Генерал молився! його прив’яле обличчя з краплинками поту в зморшках щік і лоба набуло дивного, байдужого вигляду, очі безпредметно втупилися в щілину бліндажа, губи щось беззвучно шепотіли, пальці складених на животі рук злегка ворушилися в такт словам У Вебстера на мить виник сумнів, чи реальне все те, що відбувалося? Чи справді вони за хвилину зроблять постріл по Місяцеві? Невже цей стариган у генеральському мундирі, що сумирно просить у бога удачі, той самий генерал Х’юз, який висунув ідею “космічної оборони” і добре попрацював, щоб здійснити її?..

Вебстер делікатно кашлянув. Генерал припинив бесіду з богом, суворо зиркнув у бік майора Стіннера. З обличчя майора одразу зникла іронічна посмішка під вусиками.

— Вмикаєте ви? — спитав він Вебстера.

— Уже ввімкнуто. Тепер працюють автомати…

Кілька довгих секунд усі троє мовчки дивилися в щілину. Очікувана мить все ж не співпала зі справжньою: над чорним силуетом павільйону спалахнуло біле полум’я і метнулося у височінь. В ту ж секунду здригнулася під ногами бетонна підлога. Ще за секунду пролунав оглушливо дзвінкий звук атомного пострілу: “Б-а-а-м-м-м…”

Вебстер побачив, як ліворуч затремтіла і впала купою каміння й пилу поточена вітрами скеля. Гуркочуча луна віддаленими вибухами покотилася в гори…

На екрані телеустановки якийсь час нічого не було видно, крім світного радіоактивного туману. Потім вентилятори видули радіоактивне повітря, і знову з’явилося вертикальне дуло “телескопа” у павутинні тяжів. Електронні автомати швидко налагоджували наводку, що порушилась від струсу. З щілини в дисковій основі “телескопа” чорні штанги знову підняли до затвора нейтріум-снаряд з водневим зарядом, і його знову проковтнув люк затвора.

Після нестерпно довгої хвилини разом із звуком атомного пострілу здригнулася земля, полинув у височінь і розтанув сліпучий спалах газів і повітря…

Вони вийшли з бліндажа. Над горами панувала незвичайна тиша. Жовте сонце хилилося до хребта на заході. На сході підводився напівпрозорий Місяць. У самому зеніті небо перетинали смуги реактивних газів.

Снаряди летіли до Місяця. Місяць мчав назустріч снарядам.

Мабуть, з часу виникнення обсерваторії на горі Паломар це був перший випадок, коли величезний телескоп-рефлектор з п’ятиметровим дзеркалом був спрямований не в запаморочливі глибини Всесвіту, а на найближче до Землі космічне тіло — Місяць.

Було за північ. Маленький напівдиск Місяця перевалив через зеніт і вже хилився до заходу, його світло лилося всередину павільйону обсерваторії крізь широку щілину в куполі. Верхню частину щілини заступав циліндричний силует телескопа-рефлектора.

У павільйоні було прохолодно й тихо. Ледве чутно співали моторчики, повертаючи за рухом Місяця купол павільйону. Генерал щось запитував у старого професора Івенса, що супроводив їх. Той жваво пояснював йому, показуючи на зубчасті коліщатка шукача.

Вебстер ходив з кінця в кінець павільйону. Він давно, ще від часу пострілів, почував якесь гнітюче, схоже на легку недугу, хвилювання. Можливо, воно з’явилося від нервової втоми — останніми днями перед пострілами майже не залишалося часу для сну. Голова була гаряча, думки то виникали безладним клубком, то зникали.

“Якщо все розраховано точно, то снаряди повинні поцілити в кратер у визначений час — о сорок шостій хвилині на першу, рівно через дев’ять годин тринадцять хвилин після пострілу… Якщо в цю мить на Місяці не буде спалахів, значить, промахнулися, снаряди полетіли вбік… Що не кажи, а щодо цього снаряд поступається перед ракетою, — його траєкторію польоту неможливо виправити. Росіяни не даремно застосовують нейтріум саме в ракетах”.

Він потер скроні рукою, і думки одразу перестрибнули на інше. Цікаво, які вони, ці російські інженери? Адже вони роблять те ж саме, що й він… Вони сушать собі голову над тими ж проблемами… Чужі, незрозумілі й… близькі люди… “Хай йому грець, адже ми працюємо над одним і тим же! Мабуть, не раз думки і там і тут впиралися в однаковісінькі нерозв’язані питання. Цікаво було б поговорити з ними, посперечатися, дізнатися, як у них посувається справа, — просто так, без таємних цілей”. Вебстер криво посміхнувся: авжеж, так воно й буде! З ким-ким, а з ним вони не поведуть відвертої розмови, адже вони знають його статтю. А того, що він, Вебстер, одержав нейтріум, не знають. І він не знає, хто у них працював з мезонами, хто там відкрив нейтрид. Тут — нейтріум, там — нейтрид… Навіть назвали по-різному. Неначе на різних планетах..

Вебстер поморщився: голова починала боліти неабияк. “Певно, я все ж перевтомився…” Він підійшов до телескопа і почав дивитися в окуляр.

Освітлена з одного боку половина Місяця була зараз у найвигіднішому для спостережень положенні. В рефлекторі відбивалась лише частина місячного диску — Море Дощів, місячні “Альпи” і “Апенніни”. Вебстер дивився на цей далекий і чужий світ. Сріблястозелені гори було видно до найменших скель; у скісному промінні Сонця вони стелили чорні чіткі тіні. На сірій рівнині Моря Дощів підводилися скелясті кільця велетенських місячних кратерів. Чорні тіні заповнювали їх, і вони ставали схожими на фантастичні дірки в місячній поверхні. Нижче Моря Дощів, серед “Альп”, блищав під Сонцем овал кратера Платона. До нього зараз летіли снаряди… Десь поблизу повинна лежати російська ракета… Хоча ні, вона в затіненій частині планети.

Рефлектор, повертаючись за Місяцем, перемістився праворуч. Вебстеру довелося змінити позицію біля телескопа. Він трохи не зіткнувся з генералом.

— Ну, док, — перебільшено бадьоро сказав той, — незабаром повинно бути… Хвилини через дві-три.

— Так-так, — погодився Вебстер.

Він спіймав себе на тому, що нітрохи не хвилюється. Навпаки, байдужий і навіть почуває неприязнь до того, що вони зараз повинні побачити.

— Як ви гадаєте, док, — генерал повернувся до Івенса, — ми зможемо помітити снаряди до падіння, в польоті, га?

— Ну, ви надто багато вимагаєте від нашого рефлектора, генерале! — Івенс коротко засміявся старечим, деренчливим сміхом. — Адже вони всього півметра в діаметрі. Хіба тільки, якщо вони дуже блищатимуть на сонці.

— Без п’ятнадцяти перша, — не дослухавши його, сказав Х’юз і схилився до свого окуляра.

Всі троє замовкли й припали очима до пластмасових трубочок біля основи рефлектора.

Срібляста поверхня Місяця була, як і раніше, велично спокійна. Чорний овал кратера Платона трохи посірів, його дна вже торкалися сонячні промені… Слабко цокав годинниковий механізм телескопа. Всі троє повільно вигинали тулуби слідом за рухом окуляра.

Чорні зорі doc2fb_image_03000011.png

Голубувато-білий спалах у темній плямі кратера на мить осліпив звиклі до півтемряви очі. Біла кулька розширилась і піднялася; в усі боки від кратера побігли непроглядно чорні тіні кільцевих скель. Ще через кілька секунд всю пляму кратера заволокла каламутно-сіра хмара куряви, що піднялася з місячної поверхні.

Другий спалах блиснув через хвилину лівіше кратера.

— Є! Чудово! — генерал простягнув свої повні руки назустріч Вебстеру. — Вітаю вас, дорогий док! Удача! Слава богу!

Вебстер мляво відповів на потиск

— Друге попадання не таке вдале… Мабуть, вплинув струс гармати.

Навколо рефлектора метушився Івенс.

— Прекрасно!.. — бурмотів він. — Чудове підтвердження гіпотези. Місяць справді вкритий шаром космічного й метеоритного пилу. Треба зробити спектральний аналіз, — він квапливо почав накручувати на окуляр приставку з призмами аналізатора.

Вебстер дивився на нього, і гостра, хвороблива заздрість до цього старого астронома з сірими вусами й довгою сивою шевелюрою (під небіжчика Ейнштейна) охопила його. Як давно не відчував він цього чистого, без домішок будь-яких сторонніх почуттів, захоплюючого подиву перед таємничими явищами Всесвіту! Чому він не астроном? Чому йому не судилося в чудові зоряні ночі пронизувати телескопом космічні глибини, відчувати гігантські масштаби простору й часу, продумувати величні гіпотези про виникнення світів і про зірки, що розлітаються в усі боки? Чому за всіма його ділами стоїть похмура, загрозлива примара лиха? Чому його велика наука стала в світі страховиськом?..


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: