Якоїсь ночі, після базарного недільного дня, не спалось нам – Одарці не спалось у ліжку на перині й на подушках, на які пішло орлине пір’я, а мені не спалось на дерев’янім тапчані, де я теж розкошував на м’якому орлиному пухові. Спати – не воювати, і все-таки ми товклися в постелі, наче борюкалися з якоюсь злою силою. Аж тут Дармограїха озвалася – голос її зозулею весняною полетів до мене:

– Хомо!

– Га? – послав у відповідь їй свій голос, наче голуба сизого.

– Погомоніти кортить із тобою – така спрага балакати, аж у роті терпне.

– То лиш воли не годні говорити, хоч і мають великі роти, а ми ж бо люди.

– Розумно кажеш, Хомо, бо головою міркуєш, а не хвостом. – Дармограїха звелась на ліжку, і – дорідна, тілиста, зодягнена в шовкову сорочку – видавалась у сяйві місячного світла, що лилось через вікна, мовби на картині намальованою. – Ото я вже все продавала, а в мене все купували. Нема такого, що не стало б моїм товаром. Так, Хомо?

– Так, Одарко, – мну я слова, наче сліпий онучу, бо не відаю, куди зверне Дармограїха.

– Із городу зелень продавала: і з саду продавала яблука та груші; і з хліва м’ясо, сало, яйця, молоко, сир продавала; і з магазинів крам, взуття, шерсть і всякі дефіцити продавала й перепродувала. А щось душі моїй не дає спокою, Хомо, чуєш?

– Чую, Одарко, – бубоню, позираючи на Дармограїху зачудовано, мов на тура.

– Але ж чому на душі так, наче, як то мовиться, пішло поле в ліс? Якась тягота, наче не хапко в мене щось хапнув, а я сама себе обібрала?

– Може, – підказую, – телиці жалко?

– Ой Хомо, ти ниньки опівночі якийсь недотепа, що ні в кут ні в двері!

– Ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб маслючок! – нагадую.

– Отож!.. Торгівля моя, Хомо, – голос її знову полився солодкою патокою, – вже зовсім небагато душі дає, а я ж хочу, щоб душа втіху мала. Ото як дехто зі старих молиться для душі, чи молодь співає для душі – так я хотіла б для душі торгувати.

– Що ж ти намислила, Одарко? – питаю улесливо.

– Ой, намислила! Та чи можна те, що намислила?

– Тобі не можна? Та ти зумієш так крутити, як чорт дорогою!

– Правду кажеш, але ж... – зітхнула, наче літнім вітерцем війнула. – Для душі!.. От якби для душі своєї можна було б навчитись людям продавати людське життя!

– Як то? – крутнуло мною на тапчані, мов вихором на дорозі. – Людське життя?

– Ага!

– Людям?

– Ага!

Чи я на дитячий розум перейшов? Чи в голові моїй стало дуплисто, а кожне дупло порохнею напхане? Чи я справді такий бевзь, що ані дзень ані кукуріку?

– Таки так! –озвалась Дармограїха, ждучи на мою відповідь.

Либонь, я колись об’ївся блекоти – може, в дитинстві далекому? Е-е, мабуть, і справді я отой Хома, по котрому і ззаду знать, що Хомою звать. Охо-хо-хо, міркую, такому з бороною по воду їхати, а ціпком рибу вудити!

– А де ж бо ти візьмеш людського життя, щоб людям продавати? – озиваюсь несміло. – Воно ж, здається, не росте на городі, як часник. І не наскубеш, як із вівці вовни. І за хвіст не зловиш, бо не горобець.

– Жаль, Хомо, що на городі не росте, і не наскубеш, і не зловиш за хвоста.

– Це такий товар, – кажу, – що з-під прилавка не дадуть по блату.

– І чарка не поможе, – згоджується Дармограїха, – хоч могорич може відкрити браму і до раю, і до пекла.

– Тут, либонь, і той не зуміє дістати зайвого життя на продаж, хто меткий, хто вміє вскочити і вискочити.

– А добре було б, правда? – мріяла Дармограїха, сидячи на ліжку, облита поливою місячного золотого сяйва. – От виходжу я на ярмарок, а тут хто що продає: той петрушку чи цибулю, той граблі чи вила, той штани чи валянки. А в мене свій товар – і такий, що його ні в пучечки не пов’яжеш, ні в склянку не насиплеш, ні наперстком не зміряєш, ні вагою не зважиш. І ось я стаю за прилавок поміж тіток-перекупок, поміж їхнього дешевого непотребу, розкладаюся зі своїм товаром і весело так поглядаю на них, бо що вони зі своїм сиром чи курячими потрухами проти мене? Воно, звісно, і сир чи курячі потрухи теж товар базарний, без них людині не прожити, але без чого посправжньому не прожити – так це без людського життя, а його ж у мене повно-повнісінько, навалом! Я ж бо знаю, що повно-повнісінько, а більше ніхто не відає – адже товар невидний, як повітря, тільки я на ньому тямлюсь, тільки моїм очам відкривається.

А що, міркується нишком на тапчані, коли в Дармограїхи такого товару повні засіки, тільки таїться з добром: якщо не злодії можуть покрасти, то з міліції навідаються і запитають, яким чином надбала. О, в Одарки сприту стане на всі заставки, все може бути приховане!

– Ох і поторгувала б я! – палахкотіла словами, наче факелами, Дармограїха. Вже не сиділа на ліжку, зірвалась на ноги, рвійно ходила по хаті, а що була облита місячним сяйвом, то здавалось, що вся вона обернулась на золоту, і навіть золоті сліди за собою зоставляє на долівці, а в повітрі пекельне мерехтіння. – 3 кого б заправила за отаку дрібочку людського життя, мов за рідного батька. А найбільше б мені платили ті, кому найдорожча тільки своя голова на в’язах, – такі ладні були б останнє зняти з себе, якби в такого продавця, як я, зайву дещицю урвати. Ціну ярмарок робить, а своєму товару я сама ціну складала б, о! І підходили б здорові й недужі, прямі й горбаті, каліки, ті, що на ладан дихають. І приходили б інваліди, що на фронтах життя свого не жаліли, з кулями цілувалися, з осколками обіймалися. Приходили б заміжні і розлучені, вдови і сироти. Чуєш, Хомо, до тебе кажу, не мовчи.

– Авжеж, ген подеколи кота в мішку на базарі купують, – озиваюся слухняно, – а на хороший товар багато покупців, бо він сам себе хвалить.

– Скупі, Хомо, до мого товару двічі б у черзі стояли і двічі платили. А ненажерливі, що скоріше в курки молока випросиш, мали б од мене маленьку куку у велику руку. Заздрісники, що своє з’їдять, а на чуже зазіхають, тікали б од мене, як чорт від ладану, так би я батькувала їх. А вже б із марнотратів, що щедрі на батьківські гроші, мені було б не совісно три шкури здерти, щоб не звикали чуже добро чужим відром носити і зсипати під своїм вікном. Недбайливцям, яким і за вухом не свербить, які сіють гречку, а родить їм мак, – я б на лотоки з ярмарку проганяла і близько до свого товару не підпускала. Вже, Хомо, душі моїй була б вольна воля, гуляла б душа без кунтуша, босонога, розперезана, блузку на грудях розпанахавши.

Мов фурія, гасала Дармограїха по хаті, слова їй сипалися з рота, як перестиглі жолуді з дуба, та, зрештою, урвала трохи бистру ногу й питає:

– Бачу, Хомо, ти не рад моїй мові, як отой пес, що його вбито, а він лапами дриґає.

– І радий, і не радий, – озиваюся з тапчана.

– А чому радий?

– Твоєму багатству.

– А чому не радий?

– Бо в такому стовковиську, як базар, недовго й проторгуватись. А як сама не проторгуєшся, то можуть товар чи вкрасти, чи силоміць відняти. Бо хіба, Одарко, на твою кмітливість не знайдеться десяток чи два шахраїв, яким краще вкрасти, ніж сісти й напрясти, які вміють узяти чуже, мов своє, яким до снаги вкрасти голку, а потім і коровку...

– Хомо, – каже Дармограїха, – в мене самої вистачить хитрощів і мудрощів, як у тієї курки, що кудкудаче під бузком, а яйця несе в кропиві.

– Так, – згоджуюсь, – але ж проти твоїх хитрощів та мудрощів знайдуться такі, що й з-під стоячого підошву випорють. І матимеш від них таку честь, мов на собаці лико.

Дармограїха, що досі куницею металась по хаті, стала стовпом, наче сама себе закопала. Пасмо розкуйовдженого волосся напівзатулило обличчя, і двоє очей її блимали, мов далекі зорі в мороку ночі.

– А що, – каже спроквола, – трапляється, що й премудрих немудрі одурять.

– Авжеж, можуть ману напустити і пришви пришити.

– Бачу, Хомо, що й справді: одною розумною головою тільки раз подумаєш, а двома розумними головами можна подумати і двічі, і тричі.

– Ха, Одарко, в чотири ока побачиш те, чого в два недоглядиш.