Історія замовчує, чи ходив грибок маслючок на корівник у той день, коли йому вранці привидівся ореол довкола Мартошиної голови, коли побачив райдужне сяйво над верхами дерев. Проте історія навічно вписала на свої скрижалі інші речі, що, може, складають справжню квінтесенцію життя і діянь грибка маслючка, обожнюваного хомопоклонниками всього світу.

І, на диво, вписала історія так на свої скрижалі, наче то й не вона, історія, карбувала рядки, а сам старший куди пошлють, ветеран війни і ветеран праці в колгоспі «Барвінок». А що манера мислення грибка маслючка відрізняється від манери мислення і Геродота, і Страбона, і Плінія Молодшого, і Плінія Старшого, і всіх інших відомих і менш відомих істориків, то не станемо дорікати Хомі за цю відмінність, а, навпаки, — похвалимо й воздамо належне за самобутність мислення, за неповторність, якої в сусіда не позичиш і на базарі не прикупиш.

Е-е, не скидався старший куди пошлють на оту бабу, що вловила, в міх положила, а воно — пурх! Ускочив Хома по самі вуха, таки влучив батька по колінах. Та й як було не вскочити, як було не влучити, коли світ весь одкрився перед грибком маслючком, таємниці й загадки відкрились — упіймав їх Хома, як сорока Якова.

Все забалакало — й сонна одур, себто німиця, забалакала виделчасто-гіллястим стеблом і яйцекруглим листям, і квітки на квітконіжках та в пазушках листя. У лісах, на полях та в байраках гомоніли до Хоми білокопитник, глід, бруслина, бугила, чортове ребро, блават, жаб’ячі огірочки. Чистотіл хвалився старшому куди пошлють, що в народі його йменують і як гладишник, глечкопар, і як зелемозень, ластовине зілля, ростопаш, прозорник, сіре зілля, старовина!.. Отже, все, що зеленіло, цвіло й плодоносило, балакало з Хомою — хай то звіробій, золототисячник, козачий залізняк чи чаполоч пахуча — і старший куди пошлють знався на тій мові незгірше, ніж на рідній, яку ввібрав із молоком матері.

А ще грибок маслючок утямив мову птахів, що виспівували в Яблунівці, і тепер для нього не було ніяких загадок у тому, про що базікали горобці, ластівки, ворони, щиглики та інша перната живність. Крижні з металево-зеленим оперенням на шиї та з темно-каштановими грудьми, шилохвости з чорними струменястими поперечними смужками на шиях, свищі з глинясто-жовтими головами й іржасто-каштановими шиями, широконіски з яскраво-зеленими дзеркальцями, спереду облямованими білою смужкою, та інші надводні птахи яблунівських ставів одкрились перед усепроникливим розумом Хоми так, як могла б відкритись книжка, де кожна літера — знана й перезнана, а слова читані й перечитані.

Гай-гай, не тільки пісні пташок розумів старший куди пошлють, їхні голоси, їхні хори!..

Під вітром кущі в лузі не просто шуміли гіллям та листям, а грали й співали. Ото Хомі не треба було телевізор чи радіо вмикати, йти на концерт художньої самодіяльності до Будинку культури чи їхати в обласний центр слухати естрадну програму. Для Хоми в Яблунівці куди ногою ступиш — скрізь музика, скрізь естрадна програма.

— Чуєш, Мартохо, — розповідав увечері грибок маслючок, повернувшись із тваринницької ферми, — що ниньки причулось у вербах над ставом?

— А що причулося? — спалахувала цікавістю рідна жінка, пораючись якщо не з шиттям, то з пранням, якщо не з солінням, то з варінням.

— Немов хтось арію Івана Сусаніна поміж листячка й гілля виводить.

—Арію Івана Сусаніна? Може, хтось із своїх співав?

— Еге ж, із своїх!.. Хто б це із своїх та й співав голосом Федора Шаляпіна!

— Та він же помер.

— Помер... Кому помер, а кому й ні, — відказував загадково.

Хома тільки з Мартохою перемовлявся про ті свої химерні музичні ввижання, які йому за правду видавались. Еге ж, тільки з рідною жінкою, бо спробуй, скажи зоотехнікові Невечері, листоноші Горбатюку чи директорові школи Кастальському. Ти їм, як на духу, довіришся, а вже завтра хіба до твого обійстя не підкотить карета швидкої медичної допомоги, щоб аж до обласної лікарні взяти на обстеження до психіатрів та невропатологів?

Але й рідній жінці Мартосі не в усьому зізнавався Хома!

Та й хіба зізнаєшся їй у тому, що якось виходить за хлівець, де в них бузина росте, бугила кущиться, де всяке віниччя розкошує, — і в хащах цих чує раптом... Що б ви думали? Багатель! Багатель — це по-французьки, а хто по-французьки не тямить, то скажемо й по-нашому: дрібничка. Так, чує грибок маслючок за хлівцем дуже симпатичний інструментальний твір, такий граціозненький, такий виразненький. Хома заслухався, зачарувався, а за якусь хвильку-другу вже того багателю, себто дрібнички по-нашому, й не чути, обірвалась, погасла. А грали ж, грали — бузина та бугила, віниччя та лобода, ще й всякий там бур’янець, що в затінку і в затишку посотався.

Сам чорт ногу зламав би, якби намагався втямити все те, що відбувалося з Хомою, якби хотів довідатись, чому чемерник червонуватий раптом озивався до нього староруським культовим співом, так званим демественим, і старшому куди пошлють ставало так урочисто на душі серед чемерника червонуватого, наче він потрапив на трапезу, сидить за царським чи за княжим столом або ж опинився на пишній архієрейській відправі, на якій ніколи не випадало бувати і в вві сні... А то забрів грибок маслючок у зарості полину за корівником, і така тут йому журлива елегія зазвучала, так йому сумно стало серед цього запустіння!..

Вийшов якось із дядьками вкосити трави в лузі для колгоспної худоби. Сонечко в небі розсілось, мов книш на черені, повітря таке хмільне, що п’яниці й до буфетниці Насті не треба йти: пий — і п’яній, хоч, може, п’янство в роботі не товариш. А що вже квітів у траві!..

Ну, Хома косу в руки й косить разом із усіма, а тоді з лиця побілів, коса випала з рук, і Хома заплакав.

— Та що з тобою, — питають, — наче загубив голову, а без голови рукам і ногам погано?

— Ой, Одарки жалко! — рюмсає Хома, як маленький.

— Якої Одарки? — дивуються.

— І Карася жалко! — побивається невдатливий косар.

— Якого Карася?

— І навіть дрібненького турка шкода!

Тієї мови ніхто й на пучку не втямив, а Хома, підібравши косу, геть почвалав...

То, спитаєте, що сталося з позиченим чоловіком? А сталось те, що в зеленому лузі того дня причулись Хомі музика та співи, а були ті музики й співи не які-небудь, а із знаменитої української опери «Запорожець за Дунаєм», написаної Гулаком-Артемовським. І що проведе Хома косою по траві — то не трави з квітами вкосить, а співучого голосу Одарки, і що відведе грибок маслючок руку з косою, то не зеленого й живого зела втне, а живого голосу Карася вріже, і що втретє косою заміриться, то не паші для колгоспної корови повалить на пні, а повалить на пні оперу «Запорожець за Дунаєм»! Ну, як тут не заридаєш, як тут косу з рук не випустиш, як у розпачі геть не подасишся від косарського гурту?! Лихо з тієї музикою, та й годі...

Голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим ніколи не мішався між чужі лика, між двері пальця не клав, плювком бурі не зупиняв і в скрутних випадках чортові шапки не віддавав, аби тільки голова ціла на в’язах була. А тут діло з Хомою повернулось так, що, либонь, наспіла пора й між чужі лика мішатись, і пальці між двері класти, й проти бурі плювати, й чортові шапку віддавати.