Нарешті ми поїхали. Виявилося, що мені по дорозі з професором, бо Шелемеха жив у тому самому готелі, де й Макаренко. Інженер, професор і хлопчик поїхали раніш. Я ще прощався з СамборськихМ, який обіцяв заїхати до мене і повезти на свою ділянку будівництва.

— Передай привіт підполковникові, його дружині та сестрі, — сказав на прощання Самборський. — Учора Ліда до нього з Москви приїхала. Ну, бувайте.

Ми розпрощались. Машина швидко покотила двоповерховим мостом через Ангару.

Шестиповерховий будинок готелю, до якого підвіз мене шофер, вражав своєю легкістю. Він виглядав наче стрункий веселий юнак. Після того як я побачив цей будинок завжди, коли йде мова про бурятську легенду, що стосувалася красуні Ангари і витязя Іркуте, останній уявлявся мені таким височезним, струнким юнаком. Мабуть, той, хто назвав готель його ім’ям, мав здатність до поетизування.

— Другий поверх, номер сімнадцять, — відповів портьє на запитання про Шелемеху. — Підполковник вийшов, дружина дома.

Дружина Станіслава. Я завжди трохи побоювався її. Це побоювання було особливого характеру. Ніна Володимирівна, так звалася вона, була веселою блондинкою, з сірими з синюватим відтінком очима і досить крутим характером. За освітою лікар, за професією хімік, вона не дуже захоплювалась роботою. Найстрашніше для мене було те, що вона мала звичку вживати досить гострих виразів у розмові з знайомими та примушувати до різних екстраординарних речей, наприклад, коли грали у більярд, примушувала переможеного залазити під стіл або мішала фігури на шахівниці в розпалі гри, коли хотіла розмовляти хоча б з одним із партнерів.

Ця особа зустріла мене приблизно в такому ж дусі, як Самборський: оглядала з усіх боків, зауважила, що, мабуть, я за кордоном перетворився на вертопраха, бо починаю скидатися на старий гриб, і нарешті погнала мене в ванну, обіцяючи приготувати тим часом кімнату.

— Ви знаєте, — кричала вона мені з-за дверей, коли я сидів у ванні, — через три дні ми прощаємось з Іркутськом.

— Чому? — спитав я, надриваючись, щоб перемогти грубизну дверей.

— Стась хоче літати, набридло в урядовцях ходити. Він давно проситься.

Одним словом, коли я вийшов з ванни, то довідався, що Станіслав покидає роботу на будівництві і переїздить на захід командувати авіачастиною.

— Учора поїхали діти з бабусею, — говорила Ніна Володимирівна. — Уже майже всі речі відправили. Тут у нас було три кімнати, одну залишаємо Ліді, її сюди Саклатвала викликав і, мабуть, затримає на якийсь час. Ви надовго? Можна буде одну кімнату за вами закріпити. Туг знаєте, як з житлом? Криза жахлива. За цей рік тридцять п’ять тисяч з родинами до Іркутська перевезли. Ідіть переодягайтесь і відпочивайте… За півгодини будуть Станіслав і Ліда. То й обідатимемо. А поки що потерпіть. Ну, марш до своєї кімнати.

Ні, вона була чарівна в своєму стилі. Тільки Станіславу я не дуже заздрив. Вони явно не підходили характерами одне до одного, бо підполковник теж любив командувати.

Я запевняв, що не втомився, відпочивати не хочу і буду ждати Станіслава. Але де там! Вона настояла на своєму. Я змушений був піти до приготовленої мені кімнати і лягти відпочити. Звичайно, я враз заснув.

Прокинувся я від енергійного торсання за плечі. Наді мною стояв Станіслав і страшенно реготав, а Ніна Володимирівна запрошувала до столу.

— Пробач, — сказав я льотчикові, — заснув на кілька хвилин.

Почувши мої слова, він зареготав ще дужче. Я спочатку не зрозумів, у чому справа, але коли глянув на годинник, то побачив, — за чверть буде одинадцята. А за вікном був ясний день.

— Ну й сон, — гукнув Станіслав. — Ти проспав обід і вечерю. Ми снідати тебе ждемо.

Словом, я спав непробудним сном п’ятнадцять годин.

Був вихідний день, і підполковник нікуди не поспішав.

Я швиденько умився, переодягся, і ми спустились в ресторан, що містився на першому поверсі. Червоні порфірові колони підпирали стелю величезного залу, заставленого столиками, пальмами та вазонами з квітами. Посередині бив фонтан, і вода збігала в маленький басейн, де плавали химерні риби.

Ми пройшли в куток, де за круглим столом уже сиділи Аркадій Михайлович, Тарас і Ліда. Щось стиснулось у мене в грудях, коли я побачив дівчину після довгої розлуки.

Вона була така ж прекрасна, як і півтора року тому, хоча дуже схудла і під очима в неї лягли темні тіні. З довгим волоссям, відпущеним за цей час, одягнена в квітчасте простеньке платтячко, вона видавалася зовсім слабенькою.

— Дуже радий бачити вас, Лідіє Дмитрівно, — сказав я зовсім не те, що хотів.

Я приховував своє хвилювання і не міг одірвати од неї погляду. Я хотів знати, як почуває вона себе, чи змінилося що в її житті. Про Барабаша я не згадав. Я, мабуть, її трошки любив, але… Мені вже було сорок. Крім того, я завжди був у когось трошки закоханий і через це “трошки” так досі й не одружився.

— Значить, ваша закордонна мандрівка закінчилась? — спитала Ліда.

— Так. Перші півроку було цікаво, а потім потягло додому.

— Що ж ви тепер робитимете?

— Завтра поговорю про це з академіком Саклатвалою. Може, я ще потрібний буду на будівництві. Треба Черняка пошукати.

— Він учора теж приїхав. Я його бачила у Саклатвали.

— Як хороше, що всі з’їжджаються.

— Наче тебе зустрічати, — усміхнувся Станіслав.

— Я саме й хотів потрапили сюди під час засідань Наукової ради, бо знаю, що побачу всіх.

— Ну, мене на Раді вже не побачиш.

— Так ти напевне покидаєш Іркутськ?

— Післязавтра. Замість мене тут Ліда лишається.

— Ну, я ненадовго. Якийсь місяць, два працюватиму тут.

Я досить одверто висловив з цього приводу свою радість. Ніна Володимирівна почала жартувати, і ми непогано провели час за сніданком.

Коли вставали з-за столу, я спитав Аркадія Михайловича, чому не прийшов снідати Макаренко.

— Психологічно непоправна людина, — розвів руками професор. — Він снідає о шостій годині ранку.

— А ви знаєте цього чудака? — спитала Ніна Володимирівна. — Він же тут славиться тим, що ніколи не має часу, не визнає вихідних днів, ніхто не бачить, коли він снідає, обідає і вечеряє. Він наче автомат… Але мені точно відомо, що він читає Блока. А це ніяк не вкладається в моїй голові.

Шелемеха дивився на дружину і сміявся.

— Відкіля ж це вам відомо? — спитав професор.

— Милуйтесь, — вона показала на Станіслава, — сміється! Якось, не попередивши мене, з’явився додому аж о четвертій годині ранку. Я скрізь дзвоню, допитуюсь. У правлінні сказали, що опівночі поїхав додому. Дома ж його й духу не було. Я вже до міліції дзвонила. Аж от з’являється. Питаю, де був. “До цього автомата заходив, і там разом вірші читали”.

Станіслав сміявся.

— Ти автоматом його не лай, а признайся, що трошки закохана в нього, — підморгуючи говорив він дружині. — Це вже точно відомо.

Ніна Володимирівна трохи зашарілася, а Станіслав став сміятися ще голосніше.

— Ти ж якось приставала, — говорив він, — запроси його до нас та й запроси. А хоч і знала, що він нікуди і ні до кого не ходить.

— Звичайно, мені цікаво було побачити його у нас, — виправдувалась Ніна Володимирівна. — А що я закохана, так він, здається, всіх причарував і ні на кого не звертає уваги.

Продовжуючи жартувати, ми вийшли з ресторану. Я помітив, що Ліда, слухаючи нашу розмову, жодного разу не посміхнулась.

У вестибюлі всі затрималися, бо професор почав розповідати про таємниче зникнення Черепашкіна та ще якогось пасажира з поштового літака. Шелемеха вже зназ про це і сказав, що на трасі польоту того літака ведуться розшуки трупів, і якщо знайдуть, то, можливо, вдасться з’ясувати, в чім справа.

— А чого цей Черепашкін летів сюди? — спитала Ніна Володимирівна.

— Це був якийсь маніяк, — відповів Аркадій Михайлович. — Ви уявіть собі: вилетіти літаком навздогін за мною, щоб вручити судову оповістку.