– А тепер, Хомо, подивися на стенди, – тамуючи дихання, попросила Мартоха.

Бо в комірчині, що тепер зовсім не здавалася комірчиною, вправними її руками, турботливим її хистом було також обладнано стенди. А на тих стендах (вірте чи не вірте, але розказував досі правду, то чому маю теревені-белевенї правити, то чому маю вилами писати, а граблями скородити) старанно зібрано все моє, так би мовити, чоловіче майно...

Яке саме? Легко запитати і, здається, просто відповісти, але не так просто...

На стендах акуратно розкладено випрані й випрасувані мої штани, сорочки, сподні, виставлено намазані дьогтем чоботи, а також підлатані черевики, чорні гумові чоботи в червоних гумових латках. На окремій лавчині – дерев’яна й алюмінієва ложки, якими я їв, а також миска, полумисок, чашка, склянка, виделка, ніж.

– Твої, Хомо, натуральні, – шепотіла жінка.

Вишиваний кисет, якого я давно не носив, бо кинув чадити махрою, перейшов на фабричні цигарки. Платівка з піснею «Розпрягайте, хлопці, коні» – цю платівку десь по війні я купив у Вінниці, хоч патефона не було тоді, немає й тепер. Кілька моїх листів ще з фронту, ці пожовклі трикутнички дивом збереглись у прискринку. Книжка про штучне запліднення свиней, яку я колись підібрав, загублену, під лавою у вагоні. Недогризок хімічного олівця, яким я колись писав.

І ще на лавочках-стендах викладено всяке добро, чимало назбиралось. А ще в куточку, біля дверей, поставлено граблі, вила-трійчата, косу, пужално, сапу, сокиру, рибальські снасті – вудлиська, ятір, сажалку, хватку-рогелю.

– Все твоє, Хомо, справжнє, – урочистим шепотом бубоніла жінка.

Біля кожної речі наклеєно папірець, а на папірці Мартошиною рукою виведено сухоребрі літери, що складались у наїжачені слова. Долаючи склади, я з трудом прочитав: «Піджак чорного рубчика, улюблений одяг X. X. Прищепи в такі-то й такі-то роки. В цьому піджаку трудівник ходив на загальні колгоспні збори». Або: «Черевики свинячої шкіри X.X. Прищепи. В цих черевиках трудівник перевиконував норми в такі-то й такі-то роки». А чи: «Глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів. Із цього полумиска Х.X. Прищепа любив їсти пшеничні галушки, локшину в молоці, а також гречану кашу, засмачену свинячими шкварками».

Я довго мовчав, бо мені перехопило подих, а коли віддихнув, то сказав:

– А чи не смієшся ти з мене, Мартохо? Як сміялось оте барило, що саме кухвою стало?

– Хомо, та чи я ота, що ні в тин ні в ворота судариня криворота?

– А що в тебе тут у комірчині?

– Музейний куточок, – відказує поштиво.

– Музейний? Куточок?

– Авжеж, музейний куточок твого імені.

– Себто імені Хоми?

– Так, імені Хо Хо Прищепи.

– Мартохо, – кажу спантеличено, – то ж для великих людей музеї по містах і селах. Усі знають їх, вони заслужили – Суворов, чи Кутузов, чи граф Лев Толстой. А я ж не фельдмаршал Кутузов, це всі знають добре у Яблунівці, я тільки старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок». А що, коли довідається сільрада?

– А чому це сільрада мені має заборонити порядкувати в своїй хаті? А може, ти для мене, Хомо, й справді великий чоловік? Ти для мене більший і за фельдмаршала, й за графа.

– Але ж сільрада точно знає, що вони більші за мене.

– То для інших вони більші, а для мене, Хомо, ти великий.

Мартоха вмовкла, і в музейному куточку запанувала урочиста тиша і – так мені здалось – нічим була не відмінна від тієї тиші, яка западає навіть не по таких дрібних музейних куточках, а по великих музеях великих людей.

– Я так тобі скажу, Хомо, – озвалася жінка, наче з трибуни, що про такі музеї треба ще за життя думати, а не по смерті. Бо по смерті поки схаменуться – вже й забули людину, вже добро її порозтягали, вже й не знайдеш тієї ложки, якою їв, чи того ліжка, на якому спав. Хіба іноді не обманюють по музеях? Поставлять крісло, кажуть, що в цьому кріслі чоловік той писав і думав. А насправді то зовсім інше крісло, десь на звалиську знайдене. А в мене тут, Хомо, все справжнісіньке. От скажи, хоч маленький обман є? Кисет не твій, чи пужално, чи коса з грабками?

– Усе моє, Мартохо, правду кажеш.

– Отож-бо й воно! – зраділа жінка, засяяла, й на лиці її наче місяченько зійшов. – І скажу по секрету, тільки обіцяй не сердитись, бо гніватись ти не повинен.

– Обіцяю, Мартохо, кажи.

Рідна моя жінка й зовсім стала урочиста, а по хвильці –знову ж таки наче з трибуни – сказала:

– Мріється мені, Хомо, бо мріяти не заказано... Ось начебто для мене самісінької цей музейний куточок поки що... Поки що!.. А через якийсь рік-другий, дивись, одкриються двері ширше – й сюди почнуть навідуватися сусіди, яблунівські колгоспники. А далі, дивись, не тільки з Яблунівки, а й із сусідніх сіл – Малих Дубових Гряд, із Сухолужжя, з Великого Вербного, так? Хто машиною, хто автобусом... А ще яблунівських дітей прийматимуть у піонери, скликатимуться їхні урочисті лінійки.

– А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? – питаю.

– Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?

– Не штука навчитись, – міркую вголос. – І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?

– Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний, – замислилась жінка. – Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?

А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:

– Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?

– Краще за тебе ніхто не справиться, – кажу. – Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?

– Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно – не дуже цікаво, а цікавіше – коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.

– Еге ж, – згоджуюсь, – слава моя велика.

– А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність – і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!

– Либонь, весь хор, – кажу застережливо, – в музейному куточку не поміститься.

– Біля хати співатимуть, просто неба.

– Ой Мартохо, – кажу, – роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?

– А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?

Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід – така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут – навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа – хоч прив’яжи, то відгризеться.

– Хто б іще до такого догадався, як ти? – кажу вголос.

– А ніхто, – відповідає. – То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.

Й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.

І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.