До цієї хати нас і повели, з превеликою повагою — а юрби тубільців так і сунули облавом вслід за нами. Ту-віт усадовився на листвяному килимі і показав на знаки, щоб і ми так зробили за його прикладом. Ми послухались і опинилися таким чином в надзвичайно невигідному, чи не критичному становищі. Нас було дванадцятеро на землі, а дикуни, числом не менше як сорок, посідали навпочіпки довкола — так тісно, що коли б стався який заколот, ми негодні були не то що ужити зброї, ба й на ноги звестися. Така тиснява була не тільки під шатром, а й знадвору, де скупчились, мабуть, усі до одного мешканці з цілого острова: вони не потоптали нас на смерть завдяки хіба безнастанним зусиллям та галасові Ту-віта. Та найпершою нам запорукою була все-таки присутність поміж нами самого Ту-віта, і ми, як за найкращий спосіб вив’язатись із цієї скрути, рішили триматися щільно побіля нього, і при першім вияві ворожих намірів забити його.

Після того гармидеру відстановлено все-таки деякий лад, і тоді ватажок звернувся до нас із довженною промовою, дуже подібною до отії першої, що її говорилося на човнах, хіба що тепер натискувано більше на Анаму-му, а Лама-Лами поменшало. Ми вислухали цей привіт у глибокім мовчанні, а тоді капітан Ґай відказав на нього, запевняючи ватажкові довічну свою приязнь та доброзичливість, ще й на кінець промови подавши йому подарунок — кільки разків синього намиста та ніж. При цьому ми дуже здивувалися, що од намиста монарх ураз одвернув свого носа, мов би гребував ним; зате ніж сподобавсь йому безмірно, і він зразу наказав подавати їду. Її передавано до шатра по через голови присутніх, а складалась вона з животрепетних нутрощів якоїсь невідомої звірини — мабуть, чи не тих тонконогих свиней, що ми ото бачили, підходивши до села. Спостерігши, що ми не дамо собі ради з цією стравою, він узявсь нам на приклад убирати принадну, цю їжу ярд за ярдом, поки нам несила вже стало терпіти, і ми почали виявляти такі очевидні ознаки заворушення в шлункові, що привели Його Величність в несказане зачудування — таке, що хіба перед дзеркалом він пережив сильніше. Одначе, ми таки не схотіли одвідати ласощів, що стояли перед нами, постаравшись дати йому на здогад, що саме не маємо жодного апетиту — і на цім закінчивсь наш приязний déjeûner[8] 8.

Покінчивши монарх підкріплятися, ми зав’язали із ним балачку — ряд перехресних питань, де ми мусили братись на всякі вигадливі способи: малося виявити, які головні продукти є в цій країні та чи не можна їх повернути нам на пожиток. Нарешті, він ніби зрозумів, чого ми хочемо, і запросив нас піти з ним на узбережжя, де, як він запевняв, водилось багато biches de mer (він показав нам зразок цієї тварини). Ми зраділи нагоді вибратися із тиску і показали йому, що охотимось іти негайно. Полишивши шатро, ми рушили за ватажком на південно-східню грань острова, недалеко від бухти, де стояв на якорі наш корабель, а слідом за нами посунув весь люд із села. Тут ми чекали з годину, поки дикуни обвели кругом цього місця чотири кену. Тоді весь наш гурт всадовився в один із човнів, і ми погреблись попід щитом згадуваного вище рифу, та під другим, далі у море; тут ми знайшли оцих biches de mer куди більше, ніж лучалося коли бачити найстарішим у нашому гурті морякам по тих островах, у нижчих широтах, що найбільше славляться цим торговим продуктом. Ми перестояли біля рифів, поки допевнилися, що в разі потреби могли б навантажити тут дванадцятеро кораблів; а тоді направились до шхуни і розлучилися там із Ту-вітом, наперед добувши від нього обіцянку, що він за добу приставить нам перістих качок та ґалліпаґських черепах, скільки возьмуть його човни. Під усю цю виправу ми не бачили в поведінці дикунів нічого такого, що б могло викликати підозріння — єдине хіба, що в дорозі від шхуни до селища так ото ніби систематично приставали до них нові гуртки.

Ту-віт міцний був на слові, і скоро ми мали багатий запас свіжої провізії. Черепахи були такі гарні, що ми зроду таких не бачили, а качки ліпші за найкращу нашу дичину — м’ясо мали надзвичайно ніжне, духовите, січне. Опріч цього, витлумачивши дикунам наші бажання, ми дістали від них багато селери та цинготної трави, ще й цілий човен, повний свіжої та почасти сушеної риби. Селера, це була нам правдива лагоминка, а цинготна трава — неоціненний скарб для тих наших людей, що виявляли ознаки цієї хорости. Дуже хутко у нас не лишилося у реєстрі слабих ні жодної душі. А було в нас достатком і інших свіжих припасів, що між ним можна згадати молюска, на подобу як мусель, а смаком наче устриця. Хватало й креветок, і раків, і яєць — від альбатросів та інших птахів, із темною шкаралущею. Взяли ми на борт і багатий запас м’яса, з отих свиней, що я згадував. Більшість команди його уподобала, але мені воно наче відгонило рибою, та й взагалі було прикре. Взамін за оце добро ми давали тубільцям намисто, всяке мідяне безділля, цвяхи, ножі, клапті червоної тканини, і вони зовсім були вдоволені такою міною. На березі ми влаштували справжній базар, якраз попід жерлами корабельних гармат, і наші клієнти збирались туди, як здавалося, з цілковитою охотою; ще й у такому порядкові, що поведінка їхня в селі Клок-Клок ніяк не давала нам підстави сподіватись такого.

Отак дуже приязно ішли наші справи протягом кількох днів: гуртки тубільців часто бували на борту шхуни, а партії наших людей сходили не раз на берег, учиняючи довгі виправи в середину острова і не мавши при цім ніякого клопоту. Побачивши, як легко можна було б навантажити на наш корабель biches de mer — завдяки дружній схильності острів’ян та готовності їхній помогти нам у збиранні — капітан Гай рішив завести переговори з Ту-вітом, щоб збудувати відповідні сушильні на цей продукт та забезпечити, скільки можна, його і всього племени послуги при збиранні; а сам тимчасом гадав скористати з доброї години і провадити далі рейс на південь. Почувши цю думку, ватажок ніби виявив цілковиту хіть піти на таку угоду. Отже, вони й поєдналися, зовсім догідно для обох сторін, на тім, що відбувши доконче потрібні підготовчі роботи — вийнявши скільки треба ґрунту, звівши частину зрубу то-що, де мусила брати участь уся команда, шхуна вирушить у дальший шлях, полишивши на острові трьох людей доглядати за виконанням плану та наставляти тубільців у сушінні biches de mer. Що до умов заплати, то їх поставлено в залежність від старання тубільців за час нашої відсутности. Дикуни мали дістати умовлену кількість намиста, ножів, червоної тканини то-що за кожен пікуль biches de mer, приготовлений на час нашого повороту.

Опис природи цього важливого торговельного продукту та способів, як його заготовляється, може здадуться не без інтересу читачеві, і я не можу знайти догіднішого місця про це розповісти, ніж саме отут. Наступну, вельми придатну для зрозуміння справи замітку взято з новітнього оповідання про подорож у Південні моря.

«Це є той молюск із Індійських морів, що в торговлі його знають під французьким назвиськом biches de mer («морські ласощі»). Коли я не дуже в цім помиляюся, знаменитий Кюв’є зве його gasteropeda pulmonifera. Його збирається силу по узбережжях Тихоокеанських островів, і збирається особливо на китайський ринок, де на нього стоїть велика ціна — мабуть, не менша, ніж на велико-уславлені їстивні пташачі гнізда; можлива річ, що гнізда ці складаються з желятинової матерії, що її певна порода ластівок визбирує з тіла отих молюсків. Biches de mer не мають ні раковини, ні єдиної ніжки, ні взагалі яких відростків, тільки два протилежні органи: ковтальник  та відхідник; але з поміччю своїх еластичних боків, вони, як гусінь або черва, можуть лазити на мілкому. Тут, пролітаючи низько над водою, їх нашукує певна порода ластівок і, вгородивши їм у м’якоть свій гострий дзьоб, витягає з них волокнувату, подібну на гуму матерію; вона, висохши, утворює міцні стіни ластовиних гнізд. Звідси назва gasteropeda pulmonifera.