть, з відкритим забралом, — запропонував Черненко. — Ти маєш сумнів щодо того, чи існує мова дельфінів?

— Чому ж? Безперечно, існує. Система сигналів, різні там свисти, скрипи… Хто це заперечує? Звуки видають навіть риби, хоч про їхню німоту складено прислів’я. — Данилевський пожвавішав. Йому здалося, що він, нарешті, порозуміється із своїм опонентом.

— Звуки… — сказав Черненко. — Вони бувають різні. Наша мова — теж звуки і разом з тим це голос розуму. Але ти не хочеш повірити в те, що розумові здібності дельфінів — щось таке, що вирізняється в усьому тваринному світі. Їхні звуки — свідомий обмін інформацією. Свідомий, — підкреслив Черненко. — Так само, як наша з тобою оця суперечка.

— Ох, Сергію, — знову тяжко зітхнув Данилевський. — Був час, коли і мавпу вважали майже напівлюдиною й навіть намагались навчити її говорити.

— Але, крім “мама”, “тато” і “дай” нічого не добились, — закінчив за Данилевського Черненко. — Було. Зате сьогодні ми знаємо напевне, що мавпа, так би мовити, не дотягує до людського інтелекту і вчити її мови — марне заняття. А ось мову самих мавп уже розшифровано. І багато хто з дилетантів та любителів сенсацій були розчаровані, дізнавшись, що вона дуже бідна, складається лише з трьох-чотирьох десятків сигналів… Ні, Федоре, — помітивши, що Данилевський слухає його без інтересу, закінчив Черненко, — приклад з мавпами явно невдалий. Він не з тієї площини.