Враз і телекоментатор чи, може, телеінтерв’юєр появився – глистуватий тип у смугастому костюмі, у великих черепахових окулярах на довгообразій кінській морді. Голова його лиса нагадувала індійські прерії, випалені нещадним сонцем. Ліве вухо в типа обвисло, наче велось тому вуху гірше, ніж собаці на перелазі, а праве геть зів’яло, наче воно нажилося, мов зеленого мила наїлося. Лоб у коментатора був вузенький, що й курці дзьобом ніде клюнуть, зате очі дивилися з холодною жорстокістю, й ліве око в коментатора нагадувало чорта, який узяв батіг у бідного американського фермера й тепер ось прибіг по пужално, а праве око скидалось на того чорта, що взяв у американського фермера корову, а тепер ось надумав і теля забрати. Про такого б у Яблунівці сказали: «Видать, добрий, як баранчик, тільки ж чомусь він по-вовчому виє, бо, либонь, із тих, що ріднею лисиці доводяться».

Коментатор говорив так, наче в кожному слові його сидить цуцик і той цуцик гарчить гаркаво. Причому голос у цуцика виривається з горлянки, що склепана із заліза на якомусь заводі в Буффало.

– Щойно по першому каналу наша телекомпанія вела живий телерепортаж, присвячений насильству в американському світі. Епізоди, які ви бачили, знято з натури прихованими камерами, які в нас розставлено по всьому місту, по всій країні, в найгарячіших місцях земної кулі. Наша телекомпанія веде репортаж безпосередньо з місця подій і безпосередньо в ефір. Я вважаю, що насильство так само необхідне для нормального існування суспільства, як і будь-які інші форми людських стосунків. Я вважаю, що насильство так само слід пропагувати по телебаченню, як і секс. Однак нашим глядачам буде цікаво довідатись, якої думки про насильство дотримуються в колгоспі «Барвінок».

Побачили б ви усмішку на обличчі в Хоми! Вона промайнула, мов собаці в корито впала, наче її корова язиком злизала, наче вовки з’їли, – така вона була миттєва, безнадійна, сумна.

– Яблунівські наші дядьки говорять: «Захотіла муха стального обуха!» – звернувся Хома до мільйонів і мільйонів у далекій Америці. Мабуть, усі зараз там припали до екранів телевізорів, бо, виховані на сенсаціях, вони не могли пропустити такої сенсації, як виступ Хоми із Яблунівки. – А ще й так говорять: «Книшу, книшу, я тебе не лишу, у сметану замочаю, у душу закачаю».

– Чудово! – неживою рекламною усмішкою всміхнувся коментатор, показуючи два ряди прекрасних діальши- вих зубів. – Із вашої заяви можна дійти висновку, що тема насильства не байдужа як для вас, так і для всіх інших колгоспників Яблунівки?

– Живому багацько і треба, – загадкою відказав Хома всьому американському народові.

Тип у черепахових окулярах разом із грибком маслючком зникли з екрана, мовби їх гангстерська банда викрала, й тепер на екрані стало творитися щось несосвітенне. А це несосвітенне було дуже несосвітенне й виявлялося ось у чому... Уявіть собі старий цегляний будинок доброї, надійної кладки. Уявили? А тепер уявіть дванадцять-п’ятнадцять чоловіків, строкато зодягнених, товстих і худих, високих і куцих, молодих і старих, проте з однією спільною прикметою: лоби їхні якщо й не виготовлені були зі справжнісінької міді, то принаймні здавались мідними. Видно, дуже таки тверді, вперті, дзвінкі. Дія відбувалась у заштатному містечку якогось штату. Чоловіки методично бились лобами в стіни, які від тих ударів спершу надщерблювались, надкришувались, стріляючи хмарками вапна й цегляного порохна, а подекуди вже й потріскались, узялись щілинами. Дехто гатив кулаками, дехто бив ребром долоні, дехто лупав стіну пальцями босих ніг, та все ж таки переважна більшість гатила лобами, – під схвальні вигуки великого натовпу ґаволовів, без яких, звісно, вода освятитись не могла. Хоч би в кого в руках блиснув лом чи кирка, якесь залізне чи дерев’яне знаряддя, так ні ж! Під тими ударами будинок прямо перед очима розвалювався, ґаволови захоплено кричали, неподалік над якоюсь установою хлюпотів смугастий, багатозоряний американський прапор. Зрештою, добрались до брандмауера, котрого розтрощити не могли ні руками, ні ногами, ні лобами. Тоді четверо здорованів, четверо дебелих гевалів, четверо наймордатіших мордоворотів узяли за руки та за ноги п’ятого здорованя, п’ятого гевала, п’ятого наймордатішого мордоворота. І, розгойдуючи туди-сюди, як таран, стали гатити в брандмауер. Гатили головою, причому гевал-таран тримав голову так, щоб поціляти в брандмауер не чимось, а лобом. Лоб дзвенів, як може дзвеніти мідна колотушка, з лоба, здавалося, сиплються великі пелехаті іскри, проте зоставався цілий, не тріскався, навіть гулька жоднісінька не вискочила. Зате брандмауер став колотися, дав тріщину, цегла повищерблювалась. Далі тих четверо гевалів узяли іншого твердолобого гевала, таранячи його міцною головешкою мінну споруду, яка від тих ударів, нарешті, розпалась, здійнявши хмару куряви. Натовп заревів іще голосніше, вгору полетіли порожні банки з-під пива, хтось вистрелив із багатозарядного кольта...

Заштатне містечко якогось американського штату пропало, натомість на екрані появився самозадоволений тип у черепахових окулярах і старший куди пошлють. Тип тримався впевнено, мовби твердо засвоїв, що центи люблять, аби їх лічили, або ж сповідав істину, що цент долар береже. Зате Хома геть зажурився, наче той, хто не має грошей, бо не хоче розміняти карбованця.

– Щойно ви дивилися репортаж зі штату Техас. Група каратистів, не вдаючись до знарядь праці та до механізмів, переважно самими тільки лобами розбила будинок, який стояв майже сто п’ятдесят років. На цьому місці буде споруджено новітній універмаг. Ви навіч побачили, якими правами користується кожна людина в Америці. Права людини в нашій країні практично ніколи і ні в чому не обмежуються. Як у колгоспі «Барвінок» ставляться до прав людини в Америці?

– Було б краще, та нікуди, – хоч у боки та навприсядки, – знову загадкою відповів Хома, звертаючись до всього американського народу. – Авжеж, великі права: буває всяк, буває так, буває й ніяк. То наші колгоспники й не дивуються, що у вас і в глеку зварять борщ, а на жлукті пообідають. Такі права, може, просились до вас на три дні, та чорт їх довіку не викишкає.

– Значить, Яблунівка не байдужа до прав людини в Америці?

– Авжеж, не байдужа, бо ваші права й конем не об’їхати, бо вашими правами хіба ж не занудишся! Ваші права б’ються, як риба об лід, та не бачать свій слід!..

Океанська синя хвиля билась у піщаний берег, порослий пальмами. Фешенебельний пляж повиставляв силу-силенну оголених жіночих тіл – юних і старих, вродливих і потворних, ангелоподібних і відьмоподібних. Які тільки усмішки спалахували під розкішним тропічним сонцем! Усмішки ці обіцяли знаду любові, таїну кохання, чар незглибимого почуття. І раптом із хвиль океанських, із глибини його блакитного лона виринула якась потвора, якась рептилія з багатьма щупальцями-мацаками, з виряченими дрібненькими очицями. Коли рептилія виповзла на берег, то виявилась гігантським крабом, панцир якого блищав од води й зеленів од налиплих водоростей. Публіка, вгледівши велетенського краба, вдарилась у паніку і, завдавши оголені ноги на оголені плечі, дременула з пляжу. Краб повільно посувався по золотому піску, не оминаючи залишених у поспіху речей, підминаючи їх під свої великі та маленькі клешні. Страшний і потворний, краб, нарешті, надибав на те, що й шукав на океанському березі, – на жіноче тіло, розпластане на піску. Підставивши спину сонцю, жінка солодко спала. Товсте її тіло нагадувало квашню, що вільно розповзалась на всі боки. Краб, наблизившись упритул, великі клешні поклав на цурупалки її рук, а дрібненькими клешнями так схопив жінку, що вона не змогла б вирватись, навіть якби хотіла. Проте жінка, прокинувшись від доторків слизького панциря, не злякалась, не стала вириватись, вона потягнулась товстим своїм потворним тілом так, наче відповідала обіймами на обійми несподіваного залицяльника.

Мабуть, немає потреби розповідати про те, з якими подробицями американське телебачення знімало й передавало в ефір цей неприродний сексуальний акт між гігантським крабом і жінкою. Партнери, вочевидь, були достойні одне одного. Садистська похіть, яка світилася в очицях краба, нагадувала б, либонь, святкові вогні пекла, якби хтось зумів проникнути в пекло й показати його в неприкритій красі. Похіть, яку випромінювали очі жінки, нагадували про блиск і чад казана зі смолою, в якій варять грішників у тому ж таки пеклі...