19 січня. Сьогодні, перебувавши на широті 83° 20′, під західньою довготою 45° 5′ (море тут стало незвичайно темне на колір), знову забачено з мачти землю; ближче її розглянувши, ми встановили, що це один із групи розлогих островів. Берег стримкий, а углиб країни ніби дуже лісно — це нас вельми потішило. Десь години чотири по тому, як угляділи вперше землю, ми вже стали на якір, на піскуватому дні глибиною в десять сажнів, три милі від берега; високий бурун при березі, ще й подекуди з сильними вирами, ставив під сумнів доцільність ближчої стоянки. Казано спустити два найбільші боти, і добре озброєний відділ (між іншими і я з Пітерсом) рушив шукати якого отвору в рифі; цей риф, здавалося, оперізував собою весь острів. Деякий час пошукавши, ми виявили невелику протоку і зайшли туди — коли тут побачили, що від берега саме одчалюють чотири здорові кену, а в них повно людей — ніби при добрій зброї. Капітан Ґай вивісив на кінець весла білу хустку; тут чужинці враз зупинились і взялися що-духу лепетати по-своєму, всі гуртом — час од часу до цього лементу долучались поодинокі вигуки, що з них ми могли розібрати слова Анаму-му! та Лама-Лама! Так вони белькотали щось із півгодини; тимчасом ми мали добру можливість розглянути їх.

У чотирьох кену, футів на п’ятдесят удовж та п’ять уширшки кожен, сиділо всього сто десятеро дикунів. На зріст вони ніби звичайні були, як європейці, але статтю кріпші, м’язкіші. На колір були чисто чорні, з густим і довгим кучерявим волоссям. За одежу мали вони шкури невідомого чорного звіра, волохаті і шовковисті, ще й зроблені так, щоб зручно було в них рухатись; шерстю в середину, окрім тільки вилогів на шиї, пучках та лодижках. Зброя складалась найбільше із палиць, темного і на вигляд дуже заважного дерева; але видко було поміж ними кільки списів із кремінним вістрям, подекуди праща. У човнах на дні повно було чорного каміння, завбільшки як здорове яйце.

Коли вони закінчили свої привітання (бо ж ясно було, що їхній лепет не що інше мав виявити), один із гурту, як видно, ватажок, став на носу свого кену і став показувати нам на миґах, щоб підвели човни побіч нього. Ми вдали, мов не розуміємо цих знаків, уважавши за розумніше зберегти скільки мога відстань між нами, бо їх було учетверо більше.

Догадавшись про це, ватажок наказав трьом іншим кену одвернути назад, а сам у своєму підійшов до нас. Зійшовшись із нами, він ураз перескочив на борт більшого нашого бота і всадовився біля капітана Ґая, все показуючи на шхуну та повторюючи слова Анаму-му! Лама-Лама! Ми повернули назад до судна, а чотири кену ішли за нами слідом, на невеликій відстані.

Діставшись під борт, ватажок узявся виявляти нам ознаки крайнього подиву та захоплення, він плескав у долоні, ляскав себе по стегнах та грудях, заливавсь галасливим реготом. Підданці його позаду пристали до цих виявів веселости, і на кільки хвилин настала така галайкотнява, що нас усіх аж поглушило. Коли врешті ущухло, капітан Ґай наказав для обачности підняти наші боти, а ватажкові (він, як ми скоро довідались, називався, Ту–віт) дав на здогад, що не може прийняти на палубу більше, як двадцять душ воднораз.

Той ніби прийняв цю умову з готовністю, наказавши щось своїм людям у човнах; тоді одне кену підійшло до нас, а решта лишилась ярдів на п’ятдесят оддалік. Двадцятеро дикунів вибрались на борт і взялися нишпорити по палубі, лазити скрізь поміж такелажем; вони поводились вільно, мов у себе вдома, і оглядали кожнісіньку річ з превеликою пильністю.

Цілком очевидно було, що вони ніколи досі не бачили білих людей, бо й колір нашої шкіри був, як видно, нелюбий їм. Вони мали «Джен» за живу істоту і ніби боялись пошкодити їй вістрям своїх списів, старанно тримаючи їх догори. При одній нагоді нашу команду дуже потішила поведінка Ту-віта. Наш кухар саме рубав коло пекарні дрова і ненароком загнав сокиру у палубу, так що зробив у ній глибоченьку розколину. Тоді ватажок враз підскочив до нього, потрутив його без ніякої чемности геть і заходився чи плакати чи голосити; він виявляв своє щире співчуття, так ніби шхуні мало боліти, пестив і гладив розколину рукою та поливав із цебра з морською водою, що стояло поруч. Такої крайньої дикости ми не сподівалися; я особисто негоден був увільнитись від думки, що є тут певна фальш.

Коли наші гості нагорі задовольнили уже до краю свою цікавість, їх запрошено вниз, і тут подив їхній перейшов усі межі. Мов би уже заглибокий він став для слів, і дикуни тинялись повсюди мовчки, тільки стиха погукуючи. Багато поживи для розмисляннів дала їм зброя — їм дозволено розглядати її та обмацувати до схочу. Не думаю, щоб вони мали найменшу догадку, як її уживається; вони брали ці речі скорше за ідолів, бачивши наш пошанівок до них та спостерігши, як ми уважно додивлялися, коли вони брали усе це в руки. Углядівши гармати, здивування їхнє зросло подвійно. Вони наближалися до гармат з усіма знаками як-найглибшого пошанування та остраху, але не зважувались оглядати їх дуже зблизька. В кабіні стояло двоє великих свічад — це був верх їхнього зачудування. Перший натрапив на них Ту-віт; він був саме посеред кабіни, лицем до одного, спиною до другого дзеркала, коли тут явне побачив їх. Коли він звів догори свої очі та углядів у дзеркалі самого себе, я думав, дикун глузду рішиться, а як зразу по тому він повернувся тікати і раптом побачив себе ще й у противному напрямі — я, право, злякався, що він тут на місці духа віддасть! Ніякі намови не здоліли його привести до того, щоб глянув удруге в дзеркало: кинувшись ниць на поміст та сховавши лице у руки, він так і закляк, аж поки ми мусили просто витягти його на палубу.

Отаким способом прийнято в чергу на борт усіх дикунів, по двадцятеро враз, а Ту-вітові дозволено лишатись у нас під увесь цей час. Ми не бачили поміж ними жодних злодійських схильностей і по одході їхнім не виявили ніякої пропажі. Цілий час своєї візити вони всі поводились найприязнішим чином. Проте, в поведінці їхній було дещо такого, чого ми негодні були зрозуміти; приміром, ми не могли добитись, щоб вони ближче підійшли до деяких зовсім нешкідних речей; як от паруси, яйце, розгорнута книжка, миска із борошном.

Силкувавшись розвідати, чи нема в них которі речі годились би нам на торг, ми виявили, що порозумітися з ними, це річ вельми тяжка. А в тім, ми таки взнали, і це нас дуже здивувало, що на островах тут багато водиться великих ґалліпаґських черепах; одну ми набачили в Ту-вітовому човні. У руках в одного дикуна ми угляділи також так звані biches de mer; він ласо глитав їх у натурі, сирцем. Оці аномалії звіринного світу — бо в таких широтах це були аномалії — привели капітана Ґая до наміру докладно розвідати цілу країну; він сподівався добути із свого відкриття який пожиток. Я ж особисто, так саме хотівши розвідати щось більше про ці острови, мав іще пильнішу схильність провадити далі наш рейс на південь, без ніякої затримки. Саме стояла добра година, але ніяк було сказати, чи довго вона триватиме. Бувши уже на вісімдесят четвертій паралелі, мавши перед собою відкрите море, сильну течію на південь, сприятливий вітер, я негоден був без нетерпіння чути про заміри стояти тут довший час, ніж того доконче вимагало здоров’я команди — ніж треба було, щоб забрати на борт належний запас палива та свіжої харчи. Я доводив капітанові, що ці острови ми легко могли б одвідати на повороті та й стати тут на зимівлю, коли б шлях нам заступили льоди. Врешті він пристав таки на мій погляд, (сам не знаю, яким це способом сталося, але я мав на нього великий вплив); кінець-кінцем вирішено, що ми станем тут підсилитися тільки на тиждень, навіть коли б знайшли biches de mer, а тоді рушаємо, поки є змога, на південь. Отже, до цього ми й узялися лагодитись. Під проводом Ту-віта ми безпечно провели «Джен» через риф і стали на якір десь за милю від берега, у чудесній бухті при південно-західнім узбережжі головного острова, на десяти сажнях глибини; бухта була цілком замкнута, з чорним піскуватим дном. В основі цієї бухти, як нам казано, було п’ять джерел доброї води, а поблизу ми побачили багато лісу. Чотири кену ішли за нами слідом, державшись, однак, на порядній відстані. Сам Ту-віт лишився у нас на борту, а як стали на якір, запросив нас зійти з ним на берег та одвідати його селище в глибині острова. Капітан Ґай прийняв запрошення, і, зоставивши на борту в запоруку десятьох дикунів, гурт наших людей, всього дванадцятеро душ, наготувався іти за ватажком. Ми подбали, щоб бути при добрій зброї, але назверх не виявляли жодного недовір’я. На шхуні гармати виставлено за борт, абордажні сітки піднято, взято ще й інші заходи, щоб не датись на несподіванку. Першому помічникові наказано, поки нас не буде, не приймати на борт ні живої душі, а коли б ми не вернулися за дванадцять годин, відрядити на розшуки округ острова катер, озброєний фальконетом.