Вечірнє сонце сміялось у скалочках зіниць старшого куди пошлють.

— Говоріть хоч до скоромного Спаса! — весело озвався Хома невірний і лукавий, потішений тим, що до нього звертаються з такими мудрими проблемами. — Говоріть, поки я ще не запитав, скільки яйцеклітин утворюється у вас, Аполлоне Кіндратовичу, з одного оогонія!

Почувши веселу відповідь старшого куди пошлють, академік Корогли сіпнувся, неначе приску на нього кинули, академік Мастодонтов-Рапальський зрадів, ніби ховався від смерті, та смерть усе-таки знайшла, академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго зморщився, немов згадав про своїх далеких предків, які повмирали від редьки. Та, либонь, він удався з отих, хто уповатиме на поміч воскової свічки, яку встромлять між пальців, коли покладуть на мари та понесуть до ями. Отож, вірячи, що подужає грибка маслючка, він знову сипнув запитаннями, наче зі скрині Пандори. Мовляв, ти, яблунівський Хомо, чоловік темний і не вчений, храму Сивілли в Тіволі не бачив, через міст Фабриція в Римі не ходив, акведуків поблизу Німа не оглядав, у дім Веттіїв у Помпеях не навідувався й розписом стін не милувався, навколо Колізею не вештався, під аркою Тіта не шпацірував, до колони Трояна тебе не водили. Пантеон тобі не показували, тінь від кінної статуї Марка Аврелія на Калітолії на тебе не падала...

Слухаючи академіка Козака-Мамариго, який, здавалося, здатен собі рота роздерти, коли той перестане вихвалятись, грибок маслючок поблажливо й великодушно всміхався. Зрештою Аполлон Кіндратович свою річ уклав, як сіно в годину, а Хома невірний і лукавий сказав:

— Е-е, видать, що ви не дурак, а наче отой буряк: на дорозі не росте, а все на городі. А знаєте, хлопці, що Плутарх казав про протилежність розуму й матерії? Перше для нього — Озіріс, друге — Ізіда. Від їхнього шлюбу, від цієї єдності протилежностей, спочатку появилась докосмічна єдність, яку Плутарх назвав Аполлоном, чи не так, шановний Аполлоне Кіндратовичу?.. А далі ця докосмічна єдність обертається й на космічну, так що космос виявляється найбільшою красою буття взагалі, правда ж бо, дорогий Аполлоне Кіндратовичу?..

Слухаючи грибка маслючка, який говорив і говорив, наче дрова під казан із киплячою смолою в пеклі підкладав, академіки лагідно всміхалися. За винятком хіба що єдиного Корогли, котрий ніяк не міг перейнятися симпатією до яблунівського любомудра, та заповзятого й самозакоханого Козака-Мамариго. Щоправда, поки грибок маслючок проводив тонкі історичні паралелі між Аполлоном і Аполлоном Кіндратовичем, у академіка випадково самовимкнувся французький слуховий апарат, подарований начебто марсельськими докерами, тому-то Козак-Мамариго й не оцінив по достоїнству сказаного, тому-то, знову ввімкнувши французьку слухавку, він ще раз кинувся вперед зі своєю ерудицією, мов індик на червоне. З його рота сипнули якісь еліпси, циклоїди, епіциклоїди, гіпоциклоїди, параболи, гіперболи, параболоїди...

В академічній компанії незворушний, самовдоволений грибок маслючок скидався на оте українське дерево, про яке говорять: «Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла! » Звідки-бо академікам, які начебто все знали, та й було знати, що він не тільки бачить справжні срібні німби над їхніми головами, не тільки бачить з’їдені ними сніданки та обіди, не тільки внутрішні болячки, а й кожну думку їхню читає! І хай ти будеш хоч семи вершків у лобі, і хай би ти любив їздити — і не любив саночки возити, і хоч би ти хотів багато мати — і ще більше спати, однаково від грибка маслючка ні з чим не сховаєшся.

І коли з рота академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго, нарешті, в запашне яблунівське повітря літнього вечора перестали сіятись усякі там теореми Дезарга й Паскаля, Хома невірний і лукавий ступив якийсь крок по споришу до академіка Козака-Мамариго й сказав:

— Еге ж, чули ми про мильні плівки на контурах, чули й про формулу Лапласа про поверхню рідини в капілярі. Як то мовиться, козел в огороді, а п’яниця ключник! А скажіть, шановний Аполлоне Кіндратовичу, глухота вам не заважає?

Академікові Козакові-Мамариго від несподіваного запитання заціпило, і в його запальних речах не стало браги, а на обличчі відваги.

— У диспуті мені допомагає французький слуховий апарат, подарований марсельськими докерами!

— Апарат, може, помагає, зате глухота заважає, — не без афористичної влучності відповів грибок маслючок. — А чи не хочете ви позбутись французького слухового апарата?

— Але ж це подарунок марсельських докерів!

— Еге ж, від дідового сусіда молотників! — усміхнувся грибок маслючок так, що академік Козак-Мамариго зблід, зрозумівши: цей скотар знає і про його другу жінку, з якою він живе у громадянському шлюбі, й про її сина-футболіста, якому доводиться чи то вітчимом, чи то й ні. — Давайте лишень слухавку, а я вам вуха полікую!

Треба сказати, що академік Аполлон Кіндратович Козак-Мамариго звертався по медичну допомогу до кращих вітчизняних і зарубіжних вухогорлоносів. Вітчизняні вухогорлоноси заспокоювали вченого, кажучи, що буває гірше. Звісно, лучче одно око своє, ніж чужі обоє, звісно, сліпий сліпому стежки не вкаже, звісно, сліпий не баче, а кривий не скаче, але ж у вас, Аполлоне Кіндратовичу, зовсім не так. Для вас, мовляв, не тільки двох, а й однієї обідні правити не будуть, вам не болить — отож ваш язик і не кричить. Вам не треба, щоб баба ворожила та й головою наложила. Про вас, глухого, не скажеш, що вам ані смерті, ані попусту, щоб вам уже не милий світ, що вам уже не топтати ряст. Глухому — скрізь добре, бо глухий — це не старий та дурний, до нього старість ще не йде й хвороб не веде, йому не треба жувати воду, коли хліба нічим.

Так заспокоювали академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго наші внутрішні, себто вітчизняні, вухогорлоноси. Зарубіжні вухогорлоноси теж делікатно натякали, що глухота минеться, коли чоловікові умреться, що смерть не перебирає — бере також глушманів і тетер, що глухому викопають яму не вужчу й не мілкішу, ніж сліпому чи кривому.

Звісно, від таких розмов із вітчизняними та зарубіжними вухогорлоносами академік Козак-Мамариго почувався значно краще, подеколи здавалось, що може обійтись без французького слухового апарата, начебто подарованого марсельськими докерами. І потай від усіх він плекав сокровенну мрію, що смерті шукати не треба — сама прийде, а коли смерть прийде, тоді вже він напевне позбудеться глухоти!

Отож, коли в той пріснопам’ятний вечір грибок маслючок, якого нікому з академіків не пощастило подужати в стихійних інтелектуальних турнірах, та й пообіцяв полікувати слух великого спеца в галузі технічних наук, в очах колег засвітилась надія на чудо. Бо якщо хтось із них навіть усе своє свідоме в науці життя й боровся з народною медициною, то — будемо відверті! — до кінця людської подоби не втрачав, десь у неофіційному закамарку душі вірячи в цілющу силу до кінця не вбитої ним народної медицини. Аполлон Кіндратович належав саме до таких світочів нашої науки. Він подивився на грибка маслючка очима небіжчика, якому забули покласти мідні п’ятаки на повіки, й сказав:

— Авжеж, до біса всякі там фазові простори та топологічну структуру складних органічних полімерів у моєму мозку! Поки купило не притупило, купую, Хомо Хомовичу, ваш товар, бо те купуєш, без чого не пробудеш!

Гай-гай, і цей академік під впливом Хоми невірного і лукавого не зміг не черпнути зі скарбниці яблунівської народної мудрості, коли з тієї глухоти став якийсь зиск викроюватись.

— Давайте, хлопці, за курник! — скомандував старший куди пошлють. — Там народ не підглядатиме.