-- Ну що ж, не вийшло -- то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?

Так i домовились.

А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.

Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.

Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.

-- Що вiн там робить? -- порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе -- i затамували подих.

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..

-- Ня-а-ав!!! -- пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

-- А, це ти, рудий розбишако! -- гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. -- Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! -- I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

-- Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

-- Хотiв би я глянути, -- кинув вiн, -- що б робила ти, коли б побачила, що там!..

-- Що?! -- водночас гукнули ми.

-- Зараз, дайте вiддихатись, -- попросив Iгор. -- Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi -- Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi -- словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив -- на них написано: "ДИТЯЧI СНИ"!

-- А тобi, часом, не привидiлось? -- тремтячим голосом поспитала Наталка. -- Хiба таке може бути?

-- Не привидiлось! -- заперечив Iгор. -- А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми -- лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

-- Добре! -- перебив його Борька. -- Розказуй далi.

-- А ти не перебивай! -- огризнувся Iгор. -- Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!

-- Та ну! -- вигукнув я.

-- Слово честi! -- вдарив себе в груди Iгор. -- Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.

-- Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! -збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.

-- А потiм... -- продовжив Iгор. -- Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!

-- А ти не помiтив, що написано на пробiрках? -- поцiкавився я.

-- Я старався, -- вiдказав Iгор, -- але там такi маленькi лiтери.

-- От що, хлопцi, -- втрутилась у розмову Наталка. -- Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.

-- Звiсно, треба, -- кивнув Iгор. -- Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

-- Я знаю! -- вигукнув я.

-- Ну, давай! -- притихли всi.

-- Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.

-- Уже на щось схоже! -- зрадiв Iгор. -- Але робити це слiд удень -- так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?

-- Згода! -- вiдгукнувся я.

-- А Наталка, -- продовжив Iгор, -- хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.

-- За мене не хвилюйся, -- пихато заявив Борька, -- якось обiйдемось.

-- Ти не дуже кирпу гни, -- обiрвав його Iгор. -- Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!

7

Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.

Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.

Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!

Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене. Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного "Салюторе, гаврики!", а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.

За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися -- кожен пiшов своєю дорогою.

Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.

Ось перед хвiрткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!

Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному -- й розмова полилась.

-- Ну, я пiшов! -- прошепотiв Iгор.

Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.

Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича -- одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.