— Ти вже, Галю, так виголодалась, аж зуби поприїдала!

— А ти, Оксано, виголодалась так, що дивлюсь на тебе та й думаю: «Одна мати тебе народила, одну й смерть дала».

— А на які хвороби, Галю, голодуючи, ти не захворіла? Признайся, як на духу.

— Чом не признатись, Оксано? Не захворіла на синдром Піка, ось!

— Значить, не бачила крізь стіни й не бачиш?

— Еге ж, як не бачила крізь стіни, то й не бачу, видать, голодування помогло. А ти на яку болячку не захворіла, коли не секрет?

— А в мене як не було галюциноїдів Попова, так і нема!

— А ти часом не з тих, що як не брехнуть, то й не дихнуть?

— Оксано, собака б тебе слухав, коли не віриш. А я правду кажу, що не було й нема іилюциноїдів Попова! Як не чула своїх думок, щоб у голові звучали, так і не чую. Й чужих не чую — значить, добряче допомогло голодування.

— А я, Галю, й далі голодуватиму, щоб, сохрани Господь, милував мене симптом Раншбурга!

— А я, Оксано, голодуватиму, щоб милували мене стереогностичні галюцинації Равкіна!

Розійдуться жіночки з відрами від криниці, а хитра Галя думатиме: «Еге, так я тобі всю правду й скажу. Дзуськи признаюсь, що я голодую й від інших болячок, яких не було і яких мати не хочу, а саме: боюся хворою лежати і без пам’яті хліб їсти, боюся в Петрівку на льоду розчахнутись, боюся бути такою щедрою, щоб аж за копійкою труситись, а ще боюсь розстаратись на синдром Жіль де ла Туретта, себто не хочу, щоб у мене сіпались лице й тулуб, вертілись очі, морщився ніс, крутилась голова, смикались плечі!» А не менш хитра Оксана, йдучи з відром од криниці, теж голубитиме лукаві думки в голові: «Я — не ота Одарка, що ні Богу свічка, ні чортові угарка, я не дурна признаватись, що, може, не хочу бути отією нечупарою, що поки прибереться, то бояри й мед поп’ють, що не хочу бути лежачим каменем, який мохом обростає, не хочу бути отією роззявлякою, що на базар ходила та зівак ловила, а з базару прийшла, то аж двох принесла, а ще не хочу нав’язливих ламентацій, себто симптому Турсо, коли раптом потраплю в лікарню й буду сто разів на день тими самими словами розказувати лікареві, що в мене не болить те, що ніколи й не боліло!..»

Коли Яблунівка голодувала, у неї пропав голос. От іще недавно співала й бесідувала, виступала з трибуни й шептала в саду, сміялась і журилась, бо до всяких настроїв надавався її голос, чистий і мелодійний, а тут упав той голос, мов лихо. Які оказії траплялись, як то мовиться, двісті — та не в однім місті! Скажімо, голова колгоспу Дим ранесенько в конторі занаряджує своїх бригадирів, а голосу в чоловіка нема — геть сів. Але бригадири такі бестії, що розуміють своє начальство без голосу — тільки з міміки обличчя. А коли бригадири самі вже заняряджують своїх підлеглих, то і їхніх голосів не чути, проте рядові колгоспники розуміють їхні накази і вмить кидаються виконувати. Диво, та й годі. Бо вчителі в школі ведуть уроки без голосів, а діти однаково засвоюють нові уроки, та так славно, що, відповідаючи освоєний матеріал без слів, одержують тільки відмінні оцінки за високі знання. Буфетниця Настя в яблунівській чайній тямковито обслуговує свою постійну клієнтуру, в якої сів голос, бо розуміє клієнтуру без звуку, лише по скупуватому красномовному жесту. Самогонниця Вївдя Оберемок півдня сварилася зі своєю сусідкою через курей, що грабаються на грядках, в обох молодиць посідали голоси, проте, либонь, ще ніколи вони так не ображали й не розуміли одна одну, як тепер, без голосів! А як Мартоха, пораючись на городі, виспівувала без голосу — ну ж бо так чисто й задушевно, що вся Яблунівка слухала зачаровано й хвалила...

Заглядаючи наперед, скажемо, що багато всяких пригод відбувалося з голосами. До прикладу, в зоотехніка Невечері був звичайнісінький голос, у якому ні сталь не дзвеніла, ні мідь, а коли Трохим Трохимович закінчив голодування, коли очистив од шлаків не тільки весь свій могутній організм, а й голосові зв’язки, то вже був у зоотехніка не звичайнісінький голос, а прекрасний баритон! Доярка Христя Борозенна несподівано розжилась на таке контральто, яке не снилось найвидатнішим світовим співачкам. У довгожителя Гапличка зненацька прорізався громовий бас, і далеко чулось у вечірньому повітрі, коли довгожитель, за звичкою, висловлював сентенцію на кшталт: «Пий пиво — та не лий, люби жінку — та не бий!» Голова сільради Перекучеренко, поголодувавши, остаточно перестав заїкатись, тепер у нього появився тужавого тембру тенор, від якого не одна яблунівська жінка раптом починала солодко й тривожно тремтіти всіма жижками. У фуражира Ілька Дзюньки чоловічий суворий голос обернувся на м’який жіночий, звабливий, так що в нічних сутінках не один яблунівський залицяльник обманувся тим голосом, хапонувши добрячого ляща від фуражира, в якого була дуже груба рука від грубих кормів для скотини. Авжеж, не без того, щоб у якоїсь баби на старість після тривалого лікування голодуванням та й не зажебонів із грудей дівочий голос, але, але, але...

Забігаючи наперед, іще додамо, що голоси в яблунівських дівчат завжди звучали закличними золотими сурмоньками, проте кутю медом не зіпсуєш, отож після голодування в їхніх голосах і справді немов побільшало того меду, тепер кожна щебетала якщо не ластівкою, то озивалась лебідкою, а парубки їм відповідали якщо не солов’ями, то лебедями. Тепер у Яблунівці вечорами не можна було людського голосу почути, такий стояв пташиний ярмарок: тьох-тьох-тьох, курли-курли-курли, фіть-фіть-фіть, цвірінь, кар-р-р!..

Поголодувавши, яблунівський люд став зіркіше бачити, бо й очі почистились від зайвих шлаків. І коли вже хтось клав коло чужої жінки кілок — тепер цей кілок бачили, могли б ним і печінки перебити кому слід. Бачили тих, що роблять — як собі на лихо, й тих синів, що ростуть хоч дурні, зате великі, й тих, що надолужували як не на спанні, то на взуванні.

Гріх не сказати, що голодування прислужилось також і лисим. У кого волосся падало з голови, наче листя з осіннього дерева, — тепер не випадало, а стало рости густою щіткою. В кого волосся сивіло — тому повертався його природний колір: чорний, рудий чи білий. У кого взагалі не було жодної волосинки — тепер теж пішов у ріст густий поріст. Свідки бачили, що дід Бенеря поламав пластмасового гребінця на своїй недавній лисині, яка заврунилась гусячим пушком, хоч досі такий пластмасовий гребінець ламався тільки від доторку пучкою!

Яблунівці, що хропли уві сні так, аж вібрували вікна в сусідів, перестали зовсім хропти і тепер спали, як після маківки.

Разючі зміни відбулися з почерком: він став рівний і прямий навіть у тих, хто мав за плечима один чи два класи церковноприходської школи, навіть у тих, хто не знав ніякої грамоти і взагалі не вмів розписуватись. Голова тепер не боліла не тільки в тих, у кого вона раніше ні за що не боліла, а й у тих, у кого б вона повинна боліти за адміністративним становищем. Хто по ночах мерзнув і не міг угрітись під ковдрою, хто часто простуджувався, — тепер спав без ковдри, міг босоніж ходити по снігу без шкоди для здоров’я. Зуби з жовтих обернулись на білі — здається, навіть у тих, у кого від старості давно повипадали. Тепер вони стали тверді й міцні, що вгризли б не тільки дерево, а й залізо. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський нормалізував свій підвищений тиск крові. Любителі тютюну так зненавиділи цигарки, сигарети й люльки, що тепер за версту оббігали будь-якого стрічного курця.

Дуже зросла чоловіча й жіноча снага. Авжеж, і раніше в яблунівських чоловіків та жінок ця снага була не маленька (принагідно згадаймо грибка маслючка, що зажив слави по світах), але ж після голодування вона зросла неабияк. Отож у Яблунівці й закипіло оте кохання, що, неначе добрий кінь, носило людей. Той дядько, дивишся, ходить, немов пожежа, ніякою водою не погасиш. А ген тому чубатому шоферюзі, либонь, уп’ялись чорні брови, як п’явки, в душу. А на оту тітку подивишся й подумаєш, що якби в її серці та були дверці, то всі люди його бачили б. А отому юному механізатору, видно, хоч до дівки далеко, та ходить легко, а до сусідки близько, та ходить слизько.