– Правильно! – схвально загув яблунівський люд і захвилювався хвилями, як сизе жито на вітрі.

– А тепер, товариші, вислухаємо покаянне слово підсудного колгоспника Хоми Хомовича.

Яблунівці вмовкли, наче наглий град вибив усе живісіньке до ноги. Я, гримнувши ланцюгом, звівся із лавчини під грушею. Свіжий вітерець, пестячи мої щоки, пахнув зів’ялою гіркотою осіннього збіжжя. Сонце на черені неба лежало, як дорідний книш, палахкотіло срібною усмішкою, від якої весь світ здавався посрібленим дрібненькими ошурками. І коли я звівся, то вмить сонце пропало, а також згасла його срібна усмішка, і вся Яблунівка перестала бути срібною, бо не так, може, споночіло, як звечоріло. А звечоріло тому, що повернулись назад сороки, причому наші сільські сороки привели з собою сорок із сусідніх сіл, гаїв та лугів, щоб гуртом легше було впоратися з вістями, які слід було рознести по всіх усюдах із нашого товариського суду, де чинили суд праведний наді мною. Й тільки я мовив перше слово, як моя рідна жінка Мартоха вмить прийшла на допомогу. Чудо-руками своїми (навіть у руки не беручи, а на льоту в повітрі!) пов’язала мовлену вістку сороці до хвоста – й сорока з радісним стрекотанням шугнула над головами членів товариського суду, над вербами та осокорами. Моє казання – щойно з губів злетіло ще тепле! – хапала, вмить пов’язувала до верткого хвоста шовковим бантиком, і вже, дивись, наступна птаха вигулькувала в осіннє безмежжя над Яблунівкою, щоб не забаритися з новиною, щоб ця новина в дорозі не постаріла, щоб її міль не поїла чи шашіль не поточив. Отак ми з рідною моєю жінкою Мартохою трудились душа в душу на цьому засіданні виїзного товариського суду: язик мій молотив ціпом, зуби поклямцували терницею, губи цямкали, мов чорти в багні тирлувались, а Мартоха, скачучи поряд, мов теля на мотузку, вже, либонь, сорок сороків попорала, вже, либонь, сорока сорокам сорок пов’язала вісті на хвости. І птахи проносились над зачарованим натовпом яблунівців, мов буря, тільки лунали похапливий шелест і лопотіння крил, тільки розрізане крильми повітря посвистувало, мов соловей у маю. Я б, може, й далі говорив, як із рукава сипав, бо чом би й перед народом не помолоти, як порожній млин, бо чом би й не договоритись до того, що на осиці кислиці, а на вербі груші ростуть! Але й на мою долю забракло сорок, усі порозлітались із перев’язаними хвостами. Цієї халепи я вчасно не помітив, але ж Мартоха застерегла, бо її рукам роботи забракло. Стала смикати за полу піджака, а я так розговорився, що ніяк замовкнути не можу, таке мелю, що й купи не держиться, кажу навіть чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла, а то іноді так шепочу, що за моїм шепотом ніхто й бугаячого реву не почув би. Та, зрештою, Мартоха долонею рота затулила мені, бо як же інакше хаменати! Але, навіть маючи замурований рот, я городив ні се ні те, теревені гнув, курзю-верзю – горохова каша!

Гримнувши залізними кайданами, нарешті поштиво вклонився на чотири боки й гордо сів на лавчині.

– Два хитрих бухгалтери з колгоспної контори не переважать мудрого Хому Прищепу!

– Він у землю дивиться, а на сім сажень бачить, аж десь до Америки!

– Еге ж, око його бачить далеко, а розум іще далі! Бачить своїм розумом і в часи князя Ярослава Мудрого, і в часи царя Петра Першого, бачить у завтрашній день і післязавтрашнє століття!

Так гомонів, як очерет у бурю, яблунівський люд, і моє ім’я, наче сонячний зайчик, перепурхувало з уст на вуста, і воно – моє ім’я! – дзвеніло, мов коштовний кришталь, своїм мелодійним співом чаруючи, звісно, мене з Мартохою, та насамперед втішаючи музикою колгоспну трудову масу. Так би, здається, вічність просидів отут на дубовій лавчині під грушею, щоб слухати – і впиватись від дзвону свого імені, щоб слухати – і хмеліти, і чамріти, і чадіти!

Тут знову звівся з-за столу голова товариського суду

Михайло Григорович Дим. Замислений і наче аж опечалений великим тягарем своїх думок, насупив кущуваті брови. Постояв... Далі нахилився над черідкою рожевих айстр і табунцем чорнобривців, привселюдно понюхав. Випростався...

– Товариші! – озвався зворушено. – Либонь, тут не знайдеться жодної душі, яку б глибоко не схвилювало покаянне слово підсудного Хоми Хомовича на виїзному засіданні товариського суду. Велике й щире тобі наше колгоспне спасибі! Ваша промова засвідчує, що ви глибоко усвідомили свої помилки, засудили свій хибний шлях від рідної жінки Мартохи до уславленої спекулянтки Одарки Дармограїхи, але також засвідчує і те, що ви остаточно не потонули в шахрайському болоті, що навіть в умовах індивідуалістського багна ви зуміли зберегти рештки своєї честі й совісті. Ще раз велике вам наше колгоспне спасибі за рештки вашої совісті! Сподіваємось, що ці прекрасні рештки сумління вирвуть вас із палких обіймів Дармограїха приведуть у лоно законної сім’ї. Хай же вам, Хомо Хомовичу, щастить на цій нелегкій, всипаній тернами, але такій благородній путі! Не забувайте, що на цій путі ви не самі, а з нами, трудовим яблунівськім людом, і хай вас зігріває тепло нашого довір’я.

Не встиг іще голова колгоспу Дим скінчити промову, як Мартоха стала дякувати голові товариського суду, рядовим членам суду, а також яблунівцям – чоловікам і жінкам, бабам і дідам, дітям і молоді. Причім кожного називала поіменно, бо не було в селі такої душі, якої б не знала, й імена сипалися з її рота, мов горох. Народ, може, й почав би розходитись, але не розходився, бо кожному ж було цікаво: назве його ім'я Мартоха чи не назве, подякує чи не подякує за відвідини суду. Мартоха довше дякувала, ніж тривало все засідання виїзного суду, а коли вона назвала останнє ім’я (це було ім’я знаменитої яблунівської самогонниці Вівді Оберемок, яка, либонь, уже й не сподівалась на таку ласку), могутній натовп дружно зітхнув од полегшення, аж листя від того зітхання завихорилось вихорами по землі. І моторно стали розходитись по домівках. Члени товариського суду самі повантажили двотумбовий канцелярський стіл у кузов автомашини і, очолювані головою колгоспу Димом, подались останніми.

– Яке щастя, Хомо, яке щастя! – мало не плакала від розчулення моя рідна жінка Мартоха. – Ще нікого в нашій Яблунівці не судили так славно, як тебе! Та й, либонь, по сусідніх селах про таке не чувано... Всі поприходили, як на найбільше свято. А скільки сорок налетіло, а які промови говорились. І ми з тобою, Хомо, теж лицем у калюжу не вдарили, бо не з лопуцька. Е-е, вдався суд на славу! Це ж тепер і заздрісники познаходяться, що заздритимуть тобі чорною заздрістю, бо їм же немає щастя без заздрості. Що ж, Хомо, хай цей суд комусь буде на зависть, а нам на користь.

– Заздренному боком вилізе, – кажу.

– Отож, Хомо, тепер повинен шануватись, – радить Мартоха.

– Шануватись на оцьому ланцюгу? – питаю, посмикуючи рукою по залізній ланці, виграючи ними цокітливу таку, моторошну кайданну музику.

– Авжеж, шануватись треба завжди й скрізь, навіть на ланцюгу. Знаєш, Хомо, людську гідність можна загубити на волі вільній, а на ланцюгу можна зберегти і честь, і совість. Ото посадила тебе Дармограїха – сиди, бо тепер, ой же, як слід бути обережним із нею, щоб не схибити і в дрібниці. Скільки тобі зосталось перекапаріти в Одарки? Якийсь тиждень!

– А якщо цей тиждень так і доведеться просидіти вп'ятим?

– То й що, Хомо! Згадай, людям ще не таке випадає перетерпіти... Сиди на ланцюгу – і згадуй щось добре зі свого життя, так хутчіше час мине.

– Тебе згадувати, Мартохо?

– Ага, як ми з тобою здибались у молодості, як цілувались на сінокосі, в клуні мого діда покійного... А всяких шльондр, які тобі на шию чіплялись по світах, можеш не згадувати, бо не вони ж тебе довели до цього ланцюга, а я з Дармограїхою. І, звісно, ще тиждень можеш думати про Дармограїху, бо як додому повернешся – зась! Головне, Хомо, що наші яблунівські колгоспники вірять у тебе, вірять, що ти станеш на правильну дорогу, по якій безпремінно під Дармограїхи повернешся до рідного обійстя, до мене. А поки що сиди, Хомо, сиди отут, як чиряк на носі, і . шануйся, як тільки можеш! Обіцяєш?