А Хома, ставши з лиця такий, наче згадав попа, у якого піст, а в зубах курячий хвіст, і каже:

— Дивись, Петре, як я зараз перед твоїми очима стану худнути!

— З якого дива тобі худнути, Хомо? Про тебе не скажеш, що такому голодному — і вівсяник добрий.

— Так, Петре, в мене й справді не такий голодний живіт, що й камінь змеле, але я худнутиму з великого горя: мене відлучено від роботи на фермі коло худоби. На цілий місяць!

— На цілий місяць? — жахнувся лавочник.

— А коли тіло саме не хоче худнути — приневолимо! Про сансу чував?

— Про сансу чував, — озвався лавочник Петро Кандиба, хоч почув уперше оце в підсобці від грибка маслючка.

— Принцип саней знаєш? — поспитав Хома.

— Чому ж не знаю принципу саней? — наче аж образився лавочник Петро Кандиба. — Давай до діла, Хомо.

І старший куди пошлють, стоячи на вагах у підсобці яблунівської лавки, від балачок перейшов до діла. Спершу він збирав життєву силу по всьому своєму тілу. Удосталь набравши саней, Хома відлучений став хитро-мудро видавлювати її зі свого тіла, а потомствений яблунівський лавочник, вирячивши очі, тільки дивився, як-то все вдається грибку маслючку, прислухався, як-то чужа санса шумить, наче вітер перебирає сухим листом. Зібравши величезні запаси своєї життєвої сили в глибинах тіла й сконцентрувавши її під шкірою, старший куди пошлють ущільнював і ущільнював життєву силу, так що їй нічогісінько не зоставалось, як випромінюватися з грішного тіла грибка маслючка в підсобку.

— Славно пішла санса! — похвалився грибок маслючок.

— Як із коня зсадив оту сансу! — підлестив і лавочник. — А як тепер позбираєш? У лантух чи в торбу?

— Де можна в лантух, там торби не треба!.. А тепер, Петре, прикинь на вагах, скільки я втратив живої ваги з великої розпуки.

Потомствений лавочник Петро Кандиба пововтузився з шалями — й раптом очі в чоловіка так від здивування окукобились, мов ті горлички.

—Ти, Хомо, загубив три кілограми живої ваги!

— Так мало? — здивувався грибок маслючок. І дорікнув сам собі: — Значить, мало побивався за своєю роботою, ой мало, що лише три кілограми загубив. Якби дужче журився, то й витягнув би двадцять фунтів!

— Ну, Хомо, ти за один день хочеш одразу перевестись на смик, — уголос міркував лавочник. — Дивись, до кінця тижня станеш такий, що як біжиш — то дрижиш, а як упадеш — то лежиш.

— І то правда. — Хома кивнув головою, як отой мудрий цап, котрий однак дає менше вовни, аніж дурна овечка.

Вийшовши з підсобки, грибок маслючок подався не кудись там, а до буфетниці Насті, в якої давненько не бував. Усівся в кутку за пластиковим столиком, підпер щоку мозолястою долонею й сам собі сказав: «Значить, так! Я — індуктор, а Настя — перципієнт. Ось я мобілізовую свою сансу і з допомогою небувалої демонічної волі налагоджую санс-контакт із перципієнткою Настею. Хоче чи не хоче, а контакт буде! Тільки образ якої пляшки спроектувати в своїх мізках? Кальвадос, петрівську горілку, плодоягідне, лимонний лікер чи зубрівку? Гаразд, без довгих вагань проектую в своїх мізках образ пляшки із зубрівкою, а тепер такий самий образ пляшки проектую в мізках буфетниці Насті. Вона ж бо не підготовлена до санс-контактїв зі мною, а тому послухається наказу взяти пляшку на полиці. Чомусь Настя не слухається... Невже я малувато набрав саней, невже не повністю перейшов на сансовий рівень сприйняття свого організму, невже я без достатньої волі притягував образ Насті до себе і в себе? Охо-хо-хо, це ж бо я не зовсім нейтралізував свою психічну діяльність!..»

Так або приблизно так мислив Хома відлучений, сидячи за пластиковим столом у буфеті і вдаючись до навіювання. Й тут, либонь, неодмінно слід сказати про те, що обличчя в грибка маслючка стало мінятись, еге ж, воно вже скидалось на обличчя буфетниці Насті; і в очах його спалахнуло карим жіночим сяйвом, хоч досі карим жіночим сяйвом очі старшого куди пошлють не спалахували; й губи його тверді, мов батоги з сириці, округлились і пом’якшали, наче ту сирицю на дощі вимочили; і навіть брови-стріли помінялися, ставши пухнасто-мітелчастими, грайливо-звабливими. Якби Хома відлучений у такому стані торкнув зараз своє коліно, то воно видалося б йому заманливим і круглим коліном буфетниці Насті!

Зрештою, ще дужче зосередившись на санс-контакті, вже скоро Хома сам собі здавався не Хомою, а буфетницею Настею, так, буфетницею, зодягненою в синю спідницю й рябеньку блузочку, в цупкому бюстгальтері й шовковому трико, з учорашнім перманентом на голові. Почуваючись у жіночому тілі, грибок маслючок водночас не втратив здатності самостійно орієнтуватися в буфеті, й думки його зосталися суто чоловічими думками, хоч, може, хтось сподівається, що думки його та бажання стали жіночими, хай сохранить Господь!

Вступивши в такий санс-контакт із буфетницею Настею, відлучений Хома не просто відчував, що наче переселився в огрядне жіноче тіло, а водночас відчував і втіху тієї близькості, яку завжди відчуває чоловік із жінкою. Либонь, таку саму втіху спізнавала й Настя за буфетною стойкою, бо лице її мінилось щасливим усміхом.

Грибок маслючок надалі так сконцентрував свою сансу, себто життєву силу, щоб у своїй голові та в голові буфетниці Насті мати образ пляшки зубрівки! Зрештою вольовий наказ дійшов до буфетниці, не міг не дійти, й жінка взяла ту пляшку на полиці і, як заведена, подалась до Хоми, що, зосереджений і похмурий, нагадував людину, яка вчора гукнула, а сьогодні чекає, що їй одгукнеться.

— Знаю, Хомо, — озвалась ласкаво, — що не відаєш, де гроші подіти, — нема за що калитки купити.

«Ну, перципієнтко Насте, — й далі подумки займався навіюванням грибок маслючок, — а тепер ось у моїх і в твоїх мізках я створив образ гранчастої склянки, тільки не засидженої мухами, а чистої».

Перципієнтка Настя, поставивши пляшку зубрівки на столі, пішла до буфета й принесла гранчасту склянку.

— Або на, або видереш, — пожартувала жінка, що завжди рада догодити чоловікові.

«Ну, перципієнтко Насте, — подумки навіював свої накази старший куди пошлють, — тепер принеси не смаженого мороженого хека, а добрячий кусень рум’яної шинки!»

— Ти ж, Хомо, не такий хороший, як свиня у дощ, то ось тобі й закуска смачненька, — мовила невдовзі Настя, повертаючись із шинкою, яку дістала з потайного місця.

«А тепер, перципієнтко Насте, в своїх і твоїх мізках я витворюю образ сковороди, на сковороді шкварчить свиняче сало, на салі смажиться яєчня на десять яєць від курочок-леггорнів!»

— Лишенько ж моє! — злякано скрикнула буфетниця Настя, й лице її стало хороше чортам на гроші, і смуток у її очах посунувся, мов горохова копиця. — А де ж бо я візьму яєчок від курочок-леггорнів?

І, ставши від розпачу така велика, як скибка в руках, гайнула з буфету на роздобудьки.

Звісно, зібрався народ у буфеті, шумить, свариться, бо який би народ не сварився, очікуючи на забарну буфетницю! Але тут і Настя появилася з яєчнею на сковороді, несе старшому куди пошлють і всміхається так, наче за чиєюсь головою і на її голові скоро волосся не стане. І Хома їй так само всміхається, немов дешевим конем уволю наїздився або ж за що купив, за те й продав. А народ і далі шумить, що така увага старшому куди пошлють, та ще й відлученому від колгоспної роботи, а йому, народу, якого ніхто не відлучав від колгоспної роботи, ніякісінької честі! Авжеж, якби знали, що буфетниця з грибком маслючком перебувають у санс-контакті, то, може, й не здивувались, а так...

Випивши й добряче закусивши, Хома відлучений, похитуючись, вийшов із чайної. Літнє сонце в небесах сміялося з грибка маслючка, щирячи до нього золоті зуби. Грибок маслючок і собі щирив зуби до сонця, підморгнув лукаво й запитав:

—Гуляй, душа, без кунтуша, еге ж?

Заточуючись, подався до автобусної зупинки, мугикаючи під ніс усякі нісенітниці:

—Бутум-бас, бутум-бас, а хто буде свині пас... Била Хима Євдокима, пішла позивати: присудили Євдокиму ще Хими прохати!..