– Обіцяю. І нехай мені кіт яйця знесе, як слово порушу.

Мартоха, навхрест поцілувавши мене в щоки та в чоло, попрощалась і прудко почимчикувала додому, а я всівся на лавчині під грушею. Вечоріло, в садку снувалася синя прохолода. Ой добре ж бо, що, чуючись на нелюдській силі, не смикнув за ланцюга так, що вирвав би із землі колодязь разом із джерелами, що не зрушив із місця Яблунівку, яку колись порятував од потопу. Бо якби надумав так рятуватись од неволі, якби зчинив руйнацію, то, звісно, про такий прекрасний товариський суд і мріяти не довелося б. А не було б такого суду, то не сидів би я зараз перевихований і сповнений надій на світле майбутнє, яке мені ой як потрібне! Значить, коли глибоко поміркувати, маю ще й радіти з того, що сиджу на ланцюгу, маю дякувати оцим кайданам, що спонукали людей повернути мені віру в себе.

В останній тиждень мріялось про те, що, йдучи від Дармограїхи, випрошу в неї чарівний ланцюг, а вдома почеплю на покуті замість ікони. І хоч, може, й не молитимусь на ланцюг, бо де ж бачено, щоб у наш час до ланцюгів молились, але вранці і ввечері дякуватиму своєму рятівникові-благодійникові, який славно прислужився в моєму наверненні на путь істини.

Але ж не так сталось, як гадалось: напасть моя не спить, бо, як мовиться, хати не має. І довелося мені покидати Дармограїшин двір не з ланцюгом і не на ланцюгу, а зовсім по-іншому. Хтось, може, й не захоче слухати мою розповідь з огляду на її надмірну делікатність, то що ж, хай не слухає. Але така вже моя доля-пісня, з якої слова не викинеш, то я мушу все розказувати, не втаюючи ні титли, ні же тої коми, як учив великий Кобзар. І хоч, звісно, я не набиваюсь до нього в учні, бо тепер багато розвелося всяких самозваних учнів, але мудре те казання пам’ятаю й при нагоді згадую.

Отож після виїзного засідання товариського суду повернулась Дармограїха додому, хутенько звільнила мене від ланцюга, з яким ми уже зріднились душа в душу, й каже весело:

– Хоч я з біса розумна, та зрідка буваю ні шень-пень, ні горохова каша. А щоб не згадувати про підкови тоді, коли на слизьке заженуть, то я, Хомо, ось що надумала...

Зняла з коша пов’язану картату пілку – і з коша скочила на підлогу якась химерна тварюка, схожа на кота. Лапи – дрючками, хвіст – трубою, очі – смолоскипами. А з тих смолоскипів зелені іскри скачуть, наче від розпеченого заліза на ковальському ковадлі, коли молотом гахнути по залізу. А то вмить зелені іскри обернулись на рої золотавих мурах, що люто рояться-кубляться. А то вже раптом стали рогатенькими, олійної барви, жуками.

– Сіамський кіт, – сказала Дармограїха. – Тепер нам ніяка миша не страшна. Тепер ніяка миша не зазіхне на мої гроші. Славний песиголовець, правда?

Сіамський кіт никав по хаті, наче шукав п’ятого кутка, і нявчав так противно, мовби йому якась холера кишки витягувала через дірочку під стрімко задертим хвостом. Щоб угамувати кота, Дармограїха кинула на підлогу клубок шерстяних ниток. Смикала за кінчик, клубок бігав по хаті, а сіамський кіт, переставши нявчати, гасав слідом за клубком, хапав лапами, ощирював ікласту пащеку, грався.

– Скачи, чорте, пшона дам! – сміялась Дармограїха. – Бігай тудою-сюдою, поза околицею!

Та варто їй було перестати качати клубок, як сіамський кіт знову починав нявчати так, наче по гарячій сковороді подушечками лапок своїх мусив ходити. Дармограїха кинула клубочок, смикнула за нитку – й сіамський пройдисвіт, вмовкнувши, знову бавився.

– Бачиш, як кидається на клубочок, – тішилась молодиця, – значить, і на мишей опукою падатиме.

От і не могла Дармограїха взятись ні до якої роботи, бо мусила бавитися з котом. Тільки вночі повкладалися спати, як сіамський кіт знову нявчати – та так противно, що спершу почули собаки на ближчому кутку, далі на яблунівській околиці, зчинили гавкіт, валування, що спасу ніякого! Отож, мусила Дармограїха всю ніч із котом бавитись, а як тільки пробувала заснути – він нявчав, і в селі зчинялася страшенна собача веремія.

Вранці подався до колгоспу, повертаюся – сидить Дармограїха, змарніла й сумна, смикає клубок шерстяних ниток, а сіамський кіт бавиться, зате мовчить.

Уночі теж мусила бавитися з котом, щоб не нявчав, щоб не дратував яблунівських собак.

Наступного дня Одарка знов не подалась на ярмарок, мусила забавляти сіамського гидола.

– Може, – кажу, – віднесла б його в район і відпродала комусь?

– Еге, – каже, – відпродати не штука, а хто ж тоді на мишей чигатиме, щоб грошей не крали?

– Не хочеш продавати – подаруй сусідам, а вони тобі на тому світі віддадуть пиріжками.

– Авжеж, а як не пиріжками, то вугіллям, щоб було чим палити вогонь під казаном, у якому в смолі горітимеш.

– Але ж якось із цим котом виходить, наче вскочила ти, як жаба в жар.

– Твої казання – мов пугою по воді, Хомо. Ось ти вже йдеш до Мартохи, а мені з ким зоставатися, самій? Ліпше з котом, хоч буде обізватись до кого.

– То думаєш упасти в гаразд, як муха в сметану?

– Або ж хочу упасти в гаразд, як слива в болото, – прикро так відказує Дармограїха, якій із тим сіамським котом стільки мороки, що й попоїсти ніколи, що й угору глянути нема як. Ще один-другий день такий – і переведеться жінка на марницю, тільки тінь від молодиці тинятиметься по селу, а самої молодиці не стане. Сказала висушеним од страждань голосом: – Бач, Хомо, що не сиджу руки склавши, що не вбоїсько, якого й биндюгом не виважиш на роботу. То що попрошу? Попрошу, аби не був такий спритний, як Матвій до куропаток, а візьми відро води, ганчірку в штандарах і змий підлогу в хаті, бо наслідили та находили.

Чи мене хто попросить двічі? Змити підлогу – значить, змити підлогу. Приніс води від колодязя, дістав ганчірку зі штандарів, роздягнувся, зоставшись у самісіньких сімейних трусах. Мию підлогу, а в самого настрій – землю круглу в такому настрої взяв би на руки й носив би, як пушинку. Та й чом не радіти, коли так вдало товариський суд закінчився, коли вже завтра до рідної жінки Мартохи повертатись. Нічого не проситиму в Дармограїхи, ото що хіба попрошу ланцюг, який так прислужився, коли мене громадою навертали на путь істини, путь праведний.

Настрій гарний, тож само собою й мугикалось під ніс.

– Не вмію робити, як мокре горить, не вмію робити, як мерзле курить, не вмію робити за пухлого душу, не вмію робити, наче у воловім вусі... В роботі я жвавий, як ведмідь за перепелицями, швидкий, як віл у плузі, моторний, як опецьок... В роботі я проворний, як собака чорний, збиваюсь, як муха в окропі, мудруюсь, як сучка перед перевозом... Я словами за горами, а ділом у запічку.

Так я хвалився-величався, миючи підлогу, так самовихвалявся та чванився, як випотрошений карась на розпеченій сковороді, як раптом...

... як ізненацька...

... як ізнагла...

... гострий біль опалив моє тіло, що й слова тоді я не зміг би мовити, й нині при спомині про ту оказію слова так само пропадають. Бо, здається, якби хоч одне зродилось, то від нього попеклося б горло, язик і піднебіння попеклися б, і так само губи могли б на вугіль обернутись від жару найтихшого слова...

Відкинувши відро з водою та ганчірку, став я в нелюдських корчах корчитись на мокрій підлозі, бо той біль не згасав, а горів огнем, і його іскри-приски розносились по всьому тілу, підпалювали мозок і серце, й мені здавалось, що я палаю на велетенському багатті, яке не гасне, в якому все дужчає полум’я.

Так боліло, що спершу й не розчув сміху, а коли розчув, то вухам своїм не повірив: Дармограїха реготала! Рот її розтягнувся від вуха до вуха, наче вірьовка, на якій сушать випране шмаття, й тепер на вірьовці її губів сушилися зуби – великі й білі, як зубці часнику. А за зубцями часнику сікався й сікався гавкучим цуциком язик, причому цуциком зінської породи.