– Не забувайся, Хомо! – сказала осудливо. – Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.

– Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? – питаю.

– Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...

– Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся, – благаю.

– Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!

Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді – медалі «За відвагу». Молодий солдат дивився чесними, правдивими очима так осудливо, що вмить прокинулось моє сумління, прокинулася чоловіча честь, і я, палаючи любов’ю до своєї рідної жінки Мартохи, яка так само палала любов’ю до мене, мусив у гіркому розпачі повертатись до Одарки Дармограїхи добувати свій строк.

І так мені кепсько було на душі, як у тій примовці: прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та не знаю, за ким!

Отож, як мовиться в народі, ухопивши місяця зубами, причвалав у хату до Дармограїхи, що вже спала в ліжку. Спала, розкинувши руки, і груди її легко здіймались і опускались, як два живих книші, й голова її наче лежала в чорному розіллятому озері пишного волосся. Засвітивши гасову лампу й мало не до найдрібнішої ріпички вкрутивши вогонь, поклався я на лежанці й тяжко замислився над своїм життям. Бо чи не годі мені величатись так, як величається порося на орчику, чи не годі мені так надимати морду, що й граблями носа не дістанеш, чи не годі мені чванитись, мов дурень латкою? Пора за розум братись, пора, – хоча 6 за той, що подеколи, чую, ще збовтується в голові, наче олія з рапсу чи з кользи.

Ото, значить, надуваюся сам на себе, мов жаба під пеньком, як зненацька причувається брязкання клямки на ганку, далі брязнула клямка в сінях, щось човгнуло. Я, звісно, не з тих боягузів, які побоюються, щоб заєць часом дороги не розбив, але мимоволі принишкнув, і серце в грудях раз і вдруге вдарилось, як телячий хвіст.

Щось по дверях прошаруділо, наче мишка шкрябнула пазурцями, й невдовзі почулося скрипіння незмащених завісів, двері зі зловісною повільністю відчинились, і з сіней потягнуло густим вогким духом осені й листопаду. Мені б, може, скочити на ноги, вхопити качалку чи рогач про всяк випадок – натомість я здерев’янів: анічичирк, анітелень!

Човгнуло, шеберхнуло, шелеснуло – і хатній поріг переступив...

... переступив мій колишній бойовий побратим Дмитро Волошок!

Я, відтанувши душею, вже хотів озватись, та спинило щось. Спинило, мабуть, те, що бойовий побратим був схожий на сновиду, – такі, розказують, будучи кучеряві розумом, у повній владі місяця, такими химородними місяць командує, водить їх по дорогах і без доріг. Очі у Дмитра Волосюка були хоч і розплющені, та якісь невидющі, осклілі, наче повні осіннього туману. Лице знерухоміло, ніби прибитий морозом цвіт, а губи скидались на дві полинові бадилинки, загублені на польовій стежці.

П'яний? Чи злодійська стежка привела до знайомої хати, в якій його недавно частували, зустрівши як гостя найдорожчого?

Затаївши подих, я стежив за несподіваним нічним відвідувачем, що спинився біля ослона. Постоявши хвильку-другу, він сів на ослін і зігнувся, розшнуровуючи черевики. Спершу розшнурував на правій нозі, далі на лівій, зняв взуття й поставив під ослоном. Потім стягнув білі вовняні шкарпетки й позасовував у черевики. Звівся, стягнув із плечей побатоженого бурими смугами піджака, далі такі самі рябі штани, зцупив шерстяного светра і все це акуратно склав на ослоні.

Ха-ха, з веселим сміхом здогадався я, та це він за старою пам’яттю добився до цієї хати, щоб переночувати. Тільки де ж ночуватиме, коли постіль не зготовлено? Годилося б збудити Дармограїху, раз такий гість, гадкую, та й по чарчині перехилили б від радості, що справжнім злодієм, який зазіхнув на Одарчині гроші, виявився не бойовий побратим, а дрібна руда миша!

Зоставшись у самих трусах та майці, пізній гість завмер, як мовиться, індиком переяславським. Далі, постатечнішавши на обличчі (еге ж, наче кажучи: роздайся, море, – жаба лізе!), він упевнено рушив до ліжка, на якому спала Дармограїха.

Невже таки намірився вкрасти гроші, які вона знову, либонь, заховала в матраці? Але навіщо ж тоді роздягався до трусів і майки? Е-е, тут задумана така афера, якої мені не розшолопати, хоч би й дер я голову, як колгоспна кобила.

Тим часом мій бойовий побратим узяв за ріжок ковдру, відхилив – і проворно шуснув під ковдру, до теплого жіночого боку. Вклавшись поряд, правою рукою став перебирати шовкове Одарчине волосся, що розіллялось по подушці, й пальці його тонули в косах, паче в розтопленій смолі, а то виринали з їхніх хвиль, мов дикі качки-нирки.

Що ж він замислив, га, які чорні думки плекає, що так лащиться до Дармограїхи? Хитра бестія, неспроста вернувся в Яблунівку зі своїх кручених шляхів, неспроста опівночі приплентав сюди в хату і тепер ось лежить біля Дармограїхи, пестить, голубить коси.

От тільки чому уклався біля неї, що саме замислив?!

Скоро ліва рука мого колишнього бойового побратима пучками пальців торкала чоло сонної жінки, торкала, як пух, як рідкісну коштовність. І, мабуть, ті доторки були такі солодкі, що дійшли до Одарчиної свідомості, вона ворухнула могутнім і прекрасним своїм тілом, зітхнула й ледь чутно проказала:

– Коханий мій... Хомо ненаглядний...

Чоловіча рука пестила вже не чоло й не скроню, а торкалась живих пелюсток рум’янцю на щоці, й Дармограїха шепнула в забутті:

– Ой Хомо зоряний...

Чоловіча рука торкнулась підборіддя, вказівний палець полоскотав ямочку біля відкопиленої, припухлої вві сні нижньої губи.

– Ой Хомо мій могутній... Хомо всеможний...

Пучки пальців чоловічої руки свіжоопереними пташенятами пурхнули нижче, пролетіли вітерцем понад білим лебединим пухом Дармограїшиної шиї й м’яко вгніздились на звабливому виямку, що наче голубів у підніжжі шиї, у тому виямку, де в Одарки б’ються, пульсують голубі жилочки, творячи якусь незбагненну, якусь таємничу красу жіночої зваби.

І – сонна, але вже сповнена бажань, уже в їхньому чаду – Одарка ледь повернула голову вбік. Заплющені повіки здригались, наче під ними починала клекотіти вулканічна лава, губи ледь-ледь тріпотіли, як пелюстки польового маку на свіженькому вітрі.

– Ой Хомонько, дай мені губи свої... хай уп’юся вогнем твоїм...

І рука її крилом білопінного лебедя випурхнула з-під ковдри, м’яко опустилась на щоку мого колишнього бойового побратима, пальці її язичками кволого полум’я стали пестити й зігрівати, стали ніжити й голубити.

Я зачаївся на лежанці, мов ховрашок у нірці, й однісінька думка билась у голові: що затіяв, га, яку аферу, яке ошуканство? Стривай-стривай, таки вистежу, попадешся, зловлю на гарячому – вже не викрутишся. А таки зловлю на гарячому, не я буду! Хоч ти там, біля Дармограїхи, і в’єшся, мов гадина, хоч ти й здатен продати, й викупити, й гроші полічити, хоч тебе і в ступі товкачем не влучиш, а все ж таки зловлю на гарячому, бо і я хитрий, мов старого лісу кочерга.

Рука Дармограїхи лягла на плече мого колишнього бойового побратима, й ось уся знада її розкішного тіла, наче піднята могутньою невиданою хвилею, гойднулась на ліжку, підсунулась до чоловічого боку, завмерла в глухій знемозі, а губи її – пелюстки маку польового на теплому вітерці! – затріпотіли, заколихались, наче аж рожевим переблиском пойнявшись, і потяглись уві сні до чоловічих губів.

Ось уже зараз наспіє слушна мить, коли ти, урвителю, таки попадешся на гарячому, й тоді вже я тебе, як воду, освячу в три батоги, матимеш почубеньки, буде хребту і череву, висповідаю від п’ят до вуха!