— Може, він у літаку зовсім здурів, відчинив люк і виплигнув, потягши за собою другого пасажира? — зробила висновок Ніна Володимирівна.

Ніхто нічого не відповів їй. Ми піднялися сходами у свої кімнати. Мені треба було розпакувати чемодан і вийняти подарунки, які я привіз з подорожі для знайомих та друзів. Того дня я нікуди не виходив. Після роботи дзвонили телефоном Черняк і Самборський. Перший обіцяв завітати до мене після одинадцятої вечора, а другий наказував бути готовим наступного дня виїхати разом з ним на будівництво, коли я цікавлюся найоригінальнішою і найпотужнішою у світі електростанцією.

На кінець дня Станіслав з Ніною Володимирівною поїхали прощатися із знайомою. Вони закінчували свої справи в Іркутську. Я, лежачи в себе, перечитував газети, яких не бачив під час подорожі океаном.

Почало смеркати. Я відклав газети, звівся й підійшов до скляних дверей, які вели на балкон. Вдалині вже загорялися вогники над залізничним вокзалом, унизу котила свої хвилі Ангара і кілька човнів мчали за течією. Над рікою розкинувся зелений масив нових парків.

На балконі в кутку сиділа у плетеному кріслі Ліда. Мабуть, вона вийшла сюди через інші двері, бо балкон мав виходити і з сусідніх кімнат. Дівчина сиділа, відкинувши голову на спинку крісла, і, здавалося, пильно вдивлялась в сіро-синє глибоке небо. Я подумав: як позначилась на ній хвороба! Колись це була невгамовна, непосидюча витівниця і взагалі дуже весела дівчина…

Довго стояв я так, дивлячись на неї, а вона все залишалась непорушною. Мені завжди в таких випадках хочеться розгадати думки людини. Ця маленька білява голівка хвилювала мене. Невже сумні думки, зв’язані з хворобою, з особистою трагедією, не покидали її? Але ж вона знає, що це ослаблює опір хворобі. Мені захотілося заговорити з нею, щоб забула вона про неприємності, засміялась, забула про свою хворобу. І не знав, як це зробити.

Я простояв довго. Сіросинє небо стало темним. В ньому замерехтіли перші зорі. Над вокзалом і над слобідкою на горбі засвітилися електричні вогні.

Нарешті, відважившись, я відчинив двері і вийшов на балкон.

Ліда обернулась до, мене.

— Потягло на повітря? — ласкаво спитала вона.

— А я сьогодні ще не виходив на вулицю.

— Відпочили?

— Та п’ятнадцятигодинного сну було цілком досить. Вона нічого не сказала і знов почала дивитися в небо.

Я мовчав, не знаючи, що сказати далі.

— А знаєте, — раптом промовила Ліда, — я думала про вас.

Думаю, що кожен на моєму місці, почувши таке, здивувався б.

— Ви? — спитав я.

— Так, я. Коли вас не було, мені іноді хотілось написати вам довгого листа, але… відповіла вам не дуже люб’язно. — Вона посміхнулась.

— І я не розумів, чому це так.

— І все ж мені хотілось вас побачити, хотілось розповісти про себе…

Вона замовчала, ждучи моєї відповіді.

— Ми з вами дазно не бачились, — сказав я. — Коли ми бачились востаннє, ви пішли в такому розпачливому настрої… Згадуючи вас, я не міг не хвилюватися.

— В розпачливому? Ні… Тоді мені все було ясно.

“Що було ясно? — подумав я. — Мабуть, і зараз далеко не все їй ясно”.

— Ви тоді дали мені доручення, — нагадав я їй.

— Ви виконали його? — жваво спитала вона.

— Першого січня я передав листа. Хіба ви не знаєте?

— Я, звичайно, була певна, що ви його передали. Проте…

Вона не договорила і знов відкинулась на спинку крісла. Мене здивувало її запитання, особливо останні слова. Ярослав не відповів їй?

— Розкажіть мені, як ви жили цей час, що робили, — попросив я.

— Що ж вам розповісти? Нічого особливого не трапилось.

— Пробачте, але це трафаретна і майже завжди неправильна відповідь.

— Принесіть на балкон стілець, сядьте й слухайте… І принесіть мені жакет. Вечір прохолодний.

Виконавши доручення, я сів коло неї. У вечірніх сутінках не видно було ознак хвороби на її обличчі.

— Останній рік я працюю, — почала вона, накинувши на плечі жакет, — над новим сплавом. Він мусить бути легший за алюміній, але міцністю не поступатиметься кращій сталі. Роботу цю давно запропонував мені Саклатвала, і під його керівництвом я добилася перших успіхів. Такий метал, власне, вже знайдено. Багато я вам про нього не буду розповідати. Ви ж у фізиці та хімії, мабуть, тямите мало.

— Отак ви розмовляєте з колишнім співробітником науково-популярного журналу! — спробував я пожартувати.

— Облиште, я читала ваші нариси. Ви здорово видумуєте, і, можливо, з вас був би толк, якби ви по-справжньому вивчали такі речі, як фізику, хімію і математику. Я це прекрасно відчуваю, бо й сама не так міцно підкована знаннями, як інші.

— Ви зараз розмовляєте точнісінько, як Ніна Володимирівна.

— Мабуть, вона на мене схожа, коли сподобалась моєму братові. Про це свідчить і те, що ми не почуваємо одна до одної особливої симпатії. Це, кажуть, трапляється з подібними характерами.

— Щоб ви особливо були схожі, не скажу… Ну, і що ж з вашим новим металом? — перевів я розмову на попередню тему.

— Справа йде про те, щоб з лабораторії досліди перенести на завод і якнайшвидше перейти до масового виробництва. Зараз над цим працює цілий колектив, і, треба признатися, я в ньому вже не на першому місці. Але це не важно… Я рада, що перші досліди випало робити мені. Прикро тільки, що не дозволяють мені зараз багато працювати… Та я й сама розумію: так, як раніш, працювати не зможу… Мені стає все гірше й гірше, — тихо закінчила Ліда.

— Ви лікуєтесь, додержуєте режиму, їздите на курорт?

— Ет, — махнула вона рукою. — Мене годують інсуліном та якимись новими ліками. Двічі була в Єсентуках. Для мене складений спеціальний режим, лікують рентгеном. Іноді мені стає легше. Але через якийсь час знов відчуваю погіршення.

— Пробачте… ви вже одружились?

— Ні, — тихо відказала вона.

— Лікар Барабаш тепер в Іркутську?

— Ні, в Москві. Провадить наукову роботу у ендокринологічному інституті. Але незабаром, мабуть, Юрко приїде сюди.

Вона помовчала.

— Я думаю, що він дуже хороша людина, — сказав я. — Він і далі працює над вивченням діабету?

— Так… трапляються випадки, коли хворі видужують. Він зараз вивчає всі ці випадки…

— Де ви житимете після одруження?

— Ви непристойно цікаві, — відповіла Ліда, і в тоні, яким це було сказано, відчувалося, що моє запитання її розсердило.

Вона підвела голову й стала дивитися на зоряне небо.

З Ангари тяг прохолодний вітрець, ледве долинав шум вулиці. З ресторану пробивалася музика. Про що думала Ліда, не знаю, але я зрозумів, чому вона розсердилась на мене. Знов до мене закралася підозра, що, залишаючись сама з собою, вона не може позбутися думок про Ярослава і часто, мабуть, спогади про нього непокоять її. Він не відповів на її листа. Після тієї нашої розмови вночі на бульварі я сподівався, що він напише їй. Можливо, він вважав, що мовчання — найкращий спосіб порвати всі взаємини з дівчиною, яку він кохав, і відрізати собі шлях до неї в майбутньому. Що б вона сказала, коли б я розповів їй про ту розмову з ним? Але чи треба це робити? Адже це все одно, що той лист, який мусив би Ярослав надіслати їй.

Так це буде нечемно по відношенню до Ярослава. Навіть більше, ніж нечемно.

Раптом Ліда спитала:

— Скажіть, Ярослав при вас читав мого листа?

— Ні, а що?

— Нічого… Я не розумію, чому він не відповів.

— Але мені довелося скоро бачити його після того, — поспішив сказати я. — Він був дуже схвильований… Невже ви з ним більше не зустрічалися?

— Навіщо? Я не хотіла зустрічі. І він, здається, так само…

— За той час, поки я мандрував по чужих краях, Ярослав Васильович, здається здобув тут репутацію оригінала, — промовив я по короткій паузі.

— Оригінала?

— Ви ж самі чули, що про нього розповідають як про чудака.

Вона рвучко повернулась до мене і схопила за руку.

— А ви більше нічого про нього не чули? Гіршого, ніж те, що він оригінал?