«Молюск цей формою подовгастий; убільшки буває він різних розмірів, від трьох до вісімнадцяти дюймів довжиною (я бачив кількох таких, що мали у довжину не менше двох футів). Упоперек вони майже круглі, мавши тільки невеличку пласковину з того боку, що ближчий до дна; завгрубшки від одного до восьми дюймів. Вони вибираються на мілке в певну пору року — мабуть, плодитися, бо ми часто знаходили тут їх парами. До берега вони наближаються під той час, коли сонце найдужче проймає воду та нагріває її, і забрідають часто так мілко, що як заходить відплив, вони зостаються на сухому, виставлені під сонячний пал. Але плід свій вони не виводять, видно, в мілкій воді, бо нам не лучалось ніколи бачити їхнього нащадку; та й дорослих завсіди бачено, що приходять вони зглибока. Живляться вони найбільше тим класом зоофітів, що вироблює коралі.

«Звичайно biches de mer ловиться на глибині трьох-чотирьох футів; потім їх виносять на берег і нарізають з одного боку ножем (надріз роблять на дюйм чи більше, залежно від розмірів молюска). Через цей наріз видавлюють із середини нутрощі — на подобу вони зовсім однакові, як у інших малих мешканців водяної глибини. Тоді миють молюска і до певного ступеня проварюють — тут не можна ні перегріти, ні недогріти. Потім на чотири години їх закопують у землю, а тоді знову недовго варять; після цього всього сушать, чи на вогні, чи на сонці. Сушені на сонці ціняться дорожче, але поки на сонці висушиться один пікуль (133½ фунтів), вогнем можна висушити тридцять пікулів. Аби лиш як слід посушити — а далі їх можна зовсім безпечне тримати в сухому два і три роки; проте, раз на кільки місяців, приміром, чотири рази на рік, треба їх оглядати, чи не проймає вогкість.

«Китайці, як говорено вище, уважають biches de mer за незвичайно розкішну страву — вірять, що вона чудодійним робом живить і покріплює людське тіло, відстановлює сили, виснажені надмірними втіхами. Перший сорт стоїть дуже високо на Кантонському ринкові ― дев’яносто доларів пікуль; другий сорт ― сімдесят п’ять доларів; третій ― п’ятдесят доларів; четвертий ― тридцять доларів; п’ятий ― двадцять доларів; шостий ― дванадцять доларів; сьомий ― вісім доларів; восьмий ― чотири; а малі партії дають часто більший зиск на Маніллі, Сінгапурі та в Батавії».

Отже, поєднавшися із тубільцями, ми зразу заходитилися вивантажувати на берег усе потрібне знадіб’я, щоб наготовитись до будування та розчистити ґрунт. Вибрано простору, рівну містину близько східнього берега бухти, на належній відстані від головного рифу, де малося добувати biches de mer; води й лісу було на цім місці достатком. Всі ми стали як-найщиріш до роботи і, на велике диво тубільцям, незабаром уже нарізали досить лісу і хутко обробили його на зруб; за два чи три дні робота так далеко поступила наперед, що ми могли безпечне довірити решту трьом людям, що мали тут залишатися. Це були: Джон Карсон, Алфред Гарріс і Пітерсон (всі, як здається, з Лондону), що заявилися на цю службу охотою.

Поки закінчився місяць, ми вже мали усе наготові для від’їзду. Одначе, ми ще раніш зговорилися одвідати на прощання село, і Ту-віт так упірливо допоминався, щоб ми відбули цю обіцянку, що нам видалося нерозумним ображати його кінець-кінцем відмовою. Гадаю, що під цей час жоден із нас не мав ні найменшого підозріння що до добрих намірів дикунської людности. Поводилися вони всі надзвичайно пристойно, запопадливо допомагали нам у роботі, достачали, часто задарма, всякий продукт, і ні разу не потягли ні жодної речи ― а як вони високо цінили скарби, що їх ми мали з собою, це було видно із надзвичайних виявів радости, кожен раз коли ми щось дарували їм. Жіноцтво особливо було в кожнім ділі до нас уважливе, і, взявши усе загалом, ми були б десь найпідозрілішими з людей, коли б узяли собі що-найменшу гадку про зраду ― супроти того люду, що так добре вітав нас. Небагато ж треба було часу, щоб показати усю цю видиму лагідність наслідком не чого як глибоко укритого наміру знищити нас і довести, що оці острів’яни, так надзвичайно поміж нами шановані, належали до найбрутальніших, найкровожерніших, без краю лукавих негідників, які лиш плямили коли собою лице землі.

Це було першого лютого: ми вийшли на берег, щоб востаннє одвідати селище. Як я вище сказав, ми не мали в собі найменшого підозріння, але ж не понехали належної обачности. Шістьох із команди зоставлено на шхуні, з наказом не підпускати до судна, поки ми повернемо, ні єдиного дикуна, хоч би якою причиною він називався — а самим чатувати незмінно на палубі. Абордажні сітки піднято, гармати подвійно наладовано картеччю, фальконети набито мушкетними кулями. Сама шхуна стояла на підібранім якорі за милю від берега, і ні звідкіль до неї не міг підійти жоден човен, щоб його не побачено зразу і не взято під повний огонь фальконетів.

Зоставивши тих шістьох на борту, нас вийшло на берег усього тридцять двоє. Були ми узброєні до зубів, мавши з собою мушкети, пистолі, тесаки, ще й при боці кожному довгий матроський ніж, дещо подібний до тих «Бові», що їх тепер так багато носять у нас на Заході й Півдні. Сотня воїнів у чорних шкурах стріла нас на причалі, щоб супроводити вглиб країни. Але на цей раз ми здивовано спостерегли, що вони не мають при собі ніякої зброї, а спитавшись про це Ту-віта, він тільки сказав, що Метті нон ві па па сі — себ-то, що ні до чого зброя, де всі між собою брати. Ми прийняли ці слова із задоволенням та й рушили в путь.

Перейшовши згадувані вище струмок та річку, ми вступили у вузькі суточки поміж кряжами мильного каменю, що серед них лежало селище. Цей яр був дуже скелястий, нерівний, так що ми при перших одвідинах Клок-Клоку з чималими зусиллями продирались крізь нього. Весь він мав у довжину щось півтори, може, дві милі, і звивавсь між горбами по всіх можливих напрямках (це, очевидно, колись дуже давно було ложе потока), ніде не йдучи більш як на двадцять ярдів без прикрого повороту. Узбіччя, певне, мали пересічно футів сімдесят чи вісімдесят у сторчовому розрізі почерез увесь свій протяг, а подекуди зносились на дивовижну височінь, так затіняючи прохід, що денне світло ледве-ледве сягало туди. Загальна широчина була футів сорок, а часом спадалась до того, що пройти тут попліч могло не більше як п’ять-шість душ. Словом, у цілому світі не знайшлось би здатнішої на засідку містини, і зовсім природно, що, вступивши сюди, ми мусили не раз поглядати на свою зброю. Здумавши ось тепер про нашу несвітську безтямність, найбільше дивуєшся тим, що ми, в будь-яких умовах, могли зважитись так цілковито віддатись у власть незнаним дикунам, дозволивши їм у цім поході через долину іти з обох боків, спереду і позаду од нас. А саме ж на такий лад ми наосліп далися, безумно поклавшись на силу нашого гурту, беззбройність Ту-віта та його людей, певну діющість нашого озброєння (тубільці ж, одначе, її не знали), а найбільше на довгочасну удавану приязнь, що нею нас задурили ці ганебні негідники. П’ятеро чи шестеро з них ішли попереду, ніби вели нас, одсуваючи нам напоказ геть із дороги велике каміння та всякий громозд. Ми ішли зразу за ними, дбаючи тільки не порізнитись. Позаду сунула головна маса дикунів, додержуючи надзвичайного ладу та пристойности.

Дорк Пітерс, я та ще один чоловік, на ім’я Вілсон Аллен, були на правім крилі нашого гурту, роздивляючись на ході дивне поверствування кручі, що звисала над нами. Нашу увагу звернула була на себе розколина у м’якому камені. Вона була досить широка, щоб пропустити вільно одну людину, і вдавалась у скелю футів на вісімнадцять чи двадцять просто, а тоді повертала ліворуч. Висота її, скільки ми могли бачити з яру, була, може, футів на шістдесят-сімдесят. Всередині, із щілин у камені, росло кільки низеньких кущиків, а на них щось таке як горіхи. Мені закортіло ближче на них поглянути; хутко одвихнувшись у бік, я схопив у жменю штук п’ять чи шість горіхів та й думав уже пристати знов до своїх. Аж тут, повернувшись іти, я побачив, що Пітерс з Алленом зайшли у розколину вслід за мною. Я сказав, щоб вони повернули назад, бо тут ніде двом розминутися, а горіхів я дам їм своїх. Вони повернулись були і взялися пробиратись назад. Аллен був уже при самім виході із розколини, коли тут раптом я відчув, що земля піді мною так враз стенулася, як ніколи мені не лучалось іще зазнавати. Мені промайнув темний здогад — коли справді в той час я спроможен був якось мислити — що розпалася враз на частки вся земна основа, що це день наступив всесвітньої гибели.