І не думав, і не гадав, а так склалось, що став я старий ловець двоногих овець, і ніяке каяття мене не брало, бодай би мене – хрестійбо! – курка вбрикнула або добре рак урачив!

Гадав, Одарка лаятиметься, заспіває мені, як то мудро мовиться, о липовім клинню та о білій березі, бо вона ж із тих майстрів! Але, на диво, Одарка не стала бажати ні солі у вічі, ні каменя у груди, ні печеного кошеняти в зуби, а прийняла до своєї господи привітно, мовби й не сталось нічогісінько, мовби через оту телицю я і не був у бігах. Пригостила напоями та наїдками, від яких, либонь, і мрець не відмовився б, наклався б по саму зав’язку всмак, а потім і защебетала, як золота бджілка у весняному вулику.

– Полюбився ти мені, Хомо-сатано, краще від ясного сокола. А любов же сліпа, ой, сліпа, нічогісінько не бачить, як ото колись сліпець на велелюдному ярмарку. Я тебе, Хомо, і шпилькою до себе спробувала б пришпилити, а де таку шпильку знайдеш – не продаються в наших яблунівських промтоварах.

– Кому як мара, – дивувався я, – а тобі як зоря.

– Скільки за мене, Хомо, орлів билось, що з них тільки пір’я летіло й мені діставалось!

– Чи не на перині з того пір’я доводиться тепер спати мені?

– А ти ж думав! І на подушки теж дерла їхнє орлине пір’я. Але ж ніхто не був такий любий, як ти, – хай мене до вечора на лаві положить, якщо неправду кажу!

– Не кляни себе так, Одарко, бо нащо тобі такий кінець нудний та гіркий?

– І чого б то? Адже не скажеш, що в тебе лице біле, як у марці сніг. І не скажеш, що свіжий і хороший, мов сироїжка. А про мене, либонь, у селі не говорять, що я де ступлю – там і согрішу, що я свою долю у неділю проснідала, а в п’ятницю проспівала. То чому ж тоді, Хомо, люблю, як сіль в оці і як кольку в боці?

– Бо ти, либонь, у любий місяць уродилась, тому й любиш, – кажу.

– А ти ж мене? – озивається Одарка й так подивилась на мене своїми очима, наче два могильні камені поклала на груди.

– Я ж позичений, – нагадую.

– Ага, любиш ти мене, як пси діда, – каже гірко. – Що ж, силою не буть милою, та дай лиш час і пору, полюбиш.

І так мені стало жалко Одарку, що я не годен відповісти любов’ю, бо моя любов тепер навіть не Мартосі віддана, а телиці. Буду вже вірний своєю любов’ю одній, а саме – телиці червоної масті, щоб ото не заблудитися поміж трьох верб. Але ж чим віддячити молодиці за те, що мріє за моєю головою запропастити свій вік не такою ще й старою?

– А ти б і віддалася за мене? – питаю.

– Живемо ж із тобою непошлюблені, то чом би й не віддатися за тебе? – зраділа Одарка моєму запитанню.

– Авжеж, – сміюся.

– Тобі, тертому, женитись – і ніч коротка, але, Хомо, біля тебе хоч і на краю, зате в раю.

– Та на твою солодку паску, – втішаю, – знайдеться не одне зазіхайло.

– Не треба мені сякого-такого, аби був, аби хліба роздобув, – упирається горда Одарка. – Або ти, Хомо, або ніхто.

– А чи не схожий я, Одарко, на того старого коня, якого вперед і кобилою не поженеш?

– Не кажи, Хомо, бо твоє золото і в рогожі видно.

Лишенько, та скільки я з Мартохою прожив, а таких речей не часто чув од неї – ото хіба що тоді, коли надумала мене Одарці позичити, коли хитрощами піддобрювалась, домагаючись моєї згоди. Та оці ласкаві слова Одарчині лягають на мою душу, мов у спеку падає цілющий дощ на прив'ялу розсаду. Та вони ж бо животворними ліками змащують рани моєї душі – і ось який я вже здоровий, молодий, мов дурний бузівок у череді, який, задерши хвоста, колобродить поміж худоби.

Чую, що серце моє, яке досі було віддане тільки телиці червоної масті, вже начебто згодне переметнутись до Одарки. Стій, кажу собі, не губи розуму, бо на твоєму віку ще не одна славна молодиця може трапитись, таких молодиць не сіють і не жнуть, вони самі ростуть, а от телиця така може більше й не здибатись у житті, так що не квапся відкидатись од неї душею!

Еге, Хомо, ще ніколи до тебе не сватались, а тепер ось сватаються – і ти розгубився. А розгублюватись не слід, бо в тебе, можна сказати, солом’яного парубка, є шанси взяти мало не золоту дівку. Вона, правда, така золота, що й по сьомій дитині не перестане дівочити, але ж і в моїй діжці більше меду надібрано, ніж незабраного зосталось на дні. Так міркую, а Одарка й далі сватається – і то ж уміло, наче по лляному полотну вишиває.

– Не треба, Хомо, від мене тетеритись, коли я до тебе голублюсь. Може, в голові моїй замакітрилось, може, я спричинилась, може, мене в дитинстві греці виливали, а тільки б не хотіла я, Хомо, щоб ти вже колись повертався до Мартохи. Як відбудеш свій строк, то можеш зоставатись, я проганяти не стану.

– А як же телиця? – белькочу.

– Телиця, як і вмовилися, зостанеться в Мартохи.

– Не можу я без телиці, – зірвався розпач із мого язика.

– Але ж не можу я поламати слово і требувати телицю навіть через суд.

– Де телиця – там і я, – мурмочу приречено. – Хай мене поб’є те, що в хмарі гуде, коли я без телиці зможу на цьому світі жити!

– Не думала, Хомо, – споночіла Дармограїха на обличчі, – що колись доведеться ревнувати тебе до своєї телиці.

– А телиця майже Мартошина і моя, – тішусь, а радості своєї на виду не виказую, – так що нехай тепер тобі кіш і риба або ж бодай абищо маленьке!

– Не маленьке абищо, а ти, Хомо! – з грізною ніжністю в голосі сказала Дармограїха. – Твої кучері мені ще не надокучили й не надокучать. Я вже тебе люблю, як пес дідька. Нащо мені інший? Краще полин їсти, ніж із нелюбим за стіл сісти! Молоду Галю Сороку знаєш? Вийшла заміж за нелюбого шофера з Сухолужжя, то хіба не втекла від нього на третій день після весілля?

– Але ж родичі самі відпровадили Галю Сороку назад до молодого, розпили добрячий могорич – і тепер живе зі своїм шофером.

– Живе з нелюбом! – аж прикрикнула Одарка й ногою притупнула, схарапудженою ласочкою шаснувши по хаті. – Він її там так любить, що за кулаками вона й світу не бачить! Ото віддалась, аби до сивої коси в дівках не засидітись.

– А ти хотіла, щоб сиділа дівка – і висиділа дідька?

– Я так скажу: який кінь – така й кульбака. Мала б розум – сиділа б удома, а на хороший дівочий норов завжди знайдеться хороший і парубочий! А мені, Хомо, нема чого від добра шукати добра! І звикла до твого характеру та звичок, і любі мені твої жарти, і дорогі твої руки трудящі. Я, Хомо, завжди свого домагалась – і тут доможусь, ніяка телиця і ніяка Мартоха на заваді не стануть. Бо нащо мені, Хомо, якась синиця в небі, коли вже тримаю журавля в жмені!

Ось як несподівано й круто повернула тоді Дармограїха, а про її злі наміри та підступність моя рідна жінка Мартоха, звісно, ні сном ні духом не відала. І в моїй душі теж почалося сум’яття, став я поводитись так, як отой, що хотів минути пень, а наїхав на колоду, а чи отой, що коня шукає, а кінь його виглядає, або ж як отой, що по хаті ходить, а дверей не знайде.

Ну, думаю, вскочив у мак!

Добре, коли голова як маківка, а розуму в ній як накладено: з такою людиною, як мовиться, краще загубити, ніж із дурною знайти. Як у лісі всякі гриби трапляються, так і серед яблунівського люду: один, зразу видко, що не в потилицю битий, кебетливий, другий ходить до сусіда ума позичати, третій людей слухає, а свій розум має, четвертий послухає часом дурня та й стане розумним, п’ятий і за тридев'ять земель розуму не надбав і т. д. За всіх не розповіси, так само, як усіх зірок у небі не перелічиш чи всіх грибів у лісі не визбираєш.

Одарка Дармограїха вдалася з біса спритна і з чорта розумна – таку навіть на покуті не садови, а десь у куточку на лавці, то скоро той куточок на лавці здаватиметься покуттям, варто лиш Одарці обізватись, а людям послухати її. І всім вона була здорова, ото мала тільки одну хворобу – хворіла на гроші й не думала лікуватись. А вже гроші вичворяли з Дармограїхою таке, що часом сама на себе не схожа була, бо, звісно, їм належала, їм свою душу запродала.