Почувши, що весь світ розмаїттям мов тільки й говорить про Хому, я вже нітрохи не сумнівався в тому, що справді став жертвою фантастичного експерименту розвідувальних служб навіть не одної, а кількох імперіалістичних держав, яким украй потрібна вся інформація про яблунівського колгоспника, про того, кого всі народи з такою ніжністю називають: позичений чоловік, старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок», грибок маслючок українського золотого Поділля!

І чим більше я вслухався в голоси радіодикторів, чим ширша й значніша інформація про Хому проникала в мій мозок, у свідомість і підсвідомість, у кров, у нервову систему, тим помітніше мінялась уся моя структура, оновлювалась, модернізувалась... І завдяки цій оновленій та модернізованій структурі я зумів побачити, почути й осягнути такі речі, які за старої структури зоставались для мене речами за сімома замками. Про це – в подальших розділах нашої розповіді.

Отже, ставши жертвою каннібальського експерименту ворожих розвідувальних служб і перетворившись на химерну радіобіологічну істоту, а також маючи постійний доступ до таких органів буржуазної преси як «Вашінгтон-пост», «Нью-Йорк таймс», «Оррор», «Мессаджеро» (яблунівські молодиці приносили ці газети з районного ярмарку), я споживав найповнішу інформацію про все і всіх. Хотів я чи не хотів, проте інформація сама вливалась у моє єство, і я знав про найновіші наміри та заміри НАТО в Європі, про масові маніфестації західнонімецьких прихильників миру в Гамбурзі й Рейланд-Пфальці, про виступ канцлера Шмідта в ландтазі. Військовий альянс між Тель-Авівом і Вашінгтоном, евакуація американського дипломатичного персоналу з мусульманських країн, зростання інфляції в Англії, плани розташування ядерних ракет на території ФРН, бойові дії патріотів Зімбабве, стратегічне значення Ормузької протоки і фігура принца Кабуса... Весь цей потік інформації вливався в душу, аж через вуха хлюпало. А ще якась історія з ліжком, виготовленим у барокковому стилі, – в цьому ліжку спала англійська королева, імператор Ефіопії й колишній шах Ірану, тепер за нього заплачено більше десяти тисяч доларів. А ще таке новітнє захворювання як «екссонофобія» – це невроз, викликаний побоюванням, що на бензозаправній станції ти не дістанеш бензину чи тобі наллють неповний бак. А ще Бангкок, так зване місто ангелів, храм ранкової зорі, вежа якого прикрашена черепашками, шматочками кольорового скла, строкатими черепочками китайської порцеляни... І ще безліч усяких новин, чуток, повідомлень, вістей, заяв, інтерв’ю, спростувань і т. д. Горе, коли нічого не знаєш і потерпаєш від інформаційного голоду, та ще більше, мабуть, горе, коли вимушено страждаєш від інформаційного переїдання, коли пережираєшся знаннями.

Найбільше, звісно, цікавило мене все, пов’язане з перебуванням Хоми в Америці. Мої радіобіологічні здібності спричинились до того, що інформація, виловлена з ефіру, в моїй свідомості оберталась на живі картини, тобто я не тільки чув, а й бачив, тобто радіобіологічні мої здібності були водночас здібностями телебіологічними. Замкнувшись у знахарчиній хаті (аби ніхто не навідався й не викрив моїх таємниць), я приглядався до тих живих картинок, які так і ряботіли в очах. Майнув Нью-Йорк, хмарочоси, густий смог, далі показалась підземка-спідвей, а в підземці – жорстока різанина. Парубки-хіпаки і дівки-хіпачки, що, видно, належали до двох ворогуючих молодіжних банд американського мегаполіса, бились між собою на ножах, кололи одне одного гострими довгими шпичаками, кров’ю був заляпаний одяг, вагони метро, щити з рекламними оголошеннями, трупи валялись на рейках, на ескалаторі, а мимо затятих учасників цієї страхітливої різанини спокійно проходили – навіть не пробігали, а проходили!– пасажири. В них були зосереджені кам’яні обличчя жителів кам’яних джунглів, яких узагалі не обходить чужа смерть... Ось блиснув оптичний приціл гвинтівки, в тому оптичному прицілі появилася залюднена вулиця, схожа на глибокий каньйон у горах Сьєрра-Невади, мушка спинилась на елегантній блондинці в замшевому пальті кавового кольору та пухнастим шарфом верблюжої вовни довкола білої, мов лотос, шиї. Гримнув постріл, блондинка впала на тротуар, а повз неї байдуже проходили з кам’яними обличчями жителі великих кам’яних джунглів. Ось в оптичному прицілі гвинтівки вже показалась дитяча голівка з чорними кучериками, блиснули мигдалевидні очі, сяйнула білозуба усмішка... Гримнув постріл, і дитина впала на тротуар перед вітриною фешенебельного ювелірного магазину, й мимо непорушно завмерлої дитячої фігурки проходили з кам’яними обличчями жителі кам’яних джунглів. Далі постала перед моїм зором якась собача вакханалія, собаче вавілонське стовпотворіння – бульдоги і доги, сетери і фокстер’єри, доберман-пінчери й вівчарки, боксери і лайки, болонки і такси, хорти і мюстенлендери, курцхаари і пойнтери, коллі і гончаки, дратхаари і сетери, спанієлі і ще якісь породисті й безпородні. Собача зграя перебувала в безперервному хаотичному русі, ощирювались морди, клацали ікла, світились очі, здригались вуха, тупцяли лапи, втягувались і відвисали животи, тріпотіли хвости, напинались м’язи на шиях, на холках і на спинах, вібрували попереки. Здається, на спортивній арені, призначеній для гри в американський футбол, відбувались якісь дивні собачі змагання, перегони, бо по твердій тартановій доріжці, довкола якої біснувались люди і собаки, бігло тракурцхаари.

Темної масті, кавово-рябі, з сивим відблиском, вони лисніли короткою, жорсткою шерстю, грали гнучкими м’язами, високо несучи сухі й довгасті, клиноподібні голови. Бігли майже поряд, та посередині дороги крайній правий курцхаар вирвався вперед – і від несобачої перенапруги обріз верхньої губи вже не здавався плавно скошений, а хижо порізкішав, широка мочка носа затремтіла рухливими ніздрями. Спершу на півкорпуса, далі на цілий корпус цей курцхаар летів по доріжці попереду своїх суперників, і його перемога в змаганнях уже ні в кого не викликала сумніву. Як ізненацька з людського натовпу важким болідом вирвалась постать чоловіка в чорних крагах, ця постать звалилась на пса, схопила за шию руками, підім’яла тварину. Рев натовпу, свист, горлання, вигуки захоплення! Два курцхаари вже наближались до фінішу, як раптом чоловік у чорних крагах раз і вдруге вкусив оскаженілу тварину, що виривалася з його обіймів. Покусаний і скалічений, курцхаар нарешті зумів вирватися, прожогом зник у собачому тирловиську, а чоловік у чорних крагах – виваляний у блискучу кавової барви шерсть, запінений, із скривавленими губами та з виряченими очима божевільного, – розтанув у натовпі.

І тоді я, сидячи в знахарчиній хаті і замкнувшись од усього світу, побачив... Хому Прищепу.

Не подумайте, що відхилив фіранку і побачив грибка маслючка на вулиці, в затінку вишень. Чи раптом старший куди пошлють просотався до хати через щілину у замку, через димар звалився на припік чи пройшов через стіну – й опинився в хаті, поруч зі мною. Ні, зовсім не так.

Я навіч угледів Хому не в Яблунівці, не в хаті знахарчиній, а там, в Америці!

Видимість у голові була така хороша, що можна роздивитись кожну зморщечку на його червоному, як панцир вареного рака, обличчі. В його зморених очах бився, як телячий хвіст у петрівку, легесенький смуток, і він дивився перед собою печально, мовби там, на чужині, розжився, халявки попікши. Хома був зодягнений у знаменитий свій одяг, у якому колись ходив позичатись Одарці Дармограїсі, і своїм одягом, либонь, виказував до Америки таке саме ставлення, як до яблунівської пройдисвітки і спекулянтки. Хома, видать, сидів у студії якоїсь телевізійної компанії, бо на столі перед ним стриміло кілька мікрофонів, наче то великі заокеанські гади позадирали точені зміїні голови.