Уздовж дороги стоять електроколонки — звичайнісінькі розетки, до яких підведена напруга підземної електросітки. Водій зупиняє машину, вмикає в електроколонку кабель від нейтрид-акумуляторів, і по мідних жилах до них переливається невагома електрична кров… Та хіба тільки електромобілі? А електрольоти, електрокораблі? Всім іншим двигунам настане кінець: бензин, вугілля, нафта, навіть уранове паливо будуть витіснені простими й компактними нейтрид-акумуляторами…

Яків підійшов до вікна, торкнувся розгарячілим лобом холодної поверхні скла. Було вже зовсім темно. Вітер гойдав голі дерева в інститутському дворі, і далекі ліхтарі, затулені гіллям, блимали, як великі, але тьмяні зірки. Затуманені очі Якова ще бачили шосе з голубими електромобілями, та крізь них вже проступали дві широкі жовті смуги — це напроти світилися вікна сімнадцятої лабораторії. Там теж працювали. Яків бачив Голуба, що ходив уздовж вікон, схилену до пульта довготелесу постать Сердюка, і його сповнювала горда впевненість. Стривайте, він ще покаже себе! Тепер він знає, що робити, і зробить оці нейтрид-акумулятори. Він ще багато чого зробить! Цілий рік він ненавидів себе, втратив віру в свої сили, але тепер!..

Світло в сімнадцятій погасло. “Дивляться в перископ. — здогадався Якім. — Цікаво, що вони там побачили?”

Знову спалахнули смуги вікон. Тепер Голуб і Сердюк стояли на мостику. Голуб схилився над важелями маніпуляторів.

“Зараз витягнуть свої препарати з камери… Чому сьогодні вони працюють лише вдвох? Цікаво, є в них у запасі нейтридні плівки чи нема? Може, піти попрохати?..” Яків бачив, як Сердюк щось сказав Івану Гавриловичу, той кивнув головою, і потім обидва схилилися над чимось.

…Величезний, нестерпно яскравий біло-голубий спалах блиснув на всю широчінь вікон-смуг сімнадцятої лабораторії. Від вибухової хвилі скалки шибок ударили Якову в обличчя. Якусь мить він нічого не бачив, тільки десь під стелею плавали тьмяні цятки лампочок. Що це?! Він витер обличчя долонею, вимастившись у щось липке, глянув надвір: з вікон сімнадцятої бухало жовте полум’я.

Воно здавалося зовсім неяскравим після сліпучого спалаху.

Яків вибіг з лабораторії і помчав нескінченно довгими коридорами.

На інститутському подвір’ї метушилися люди. В коридорі, що вів до сімнадцятої лабораторії, було повно гарячого сизого диму; яскравим курним полум’ям горів паркет. Яків зірвав зі стіни вогнегасник, стукнув запобіжником об стіну і спрямував поперед себе довгий струмінь жовтої піни. В палаючому паркеті утворилась чорна паруюча стежка.

Він уже майже дійшов до дверей сімнадцятої. З них виривалося полум’я. Очі роз’їдав гарячий дим. Яків озирнувся — прокладена вогнегасником доріжка знову горіла… Тільки тепер він почув пронизливі дзвінки, що лунали в коридорі з диму й полум’я. Так, радіація! Сигнальні автомати дзвеніли безперестанку: значить, радіація перевищила всі безпечні норми… Яків ще раз глянув на палаючі двері лабораторії, кинув непотрібний вогнегасник і, затуляючи обличчя руками, побіг крізь полум’я назад.

На подвір’ї вже стояли червоні пожежні машини. У вікна “акваріума” били тугі струмені води. Серед їдкого туману бігали люди. Хтось облив Якова водою, щоб погасити на ньому одяг, хтось відвів убік, і спитав: “Там більше нікого немає?” Замість відповіді Яків закашлявся чи то від диму, чи від сліз, що підступили до горла…

Вони навіть подружили в ці гарячі місяці поквапливої підготовки до випробування. В усякому разі, генерал тепер називав Вебстера просто Германом, а той у свою чергу називав його Рендольфом. Вони вдало розподілили сфери своєї діяльності. Вебстер завідував теоретичною і технологічною частиною робіт — обчислював траєкторії польоту, найвигідніші швидкості, налагоджував автомати керування “телескопом”, стежив за випуском нових снарядів на нейтріум-заводі. Х’юз орудував фінансами та людьми. Нью-Хенфорд — “телескоп” — ртутні рудники: їхні шляхи тепер часто перетиналися.

Сьогодні вони зійшлися на скелястій вершині за два кілометри від згаслого вулкана. Тут містився бліндаж керування “телескопом”.

У глибокому листопадовому небі біліли тонкі хмаристі лінії. Вони розпливалися, танули і знову безперервно нарощувалися маленькими й блискучими, як наконечники стріл, реактивними винищувачами, що патрулювали в небі. Ліворуч і праворуч від бліндажа по виступах скель тягнулися сірі бетонні півкулі зенітної охорони; вони охоплювали зону “телескопа” хитромудрим пунктирним багатокутником.

Сірою спіраллю шосе мчали вниз маленькі машини. Це залишали майданчик “телескопа” інженери й солдати охорони. Ще кілька хвилин — і шосе завело машини в жовтозелену рослинність долини.

“Телескоп” вирізьблювався на холодному тлі листопадового неба чорним, без деталей, силуетом. Він був схожий на стародавню арабську мечеть, що невідомо як потрапила сюди, в Скелясті гори.

— Подивіться! — вигукнув генерал і простягнув руку до гір на сході.

Вебстер і майор Стіннер повернулися. Над зубчастими вершинами зійшов блідо-голубий і прозорий при денному світлі Місяць. Х’юз поглянув на Вебстера, і в його маленьких голубих очицях промайнула розгубленість.

— Гм… Але ж… все розраховано точно, чи не так?

— Все гаразд, Рендольфе! — Вебстер кинув недокурок цигарки. — Вони зійдуться там, де треба… — Він поглянув на годинник. — Дайте попереджувальний сигнал, Стіннер.

Майор зник у бліндажі.

— Ну, скоро? — Х’юз почував себе не зовсім певно, і це додало впевненості Вебстеру.

— О п’ятнадцятій тридцять три. Ще чверть години… Турбуватися нічого. В Місяць ми, безперечно, поцілимо, і навіть у Море Дощів… А от у кратер Платона?.. — він стиснув плечима. — За першим разом, можливо, й ні — це ж пристрілка.

— Все ж, я думаю, — зауважив генерал, — ми правильно зробили, що не запросили кореспондентів телекомпанії. Це ще встигнемо… Шкода, звичайно, що такий історичний момент не буде відомий, га? Та й ми з вами, Герман… Уявляєте, як би нас величали в усьому світі? — генерал нервово засміявся. — Гаразд, будемо потайні, як… як росіяни.

Вони замовкли. Внизу, на шосе й біля бліндажів охорони, вже припинився всякий рух. Лише реактивні літаки креслили небо білими смугами.

— Мабуть, пора, — сказав Вебстер.

У бліндажі стояла сіра півтемрява. З широкої бетонної щілини було видно частину майданчика. Стіннер, схилившись над пультом телеуправляючої установки, настроював чітке зображення на екрані. Побачивши начальство, він виструнчився:

— Прилади настроєні, сер! — і ступив убік, пропускаючи генерала й Вебстера до пульта.

На мерехтливій поверхні екрана завмерло серед переплетінь тяжів чорне дуло “телескопа”. Воно стриміло вертикально вгору, до щілини в даху павільйона. Вебстер, крутячи ручки на пульті, переводив “око” телеустановки на прилади-автомати, які керували гарматою. По екрану поповзли чорні важелі, штурвали, тьмяно лисніюча закругленість величезного затвора гармати. Поруч, у саме вухо, напружено дихав генерал.

— Здається, все гаразд… Заряджаю, — Вебстер повернув на пульті кілька перемикачів.

Сектор чорного лафетного диска в павільйоні повільно посунувся ліворуч, утворюючи широку щілину. З щілини вистромились тонкі чорні штанги, зчленовані суглобами шарнірів. Ці штанги, схожі на неймовірно худі й довгі руки, обережно піднесли до затвору “телескопа” довгастий снаряд. На мить снаряд затулив увесь екран темною тінню. В затворі гармати відчинився овальний люк, павучі “руки” маніпулятора легко поклали снаряд у люк і сховалися в щілині. Диск знову замкнувся. У бліндажі панувала гнітюча тиша. І Вебстер лише в уяві міг чути страшенне ревіння моторів, яке сповнило в цю мить павільйон.

— Все… Ще дві з половиною хвилини… — Вебстер закурив, глянув скоса на генерала, який стояв поруч, і від подиву захлинувся димом.