— Значить, ти знову своєї. Гадаєш, що звуки дельфінів — це голос розуму, а не інстинкту?

— Саме так. І, крім цього, відкриття не робляться на замовлення, в якісь визначені строки. А що стосується зарубіжних учених, то вони теж відмовилися від лобової атаки, зрозуміли, що проблему штурмом не візьмеш, тому й перейшли до планомірної, тривалої облоги.

— Хай усе це, Сергію, й так, але сьогодні раді потрібні не слова, а докази. Конкретні і реальні. — Данилевський зробив особливий наголос на останньому слові. — Чи можеш ти показати бодай один експеримент, який підтверджував би твою віру і який можна було б розтлумачити саме так, а не інакше?

— Ні. Сьогодні не можу, — глухим голосом озвався Черненко.

Данилевський мовчав і, глянувши перед собою, знову побачив хлопчика в строкатій тенісці. Той якимсь чином забрався у кліть для транспортування дельфіна і виконував там дивовижні й незрозумілі рухи. Певно, спрацював замок-автомат і хлопчик не міг вибратися назовні.

— Поглянь, Сергію, — сказав Данилевський. — Може, допомогти?

— Не треба. Знайде вихід і сам.

Хлопчик спершу заклично розмахував руками, та, переконавшись, що це марно, почав уважно розглядати кліть, обмацуючи металеві прути. Невдовзі він знайшов те, чого шукав, — важіль замка-автомата, довго вовтузився біля нього, мабуть, розгадуючи “секрет” роботи, а розгадавши, вийшов з кліті й пішов геть, час від часу оглядаючись на небезпечну людиноловку.

— Ось тобі живий приклад, — усміхнувся Черненко. — Якби хлопця залишити в тій клітці в’язнем, то через певний час можна виробити в нього досить складну поведінку. То яка твоя думка про його інтелект?

— Не розумію тебе, Сергію, — розвів руками Данилевський. — Питання стоїть серйозно, а ти жартуєш.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Добре, — сказав Данилевський. — А що накажеш писати у звіті?

— Напиши: провадяться пошуки, — відповів Черненко.

— Пошуки… Алхіміки теж шукали, але жоден з них не перетворив заліза на золото.

— Значить, я алхімік! Так і напиши у звіті! — Черненко рішуче підвівся з лави й швидким кроком попрямував до моря.

Данилевський, провівши його поглядом, зиркнув на свій професорський портфель і ще раз важко зітхнув.

— Штовхнув же мене дідько на цю поїздку…

Тим часом Черненко ішов уздовж берега. Під ногами стиха шурхотіла галька, пронизливо кричали над головою чайки-кликуни. А спогади ніби чекали нагоди, щоб знову заволодіти ним…

За склом ілюмінатора аж до виднокраю тяглася водяна рівнина. Спокійний океан — явище одноманітне й навіть дещо сумовите. Це на суші під час руху чітко відчувається пересування: змінюються пейзажі, будинки, пішоходи. В океані — все інакше. Вода і небо — без меж. Дивний світ, що ніби склеєний з двох частин, іноді навіть пофарбованих в однаковий колір, або ж, навпаки, в різний — блідо-синій зверху і в темний-темний знизу. Дивишся на цю картину і виникає неспокійне, тривожне відчуття, ніби час зупинився і вже ніколи не буде нічого іншого, крім оцієї води й неба.

Щойно було світло, та сонце якось відразу наче пірнуло у воду — сховалося за обрій, довкола стало темно, а над головою засяяли зірки. Ніч у тропіках настає несподівано, і тут не буває вечірньої зорі — чудової пори, оспіваної всіма поетами світу.

Каюта була така маленька, що Черненко навіть не міг по ній пройтися, хоч йому й не сиділося на місці. Та виходити на палубу остерігався. Він лежав на канапі й машинально гортав “Пам’ятку для тих, хто зазнав морської катастрофи”.

“Скільки потрібно слів для донесення? — думав він. — Якнайменше. Скажімо, так: “Розкритий місцевою поліцією…” А може, німцями? Адже ставка у їхній грі не маленька — уран… Ні, ні. Це були місцеві. А взагалі, яка різниця? Головне, що він уникнув переслідування й тепер на пароплаві, і що має дуже важливі відомості, які треба негайно передати на Батьківщину. Шкода, звісно, що він не зустрівся з Мендозою, але це вже було неможливо…”

Поступово відшліфовувався текст радіограми: “Розкритий. Зв’язок утрачено. Зараз на пароплаві, що йде в Кадіс. Руду відправлять наприкінці серпня вантажним судном “Санта Ізабель”. Тридцять п’ятий”. Тридцять п’ятий — це його розвідницький номер. Ні, занадто довго. Треба коротше. Про себе — зайве. Це — потім, за інших обставин. А зараз — найкоротше: “Першу партію урану відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Дев’ять слів. Ні, треба ще коротше: “Уран відправляють наприкінці серпня. Судно “Санта Ізабель”. Але ще слід обов’язково додати: “Прапор іспанський. Команда — німці”. Це дуже важливо. Отже, одинадцять слів… Для передачі лише одна хвилина, хай навіть півтори, не більше. Але як передати?..

Черненко закинув руки за голову — так краще думалося. Ця звичка в нього змалку. Було, не виходить задача, і тоді він лягає на постіль, закидає руки за голову і думає, змальовуючи в уяві ситуацію, коли поїзд з точки А їде в точку Б із швидкістю… Цікаво, а з якою швидкістю ми пливемо і коли прибудемо в Кадіс?

У двері несподівано постукали. Черненко здригнувся, але тієї ж миті зробив глибокий вдих, переклав пістолет до зовнішньої кишені і відчинив двері.

На порозі стояв стюард.

— Прошу вибачити, — сказав він, чемно вклонившись. — Сеньйор знову буде вечеряти в каюті?

— Дякую. Я піднімусь до ресторану, — відповів Черненко спокійним голосом, як і мусив би сказати задоволений собою і всім навколишнім молодий комерсант, що ним він був за новими документами.

— Як ви бажаєте, — мовив стюард і поспіхом зник.

“Вже три доби не виходжу з каюти, — думав Черненко. — Це може здатися підозрілим. Щоправда, вчора був шторм — пасажири не дуже-то розгулювали по палубі, але сьогодні погода гарна. Треба вийти…”

В двері раптом знову постукали. “Ого! Це вже занадто…” — Черненко підвівся з канапи.

— Заходьте, будь ласка, — озвався до гостя.

В дверях з’явилася жінка середніх літ, симпатична, одягнута зі смаком, навіть вишукано. Обличчя стурбоване, з блукаючою посмішкою.

— Даруйте, — сказала вона, — до вас випадково не забіг мій собачка? Невеличкий такий, чорненький і кучерявий.

— Дуже шкодую, але я не бачив ніякого собачки, — усміхнувся Черненко.

— Шукаю його з самого ранку. Пробачте за турботу… — Ще раз винувато посміхнувшись, жінка зникла за дверима.

“Ех, мені б твої хвилювання, сеньйоро”, — подумав Черненко й знову ліг на канапку, закинувши руки за голову.

“Один сеанс зв’язку, — знову швидко, як у лихоманці, запрацювала думка. — Лише один сеанс. За будь-яку ціну. Навіть ціною свого життя. Бо іншого виходу немає”.

Тієї миті прийшло рішення.

Черненко різко підвівся, замкнув двері на ключ і, вийнявши із стосика газет, що були на тумбочці, номер “Де оро”, відкрив четверту сторінку, де здебільшого друкували економічні огляди.

Це була найпопулярніша в Південній Америці газета, яку можна було придбати в будь-якому кіоску чи ресторані, практично будь-де. Вона й служила текстовою основою для шифрування.

Черненко не знав, хто був винахідником цього елементарного і разом з тим хитромудрого способу шифрування. Але то була, безперечно, талановита людина. Спосіб знали всі розвідувальні служби світу, але розгадати це шифрування було майже неможливо.

Черненко повинен був користуватися тією самою газетою, — її рекомендував центр. Вона регулярно надходила туди дипломатичними каналами разом з іншою пресою. Розвідник міг бути певним, що його повідомлення наступного дня буде розшифроване і прочитане.

Після складання шифровки над повідомленням, якщо його навіть буде перехоплено, можна марно сушити мізки протягом багатьох років. Адже це задача принаймні з тисячею невідомих.

Колонка цифр — одинадцять слів шифрування — вмістилася на малесенькому клаптику паперу. Черненко глянув на годинник. Невдовзі почнеться вечеря: кращого часу для задуманого не знайти. Він вимкнув світло й вийшов у коридор.

Не поспішаючи, наче прогулюючись, Черненко йшов палубою, потім, ніби оглядаючи пароплав, попрямував до корми. Капітанська рубка. Сходи. Коридор. Ще одні сходи. Який величезний цей пароплав!