В яку сторононьку я не піду, поряд зі мною йде страждання, куди б я не повернувся, назустріч мені йде горе. Сотні мук і кривд звідавши, тисячі страждань і печалей звідавши, спокою мало звідавши — такий, як я, є ще хто-небудь? Розлука з цією сонцеликою, біль від цієї непоправної біди запалили в моєму серці вогонь, затопили мою душу водою. Хоч би й як було тяжко, не кажи людям про свій біль, бо твій плач, о Бабур, для людей — сміх.

Академік Мастодонтов-Рапальський, якого старший куди пошлють уже встиг зачарувати раніше, дивився йому прямісінько в рот, поки з того рота вилітали всі бейти — від першого до останнього. Академік Корогли ще не здогадувався, що за оцим грибком маслючком водиться сила, здатна й мертвого з могили підняти, тому лиш ошелешено кліпав повіками, вислухавши газель по-українськи.

— Цю газель Бабур написав метром хазадж-і мусаман-і ахраб, — сказав Йона Ісайович, отямлюючись, та ще не відаючи, що з грибком маслючком водитись — як з лихою годиною. — У першому бейті слова-антоніми «день» і «ніч» надають антитетичності висловлювання...

— Еге ж, Йоно Ісайовичу, — не дуже ввічливо перебив старший куди пошлють, якому досі не випадало так близько спілкуватися з академіками на корівнику. — А вже в п’ятому бейті, який завершує газель, Бабур виразив антитезу словами-антонімами «твій плач» і «сміх»...

Спантеличений Корогли (язичок його, либонь, любив скочити, перескочити і хвостика не замочити) шпарко заговорив про ряд семантичних протиставлень у цій газелі, що вони притаманні для багатьох дуалістичних міфологій, характерних для архаїчних періодів розвитку суспільних структур. А Хома невірний і лукавий з великою впевненістю того, що на вечерні був і в кадило дув, не зостався в боргу перед академіком: шпарко заговорив про бінарну логіку мислення на основі тотемічних уявлень, про рунічне письмо, про парні антитетичні словосполучення задля стилістичного прийому.

Слухаючи тонкі, кваліфіковані міркування старшого куди пошлють про перший бейт п’ятої газелі Бабура з його паризького рукопису Дивана, посилання на авторитетні імена Алішера Навої, Самойловича, Благого, Мелетинського, Золотарьова та інших, академік Йона Ісайович то синів, то зеленів од нападу несподіваних заздрощів і від бажання, щоб грибок маслючок послався й на його ім’я. Проте Хома невірний і лукавий не квапився посилатись на ім’я Корогли, з яким оце вів учену бесіду на яблунівському корівнику, не намагався навіть стати з ним на спільну дошку, а вперто підкреслював свою більшу обізнаність, ширшу ерудицію.

Либонь, цей турнір двох любомудрів тривав би й далі, та на корівнику появилась похмура постать зоотехніка Трохима Невечері.

— А чого ви, хлопці, тіснитесь, немов хліб у печі? — поспитав зоотехнік Невечеря, — А чого ви бали-теревені точите, а свині в ріпі? А чого ви мнете роботу, як сліпий торбу? По академіях своїх на одне слово відказуватимете сто, а тут працювати треба. Які позбирались: навіть Хома через вас позбувся ума, а досі ж на ньому вся ферма трималась. Та ви, бачу, такі славні шефи, що якби виглянули з вікна, то яблунівські собаки три дні ґвалтували б!

Мастодонтов-Рапальський хутенько за вила-згрелі схопився. Йона Ісайович побіг по вико-мішанку, а для Хоми теж робота знайшлася: здійснюючи загальне керівництво академіками, він то руки засував до кишень, то чвиркав крізь зуби.

Слава про грибка маслючка, який розумом перевершив Мастодонтова-Рапальського й Корогли (хоч вони були спеціалістами із різних галузей знань), хутко поширилася серед приїжджих шефів. Очевидно, цю славу поширив не так Корогли, котрого публічно осоромили, як Мастодонтов-Рапальський, який знайшов собі рівного по плечу в благословенній Яблунівці. Й коли наморений грибок маслючок, ухоркавшись коло худоби, вийшов із ферми на колгоспне дворище, тут на нього чекали цікавим гуртом найвидатніші уми зі столиці.

Академіки дивились на старшого куди пошлють так, наче знайшли п’ятака, та не відають, як поділити знахідку. В їхньому гурті золотоокий Йона Ісайович був схожий на оту славнозвісну руду мишу, котра, вважай, загинула. Мастодонтов-Рапальський скидався на Ганну без солі, хоча й дженджурився, й очі його грали двома осінніми задерикуватими півниками. Дехто кривився так, наче позаторік вимокнув як хлющ, дехто сутулився, немов у дитинстві обмерз як качка, дехто супився, наче йому ще сьогодні вранці на засіданні якоїсь вченої ради втерли носа. Грибок маслючок веселим зизом оглянув оторопілу компанію академіків і зразу відчув їхню глибоку недовіру до себе — таку глибоку, що жабі по око.

— Чого ви, хлопці, поставали тут як опарені? — щиро поцікавився Хома невірний і лукавий. — Може, не годні набрести на свою стежку?

А що академікам заціпило від радості так близько бачити старшого куди пошлють, то він узяв нитку балачки всвої руки, став підбадьорювати:

— Хрестійбо, як сироти! Як сироти, на яких світ стоїть, бо вони тільки народжуються, а не мруть. Як сироти, що горбаті, й череваті, і їдять багато. Не журіться, хлопці, бо з яблунівської хати по нитці — ось уже одній сиротині сорочка, а коли сорочка біла, то відразу сиротині й Великдень!

Академіки слухали, пороззявлявши роти, наче грибок маслючок вправно обертав перед ними кота назад хвостом.

А був у їхній компанії Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго, великий спец із технічних наук. Пізнавши в технічних науках геть усе, Козак-Мамариго взявся за хобі: цікавився медициною, генетикою, архітектурою, живописом, музикою, історією народності майя, кримінальним правом, японськими віялами з рисової соломки, горловим співом, так званими виходами людини в астрал, древньоєгипетськими папірусами, жаргонною лексикою одеських биндюжників і так далі. Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зодягався у вишивану сорочку, носив полотняні штани, фарбовані бузиновим чорнилом, а також французький слуховий апарат. Еге ж, Козак-Мамариго трохи недочував, і слуховий апарат він одержав у подарунок від марсельських докерів... себто не зовсім від марсельських докерів, а від позашлюбного сина своєї другої дружини, з якою перебував у громадянському шлюбі. Позашлюбний син, будучи знаменитим футболістом, купив цей слуховий апарат у Марселі, куди їздив на матч у рамках офіційного європейського турніру, й купив не для когось, а для глухуватого вітчима, котрий начебто доводився йому й не вітчимом, а отим родичем, із яким спільно сушили онучі на одному сонці. Але ж не міг Аполлон Кіндратович сказати своїм високолобим колегам, що дістав іноземний слуховий апарат саме таким шляхом, ось тому й заявляв гордо, що апарат йому подарували марсельські докери, хоча вперто мовчав, де саме й коли зустрічався з ними...

Наділений мегатоннами вродженого й набутого в академічному середовищі апломбу, Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго дивився на грибка маслючка так, наче побачив злодія, котрий украв, та ще й кінці поховав. Хома невірний і лукавий, упіймавши з натовпу шефів-академіків саме той погляд, доброзичливо підморгнув ученому в полотняній вишиванці і в полотняних штанях, фарбованих бузиною.

— А чого ви, дядьку, так дивитесь, наче угледіли десяту воду на киселі?

Лишенько, як від того невинного запитання завівся академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго! Потемнівши на лиці так, наче ось тут, біля яблунівського корівника, з його кишені вкрадено спасибі, він запрагнув змішати грибка маслючка з болотом, а тому й засипав колгоспника градом запитань. Еге ж, коли такий велемудрий, коли зажив такої слави серед моїх колег, то відповідай! Що буде, коли коротконогого смугастого півня схрестити з коротконогою чорною куркою? Які вродяться курчата від чорного темношкірого півня з листовидним гребенем та від курки смугастої, білошкірої, теж із листовидним гребенем? Коли в нормальної жінки є брат-дальтонік, то чи може бути в неї син із кольоровою сліпотою? Якщо одружаться здоровий чоловік і здорова жінка, то чи може в них народитися син-гемофілік? Якщо батько й син у сім’ї гемофіліки й кароокі, а мати має нормальне згортання крові й голубоока, то чи передалися синові прикмети від батька? А коли схрестити білооку сіротілу самку дрозофіли з червонооким чорнотілим самцем?..