7 січня. Море і досі зовсім вільне од льоду, так що ми без ніяких труднощів провадимо далі свій курс. На заході появилися льодові гори неймовірної величини; по полудні ми поминули одну зовсім близько — її вершина здіймалася над поверхнею моря не менше як на чотириста сажнів. В обводі, попри самій п’яті, вона мала, либонь, понад дві милі; по узбіччях із розколин випливало кільки струмків. Два дні ця гора маячила нам в очу, і аж тоді згубилася в тумані.

10 січня. Сьогодні, на першім поранку, нам скоїлося нещастя: за бортом пропав чоловік. Це був американець, на ім’я Пітер Вреденбург, сам із Нью-Йорку, і один з найкращих матросів на шхуні. Обходивши ніс, йому сприснула нога; він упав у воду поміж дві крижини, та й зразу по ньому було. Цього дня ополудні ми були на широті 78° 30′, під західньою довготою 40° 15′. Холод стояв страшенний, ще й налітали раз-у-раз градові шквали із сходу та півночи. В цьому напрямі ми бачили теж кільки гігантських льодових гір, і весь обрій на сході залягло, скільки видно, крижане поле, здіймаючись із води терасами, уступ на уступі. Увечері коло нас несло дерев’я; пролітало багато птиці, і поміж ними неллі, буровісники, альбатроси та якийсь великий птах із блискучим синім пером. Азимутове схилення тут менше, ніж було поза Антарктичним Колом.

12 січня. Знов виглядає сумнівно наша путь на південь. В напрямкові до полюса тільки й видно мов би безмежну кригу, а позаду її замикають справжні гори стримких льодів — там одна над одну височаться понурі прірви. Сподіваючись знайти яку протоку, ми ішли на захід аж до чотирнадцятого.

14 січня. Сьогодні рано ми досягли західнього краю криги, що була заступила нам шлях, і, поминувши його під вітром, вийшли в одкрите крижане море. На глибині двохсот сажнів знайшли течію на південь, скорістю півмилі на годину. Температура у повітрі сорок сім, у воді — тридцять чотири. Взялись знову на південь, не спинявшись ні на хвилину аж до шістнадцятого; цього дня, о полудні, ми були на широті 81° 21′, під західньою довготою 42°. Знову робили виміри; знайшли течію все на південь; скорість — три чверті милі на годину. Азимутове схилення упало, температура в повітрі м’яка й помірна, термометр показує всього двадцять один ступінь. Не видно було ні єдиної окрушини льоду. Вся команда певна тепер, що полюса дійдемо.

17 січня. День, повний подій. Незліченні зграї птиць перелітали над нами з півдня, і кількох устрелено з палуби: з однієї — рід пелікана — вийшла прегарна їда. Ополудні з мачти, проти носу за лівим бортом, забачено невелику крижану лату, а на ній ніби який здоровий звір. Година стояла гарна, майже безвітряна, і капітан Ґай наказав спустити два боти — роздивитися що воно є. Я та Дорк Пітерс відпливли із штурманом у більшому боті. Зблизившись до крижини, ми побачили, що її запосіло гігантське створіння з породи полярних ведмедів, але воно далеко переходило розміром найбільші екземпляри цієї породи. Бувши при добрій зброї, ми без жодних ваганнів напали його. Один по однім дано зразу кільки пострілів; більшість влучила, видно, у голову й тіло. Але ця потвора, ні мало ні стерявшись, шубовснула з криги у воду і, роззявивши пащу, кинулася плавцем до того боту, де були Пітерс та я. При цім несподіванім повороті нашої пригоди між нами зчинилося замішання, і через це ніхто не потрапив стрелити вдруге; тимчасом ведмідь перевалив уже половину свого величезного тулуба через шкафут і, заким ми зібралися якось його відігнати, він зацупив уже одного матроса за крижі. В цій скруті єдине що Пітерсове проворство та зручність врятувала нас від загину. Він скочив умить велетенській звірині на спину і загнав їй лезо ножа якраз попід шию, перетявши одним ударом спинний мозок. Звірина бездушно, без єдиного поруху бухнула в море, потягши в падінні і Пітерса за собою. Але Пітерс скоро визволився з-під неї; ми кинули йому линву, і він, перше ніж злізти у бот, обвязав нею трупа. Тоді ми з тріюмфом повернулись до шхуни, волоком тягнучи за собою трофей. Змірявши цього ведмедя, знайшлося в нім, у найбільшім протягові, повних п’ятнадцять футів. Шерсть була йому чисто біла і дуже цупка, в тугих закрутках. Очі криваво-червоні і більші, ніж це буває у полярних ведмедів; писк так само дужче закруглений, більше на подобу бульдога. М’ясо ніжне, але страшенно якесь гірке, ще й одгонить рибою; правда, що наші люди прибрали його усмак і хвалилися, що дуже гарне.

Заледве ми підняли на борт свою здобич, коли тут дозорця із мачти подав нам радісний клич: «земля, з носу під правим бортом!» Вмить усі заходилися коло парусів; а тут іще, саме вчасно, узявся бриз із сходу та півночи, і ми хутко дістались під самий берег. Як виявилось, це був плаский кам’янистий острів, десь у три милі околом і весь голий, хіба що порослий місцями колючою грушею. Наближавшись до нього з півночи, видко єдине скелясту перію, що вистає геть у море і дуже подібна на перев’язані кипи бавовни. Поза цим виступом далі на захід є мала бухта, де, при основі, наші човни вигідно пристали до берега.

Небагато часу забрало нам дослідити кожен куток цього острова; але ж і нічого гідного уваги ми там не знайшли — з одним тільки винятком. На південному краї його, близько берега, ми надибали, вполовину завалену під купою каміння, деревину — з вигляду це мав колись бути перед тубільного човна, так званого кену. На нім, видно, пробувано якогось різьблення, і капітан Ґай розібрав ніби подобу черепахи, але я не вбачив щось великої схожости. Крім цієї окрушини човна, — коли це таки справді був човен, — ми не знайшли ні знаку, щоб тут бувала коли жива людина. Навколо берега бачили невеличкі крижані лати — правда що зовсім обмаль. Точне становище цього острова (Капітан Гай найменував його Островом Беннета, на честь співвласника шхуни) — 82° 50′ південної широти, 42° 20′ західньої довготи.

Ми зайшли уже на південь на вісім градусів дальше, ніж усі попередні мореплавці, а море лежить перед нами все таки вільне од льоду. Ми встановили також, що азимутове схилення незмінно де-далі зменшується; що іще дивніше, температура повітря, а з тим і води, помірнішає. Година стоїть, сказав би що й гарна, з легеньким, хоч і упірливим бризом — все з якоїсь північної точки компасу. Небо звичайно ясне, час од часу виткнеться легка хмаринка на півдні — але це кожен раз ненадовго. Ми мали перед собою дві тільки трудності: на обмалі стало палива, а в декого із команди появились ознаки цинги. Ці обставини змушували капітана Ґая роздумуватись над конечністю повернути назад, і він часто заводив про це мову. Я, з свого боку, мав певність, що, державши теперішній курс, ми прийдемо хутко до якої-землі — до того ж, мав цілковиту підставу гадати, що це не буде така пустка, як у високих Арктичних широтах; отже, я ревне обстоював перед капітаном доцільність дальшого ходу, хоч би на кільки день, у тім самім напрямкові. Така спокуслива нагода розвязати велику проблему Антарктичного Континенту ніколи ще не давалась людині, і я признаюся, що весь горів обуренням на боязкі, недоречні доводи нашого командира. Правду сказать, я гадаю, що, не здолівши повздержатись та висловившись перед ним з цього приводу, це саме я зневолив його іти далі. І тепер, мігши тільки оплакувати найзлощасніші, криваві події, що постали невдовзі з моїх направ, заразом я й досі не можу не відчувати певного вдоволення — бо послужив бодай посереднім знаряддям до того, щоб перед зором науки відкрилися найдразливіші тайни, що до них одвіку вона тяжила.

18 січня. Цього ранку[7] 7 прямували далі на південь; година все така сама гарна. Море зовсім спокійне, повітря досить тепле, при вітрі з північного сходу; температура води — двадцять три. Ми знову нарихтували лот і попустивши його на сто п’ятдесят сажнів, знайшли течію на південь — скорістю миля на годину. Ця тривала тяга на південь — у повітрі, як і в воді — змушує ніби роздумуватись, а навіть тривожить усю команду; я бачив явне, що на капітана Ґая це явище вплинуло непомалу. А в тім, він дуже опасується, щоб не показати себе смішним, і я своїм кепкуванням таки зборов нарешті його побоювання. Азимутове схилення зовсім упадає. Протягом дня ми бачили кільки китів, правдивої породи; над кораблем незчисленними хмарами перелітали альбатроси. Виловили кущ, рясно укритий червоною ягодою — на подобу таке мов ґлід — та труп якоїсь дивовижної земної тварини. Завдовжки воно має три фути, а ввишки всього шість дюймів; дві пари дуже коротких ніг, а на них довгі пазурі, ясно-шкарлатні на колір, мов би зроблені з коралу. Тіло вкрите густою, мов би шовковою, шерстю — шерсть чисто біла. Хвіст гострий, як у криси, півтора фути довжиною. Голова похожа на кошачу, окроме лиш вух — вони заворочені, як у собаки. Зуби на колір такі самі блискучо-шкарлатні, як пазурі.