Мартоха дивилась на свого Хому, як на великомученика. Звісно, якби не відлучали від роботи, грибок маслючок не подався б ні у великомученики, ні в макробіотики, зоставався б собі й далі невірним і лукавим, але ж!..

Значить, перестав грибок маслючок їсти, тільки ходить і дивиться. В коморі дивиться на сало й ковбаси, в саду — на яблука й груші, в хаті — на хліб і молоко. Й води вип’є, щоб тільки закропитись. І — дихав! Побачили б ви, як Хома дихав! Дихав так, наче перед смертю боявся не надихатись, але не через рот, а через ніс — от у чому заковика. Спочатку хитрий грибок маслючок наповнював повітрям нижню частину своїх легень, далі середню частину, потім уже самісінький верх. Затримував повітря у легенях, наче отой дурний, що допався до мила, а потім видихав, наче нечистого духа виганяв. А ще ж не тільки при голодуванні Хома не їв, не тільки славно дихав, а й...

А й вдався до масажу, до якого раніше не вдавався! І якби уранці чи вдень, а то взяв собі за моду посеред ночі. Лежить у ліжку, в чому його мати спородила, й вовтузиться на простирадлі так, наче його нечиста сила мордує. Руки й ноги, живіт і крижі розтирає собі сам, аж крекчучи від вдоволення й приказуючи: «Лиха твар усе переможе!.. І пес за моїми болячками не витиме!.. Чумак чумака таранею допіка, а сам у нього з воза потягує чабака!..» А вже масажувати спину й шию кличе грибок маслючок свою рідну жінку Мартоху. Ну, раз таке діло, то Мартоха хіба відмовлятиметься? Тре йому спину ще й приказує:

— Муку сію, крупу товчу, люблю Хому, аж муркочу!

— Бо не гоже, що гоже, а те гоже, що миле? — аж млів у ліжку грибок маслючок під вправними руками жінки.

Та як не міг Хома сховатись від Яблунівки зі своєю східною філософією та макробіотичним дзеном, так, звісно, не сховався і з голодуванням, бо Яблуніка — це українське село, а не було й немає такого українського села, яке б спало й нічого не бачило, не чуло, не відало.

Довідавшись, що грибок маслючок голодує і лікується, село дружно заходилось міркувати над тим, від якої хвороби не допоміг йому макробіотичний дзен, що чоловік одразу ж ударився в мистецтво голодування. Може, хоче порятуватись від базедової хвороби? Але базедової хвороби немає ні в Хоми, ні в Мартохи, то чого б йому, скажіть, лікуватись від неї? А коли не від базедової, то, може, від слонячої, га? Хоч, здається, й про слонячу не чували не тільки в Яблунівці, а й у самому Великому Вербчому... Може, від грижі? Й на старшого куди пошлють у відставці позирали так, наче він досі таїв свою грижу від громадськості.

А раз лікується, то чи не заразна в нього хвороба, чи не треба остерігатись, щоб потім самому не довелось лікуватись голодуванням, не припусти Господи? І почали грибка маслючка обходити, наче остерігались підлесливого потайного собаки, який вкусить і зуби похова.

Але неспроста Хома голодує, міркувала Яблунівка, неспроста лікується так хитро, що під золою і жару не знати. І Яблунівка, в якої ніколи не були слова маснії, а пироги піснії, заходилась і собі голодувати. Звісно, заходилась голодувати не тому, що кожному свого харчу стало жалько, чи завелось у них таке м’ясо, що тільки псам його їсти, чи жінки стали так варити, що їхні страви тільки надвір викидати. Зовсім ні, бо село й досі любило всякий борщ, аби з м’ясом, а жінки варили все, що в горщик улазило, і всякого добра вистачало, що його б і свині не захотіли. А тому замислила поголодувати Яблунівка, що в її велику колективну голову закралась велика колективна думка: «Треба про всяк випадок поголодувати й полікуватись, та й профілактика — велике діло! »

Яблунівці по-всякому випадало на довгому віку — й надголодь за кріпаччини жити, й очкура затягувати тугіше перед революцією, й останнім куснем хліба ділитись в окупацію. Але щоб на старшого куди пошлють у відставці дивлячись, голодувати й пропадати так, як ото через одну паршиву вівцю вся отара пропадає?!

Голодуючи, кожен лікувався від якоїсь хгороби, але якби в яблунівця чи в яблунівки запитали, від якої саме хвороби вони лікуються, то ніхто не відповів би з певністю. Бо й не відали до пуття, від хвороби справжньої чи тільки передбачуваної, уявної. Зате в цей час пішло селом багато всяких чуток. Начебто отой-о, голодуючи, лікується від хвороби Кофуса, себто від пізньої амавротичної ідіотії, що виявилась у людини в тому віці, як і слід, а саме — в зрілому, й начебто прикмети виказують амавротичну ідіотію, бо помічено пігментний ретиніт з атрофією зорових нервів, органічний психосиндром, прогресуючу деменцію. А начебто отой-о, голодуючи, хоче полікуватись від синдрому де Ланге, себто від розумової недорозвинутості, бачте, він і народився передчасно, й худенький, і куценький, і на бридкому лиці брови по-зростались густо, й вуха глибоко позападали, наче оті зайчики, що повтікали і лапки склали...

Підозрюючи одне одного в усяких смертних хворобах, звичайно, називали й імена, щоправда — не в очі, а позаочі. До слова, за довгожителем Гапличком підозрювали синдром Марчіафава — Біньямі, причому підозрював не хтось, а дід Бенеря, і його підозри виливались приблизно отаким внутрішнім монологом. Еге ж, міркував дід Бенеря, нехай довгожитель Гапличок прикидається, що він не мимутя, що він буває і вдома, і тута, а насправді він таки бемул, а якби не бемул, то не приховував би своєї алкогольної енцефалопатії! Енцефалопатія в нього не мала, а велика, тільки, може, змалилась. А від яблунівських сорок доводилось чувати, що в довгожителя Гапличка розвивається деменція, хай би Господь кинув оту деменцію, де її не треба... Ще мені снилось, що в нашого довгожителя відбувається зміна особистості, його переслідують апатія і депресія, так що він подеколи зі своєю паршивою головою та в тин прямісінько лізе, дивись, ще унадиться в тин, як свиня в моркву, та й стане тим, що моркву риє. А хіба нема в нього слухових та зорових галюцинацій? Інколи йому бачаться по Яблунівці ангельські волоса на чортових головах, або ж салом змащені, або ж коти, що граються з мишами, або ті, що без мила в душу лізуть. Та інколи йому чуються голоси, мов сурмоньки, та не чуються чортові думоньки. А ще, либонь, у довгожителя Гапличка негаразди з неврологією: тремор рук такий, що з тим тремором він таки старший, а не менший, дизартрія така, що про ту дизартрію в добрий час сказать, а в лихий помовчать; порушення ходи таке, що не відає чоловік, радіти йому чи смутитись; гіперрефлексія така, що більшому більше й не треба; зіничні реакції так послабшали, що хоч стрижи їх — не оббирай чи хоч оббирай їх — не стрижи. Зрештою, чекає на довгожителя Гапличка таке затуманення свідомості, що він і не відатиме: спершу треба розсудити, а вже потім робити чи спочатку пошукати, де глибше, а вже потім, де лучче. А ще чекає на славного односельця псевдопараліч, так що він не зможе й на чотирьох спіткнутись, навіть якби став конем...

Так або приблизно так ставив дід Бенеря діагноз довгожителю Гапличку, а що при цьому змішував стилі (себто до високого яблунівського стилю безбожно додавав грубу й низьку медичну термінологію), так даруйте йому, неосвіченому: може, здалось, що термінологія з маком — ось і захотів пожувати!

Отож, лікувались у селі голодуванням від усяких болячок, які в собі мали чи й не мали, на які сподівались чи й не сподівались, і це лікування було поставлено так здорово, що поступово зникали в яблунівців не тільки ті болячки, які вони мали, а й ті, яких не було і яких вони тільки остерігались. А тому тільки йолоп не зрозумів би отакої розмови двох сільських молодичок, що здибались коло криниці та й гомонять собі.

— Як ти славно схудла, Галю, ну мара марою, якби трапилась мені вночі — і в очах потемніло б із переляку! Ну така, наче коване порося, ну така дріпа, мов червива ріпа!

— А ти, Оксано, схудла ще більше, ніж я. Десь набралось ряботиння на лице, стало немов сороче яйце. Така ти ладна, що послухай лишень, як пси на тебе гавкають. Ну така гарна, як свиня в дощ, ну й потвора, що побий тебе сила Божа. Не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.