Й насадив клинцюватого картуза на той гарбуз, який мало не репне.

— Що загубив? — отетерів зоотехнік і мацнув долонею потилицю.

— Ха, либонь, не було. Не було, отож і не загубив німба свого.

Та й почвалав, а зоотехнік лупав очима-перепелами вслід Хомі, наче обіцяв йому й перцю дати, й на кабаки, й понюхати табаки. Покректавши досадливо, покрутив педалями, наздогнав грибка маслючка, а той як глянув — і наскрізь побачив зоотехніка!

А що Хомі вперше доводилось бачити людину наскрізь, то йому аж запаморочилось у мізках від здивування, аж замакітрилось, аж задерев'яніло в скронях.

Крізь рубчиковий піджак, сатинову сорочку та шовкову майку побачив Хома не так зоотехніка, як арматуру — насамперед хребтовий стовп із грудними хребцями, шийними та поперековими хребцями, з крижовою кісткою та куприком. Угледів ключиці, ребра, грудину, сідничну кістку, лобкову кістку, клубову кістку. Серце ритмічно скорочувалось, накачуючи кров по артеріях, можна було роздивитись вени, по яких кров поверталась назад до серця. Вбираючи повітря, надимались і опадали легені, грудна клітка при цьому розширювалась і звужувалась...

— Про який німб торочиш, Хомо? — вкотре запитував Невечеря в грибка маслючка, що мовчав, наче йому в роті миші кубло звили.

— Трохиме, — зрештою озвався Хома, — ти сьогодні натщесерце випив кварту кисляку?

— Ну випив, бо спрага мучила.

— А потім смажене куряче стегенце змегелив?

— Змегелив, Христя смачну смаженю зготувала.

— І голубці з рисом їв? І сметани з ополоник лизнув? І грушевим узваром запив?

— Ти глянь, — здивувався зоотехнік, — не інакше, як Христя вже по всьому селу роздзвонила!

— А скажи, Трохиме, шлунок у тебе не болить?

— Та болить, бо, либонь, переїв, бо оглядівся, як наївся... Ти глянь, і про мій живіт Христя не змовчала.

— Ага, постеріг лопатки в горосі! Та я твоєї Христі зучора не бачив. Та я тебе, Трохиме, наскрізь бачу, о!

Очі в Невечері стали якісь незграбні, мов мухи, що позалазили в патоку.

— Ото сідай на велосипед і гайда, бо я як захочу — ще й прочитаю тебе всього, від палітурки до палітурки, побачу, що там у твоїй душі написано.

Зоотехнік став схожий на оту сліпу курку, яка іноді теж зернину знайде, крутнув педалями велосипеда — тільки смуга лягла.

— Його й бритва не бере, а наше шило таки вголило! скрикнув Хома.

Як Яблунівка гомоніла й гомонить? Не ходив мій батенько, не ходив, а як пішов, то й вороття на спині приніс. Отже, й з Хомою коїлось від тієї пам'ятної миті, коли прокинувся вранці й помітив довкола голови в Мартохи срібне сяйво, якого раніше ніколи не помічав... А все з якої причини? Та, либонь, із тієї причини, що раніше як був собі, та не мав собі, а тепер як пішов собі, то витесав нетесаного тесана.

Отож, сунув по дорозі назустріч грибку маслючку самохідний комбайн у хмарі подільської куряви.

— Гей, Хомо, дай закурити-залюлячити! — попросив комбайнер, спинивши машину й скочивши на землю.

Закурили-залюлячили з комбайнером дядьком Нещеретом Павлом, котрий сам про себе казав, що має розуму багато, але грошей катма. А потім Хома й питає:

— Ведеш комбайн на технічний огляд?

— Ага, на технічний огляд, бо щось барахлить.

Старший куди пошлють зиркнув упівока на комбайн:

— Тобі, Павле, і без техогляду все скажу. Не відрегульовано зазор між барабаном і декою — раз. Стерлася зірочка варіатора в мотовилі — два. Гідроциліндри в мотовилі ні к чорту не годяться, треба міняти — три.

— Так речеш, наче ти мастак і в нашому ділі!

— А мастак. — І, поглянувши на яблунівського механізатора так, що наскрізь його побачив, спитав: — Учора пиво в буфетниці Насті пив? Пив. Ниньки голова тріщить? Тріщить. Печінка стогне? Стогне. Душа марудиться? Марудиться. А душа не сусід, її не випреш.

— Чи ти, Хомо, часом не записався у ясновидющі?

— А ясновидющим, Павле, не треба записуватись у ясновидющі. Тільки дивись, не загуби ключі з кишені, бо там є дірка.

Той рукою в кишеню шусть — і справді дірка, й справді ключі ось-ось випадуть. Вибалушився на грибка маслючка, і вже йому з рота хоч би однесеньке слово-горобець випурхнуло, як заціпило. Бо й справді Хома скидався на оту сову, що знає, де кури ночують.

Тюпачить грибок маслючок, а ззаду його вантажівка доганяє, до вантажівки причеплено цистерну, що органічні добрива в полях розкидає. Ще не встиг Хома руку піднести й проголосувати, як уже сидів у кабіні поряд із шофером.

— То, кажеш, аміачну воду розливав? — поцікавився.

— Та кажу, що аміачну воду,— відповів шофер.

— А перед цим торфо-фекальний компост, кажеш?

— Та кажу, що перед цим торфо-фекальний компост. Заїла якась холера!

— Вакуумна система в тебе ні к чорту.

— А ви заглядали в ту систему?

— І гідросистема кашляє.

— Та ну?!

— Скажи, а в тебе в потилиці стріляє? — допитувався грибок маслючок.

— А ви звідки знаєте, що стріляє, хай би воно лихом скрутилось?!

— Зупинись, мені тут сходити... Звідки знаю? Бо наскрізь бачу твою машинерію — і гальма там, і редуктор, і карданну передачу.

— А як здогадались, що в голові стріляє?

— Не тільки в голові стріляє, а й поперек ломить, ха-ха-ха. Бо не тільки машинерію бачу наскрізь, а твоє нутро всеньке. Хіба забув, що на безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди? Спасибі, що підвіз.

Грибок маслючок скочив із кабіни, а машина й далі стояла, бо здивований шофер дивився й дивився Хомі в спину, а від розбризкувача рідких органічних добрив тхнуло отрутохімікатами, гербіцидами, бардою. Й думалось шоферові: "Е-е, наш Хома після Америки не так діло в руки бере, як ото свекор пелюшки пере!"

Скажіть, а чи гоже було Хомі опиратися своїм мудрощам так, як ото опирається кіт на льоду? Авжеж, не гоже, отож старший куди пошлють не опирався, хоч, може, й не пишався, як подеколи пишається вдова тими поминками, що справила по чоловікові-покійникові. Бо, як то мовиться, не в тім річ, що в хаті піч, а в тім річ, що як не києм, то палицею.

— Здрастуйте, Діодоре Дормидонтовичу! — привітався з директором школи товаришем Кастальським, що до школи квапився з портфельчиком, а з портфельчика виглядала смажена гусяча ніжка, загорнута в газету.— Якийсь біс жениться, а нам коровай плескать, еге?

Діодор Дормидонтович просунув мимо по вулиці, мов хмара в небі, а грибок маслючок умить здогадався: "Заклопотаний, бо не встиг усе розкласти в голові на полички. Ти ж поглянь, який мастак, як вправно переставляє з полички на поличку оті думки, що вчора ввечері переплутались. А які ж це думки директор сьогодні складає на найвищій поличці, щоб напохваті було? І все чужі думки, не свої, а хоче видати за свої. І Квінтіліан: брехун повинен мати гарну пам'ять. І Таціт: підлизи найгірші з ворогів. І Демокріт: треба говорити правду й уникати багатослів'я... І ще, дивися, складає на верхній поличці розумні думки Монтеск'є, Плутарха, Вольтера, Канта...

Бач, яку славну думку знайшов у Сенеки: жорстокість завжди народжується з безпосередності й слабкості... Ну, хай розкладе директор чужі думки на поличках у голові, а мені, Хомі, чому б і не посміятись, коли один великий чоловік сказав, що сміх — це людинолюбство, коли другий великий чоловік сказав, що сміх — це сонце, яке проганяє зиму з людського обличчя, коли третій великий чоловік сказав, що сміх оздоровлює душу. А гумор, як запевняють не менші уми, ніж я сам, — це рятівне коло на хвилях життя, гумор переносить душу через провалля і вчить її гратися зі своїм горем, що коли я веселий — значить, я славна людина, а підляки рідко бувають веселими людьми!»