— Питаєте, жіночки, як я готую уме-сьо-бан? Та нічого тут такого нема, щоб ви не зуміли. Ото підсмажую на пательні чай трирічної витримки, себто чай, що руки до нього три роки не доходили. Добавляю води й тільки однесеньку сливу умебосі.

— Еге ж, одненьку сливу умебосі, — підтакувала ланка на буряках чи на кукурудзі.

— Заварюю в макітрі. До питва додаю трохи традиційного соусу сьойю, себто тамарі.

— Еге ж, традиційний соус сьойю, — запам’ятовувала ланка.

— Цей чай уме-сьо-бан дуже славно очищає кров мого Хоми Хомовича.

—А як ти, Мартохо, готуєш уме-сьо-кудзу?

— Беру одненьку сливу умебосі, столову ложку борошна з маранти, себто кудзу, три ложки соєвого соусу, беру імбир та воду, потім давлю умебосі у воді... Ото МІЙ Хома ніколи й не простуджується, що п’є уме-сьо-кудзу.

Допитливе яблунівське жіноцтво, до всього в світі Є йому діло, ото Мартоха мусила розказувати, як готує вустриці, видавлюючи з них усю рідину й солячи їх, вмочаючи в борошно, а потім збите куряче яйце з крихтами хліба, як смажить вустриці у глибокій пательні з накривкою. Ще не встигли про вустриці до пуття розпитати, як уже цікавляться рапанами. А що рапани? Треба дістати молюска з мушлі й помити, порізати на дрібненькі шматочки й посмажити разом із морквою й цибулею. Потім усе це слід покласти назад у мушлю, налити туди підливи, що зветься бешамель, і пекти в духовці. І ще не встигла Мартоха розповісти про вустриці й рапани, як уже подавай своїм подругам із ланки секрети приготування оладок із креветок! Або: як смажити червону дораду і подавати її з тушкованим кресом чи з капустою? А оладки з кальмара? Як подавати сиру дораду, як дораду смажити, солити чи запікати? А що таке рагу з допади? Бульйон із доради? Суп із мідіями? Нітуке з кальмара?

— Скажи, Мартохо, а чому в твого Хоми такі чисті та білі зуби? — допитувались жінки.

— Бо як? Беру посолений і висушений баклажан, спалюю, а з попелу маю зубну пасту.

— І не лисий Хома, чуб на голові густий, як у молодого...

— Помагає сезамова олія, — хвалилась Мартоха.

— І параліча в Хоми ще не було...

— Помагають кульбаба й чортополох! А ще помагає, жіночки, жменя насіння круглого гарбуза з острова Хоккайдо! Але, жіночки, ще й річ у гречці!

— У гречці завжди річ, ще й велика! — усміхались молодиці, наче їм служба — в дружбу, та дружба — ніколи в службу. — За життя взнаєш гречки з семи печей!

— Е-е, вам завжди одне на умі, — дорікнула без серця Мартоха. — Нехай Господь нас милує від пропащих панів, свинячих постолів і вербових дрів, тільки не від гречки.

Ні для кого не було секретом, що Хома Хомович Прищепа, з діда-прадіда гречкосій із гречкосіїв, кохається в гречці, але щоб так кохався! Можна сказати, що храм для гречки він спорудив прямісінько в своїй душі, щоб далеко не ходити. А спорудивши, не тільки не бив їй поклони, набиваючи гульомахи на лобі та мозолячи коліна, а й наїдався гречкою від пуза. Й кашу гречану, й пампушки з гречаного борошна, й кашу-запіканку споживав. Скажете, ці страви їли і їдять чи не всі яблунівці, нема нічого дивного. А дивне в тому, що Мартоха для свого Хоми готувала й готує гречку не тільки по-яблунівському, а й по-японському. Скажімо, тільки він смакував гречаною кашею «морі», до якої Мартоха сікла ножем-сікачем цибулю-шалот, тушковану в одненькій ложці соняшникової олії, доливала три чашки води, дванадцять сантиметрів сухих конбу, себто довгих водоростей, що добуваються з океанської чи морської глибини тільки в двадцять метрів, а потім заварювала в окропі. Вийнявши конбу, добавляла чайну ложку солі й п’ять столових ложок соєвої підливки. Як тільки суміш закипала, знімала з вогню.

— А ще ж, подейкують, Хома їсть у тебе «анкаке»! — кинула ланка заздрісне слівце.

— «Анкаке» готувати просто! Підігрійте гречану кашу, що зветься «теучі», й давайте своїм чоловікам у чашках. А ще не забудьте на олії підсмажити цибулю, моркву й капусту, а потім гречаної підливи. До цього тіста долийте води й варіть, поки тісто стане консистентним...

— Яким-яким? – спитала котрась із молодиць, не втямивши.

— Ну, консистентним! — пояснила їй тямковитіша молодиця.

— Ага, консистентним! — нарешті втямила нетямковита молодиця.

— А потім оцим варивом помийте гречану лапшу — ось вам і «анкаке»!

— Як просто! — дивувалась ланка.

— Ой жіночки, чим смачніше Хома їсть, тим ніжніший і солодший зі мною. Отож я й не шкодую для нього надавити соку адзуки, себто а дрібної червоної квасолі, чи сушених водоростей хідзікі. А що вже тоді казати про насіння з гарбуза «Хоккайдо»!

Котрась із жінок поцікавилась, а де ж то Мартоха дістає і насіння з гарбуза «Хоккайдо», і адзуку, і хідзікі, й лотос, і жень-шень. Ланка подивилась на недотепу так, наче та з неба звалилась і на буряках опинилась. Мовляв, чи ти не знаєш, як усе дістають? І Мартоха дістає так, як усі люди, а саме воно до рук не припливе, коли на печі лежати і в стелю плювати, тут не можна так робить, як чорт летить і ноги звісив!

— Еге ж, не можна так, — згодилась Мартоха. — Ото я й кажу Хомі: «Або ти, Хомо, їдь у ліс по жень-шень, а я зостанусь удома, або я буду вдома, а ти їдь у ліс по жень-шень!»

Чутка про те, що в пору відлучення від колгоспної роботи грибок маслючок ударився в макробіотичний дзен, себто в мистецтво омолодження й довголіття, хутко поширилась по Яблунівці. Макробіотичний дзен!

Ну, раз грибок маслючок ударився в мистецтво омолодження й довголіття, то в нього знайшлись послідовники, що захотіли нагуляти молодості й здоров’я для роботи. А що Хома з Мартохою не ховалися зі своїм дзеном, як кіт із салом, то послідовники росли й росли, як гриби після дощу. Інший би, посіявши рожу, поставив би сторожу, тільки не Хома з Мартохою. Отож із Яблунівки макробіотичний дзен перекинувся на Чудви, Сухолужжя, Велике Вербче та інші села району й навіть області, знайшлись послідовники в самій Вінниці! Гаразд, дзен так дзен, мало які кампанії траплялись на нашому віку. Але ж як ти її переживеш чи пересидиш, коли тут почались усякі химерні непорозуміння...

Спочатку в лавці в яблунівського з діда-прадіда лавочника Петра Кандиби можна було дістати все, що заманеться. Скажімо, заманулось тобі веретенистих маленьких чорних водоростей хідзікі, замандюрилось пасти із японської туберози конняку, приспічило умебосі, себто японської сливи, яку засолюють і зберігають три роки, — приходь до Петра Кандиби, винесе з підсобки й не обважить, хоч, здавалось, який лавочник не обважує. Купують у чоловіка — й він такий щасливий, аж пика в нього стає солодким медом, що, дивись, мухи заїдять. Вам, довгожителю Гапличок, потрібен кунжутний сир гома тофу? Беріть кунжутний сир, ніде такого свіженького не знайдете, як у мене! А ви, дідуню Бенеря, хочете поласувати тофу, себто сиром із білих соєвих бобів? Беріть, Дідуню, наїдайтесь від пуза й походжайте поважно не тільки там, де маленькі вікна! А чого треба вам, колишня самогоннице Вівде Оберемок? Трохи кинпіри, себто суміші лопуха з морквою? Авжеж, можна й самій зготувати кинпіру, дурне діло не хитре, але беріть готовеньку, бо за роботою в ланці нема коли лопухів нарвати й моркви начистити, їжте кинпіру й величайтесь, як попадя на весіллі...

Та коли в яблунівському колгоспі «Барвінок» зчинився ажіотаж із отим макробіотичнин дзеном, в лавці стали відбуватись усякі дива. Які, наприклад? Скажімо, приходить зоотехнік Невечеря і просить у лавочника Петра Кандиби чану, себто турецький горох. Мовляв, оцей турецький горох із зародками й шкуркою підсмажуватиме в піску і їстиме по пригорщі в день...