Завжди знайдеться скептик, який із кривою усмішкою прочитає, як то Яблунівка добровільно голодує, виводить із організму всяке сміття й шлаки, іржу та плісняву, мотлох та попіл, що накопичилися за довге життя пращурів і нині сущих поколінь, та й каже: «Ви й під столом не вибрешетесь! Щоб ото Яблунівка нічогісінько не вкинула до свого пащекуватого рота? І це в той час, коли у кожного таке багатство, що вітер хату мете, сонечко хліб пече, вода сама ллється — все гаразд ведеться? ! Та це могло бути тільки в отієї голоти, що ночувала біля болота, що мотузком хліб різали, бо ножа не мали, до кого чужа воша як не залазила, то вони й не багатіли. А яблунівці щось-таки мали споживати, бо позвикали і пишно, й затишно!»

Знаєте, отой скептик таки має рацію, коли звикнеш жити, як нирка в салі, коли ото хіба пташиного молока нема, то вже потім не дуже кортить жити на зелах-лободах, або — як сорока на тину. Авжеж, яблунівці харчувались! По-перше, після спазм підшлункова залоза та інші залози виливали свій сік у шлунок, так що не скажеш, наче кругом було чуже, а всередині не наше. А ще Яблунівка під час голодування ох і любила поласувати! І не чимось там, а найсмачнішим делікатесом — повітрям!

Коли ідеш на день, то харчів бери на три дні, а тут у всіх повелось так славно, що краще й не придумаєш, бо харчів повнісінько, не переводяться. Й не треба сіном чи комбікормами запасатись, й не треба землю орати й засівати, й не треба вудкою чи ятером ловити. А ще не треба варити чи смажити, солити чи в’ялити, тушкувати чи пряжити. Й не треба ложку брати чи виделку, ножа чи чашку. Й ніхто в рота не заглядає, наче ти їси чуже повітря, а не своє, й ніхто з рук не видирає. Харчуєшся собі повітрям удень і вночі, в полі і в лузі, на роботі й на безділлі. Сам ситий, жінка сита, діти ситі. Лишенько, й чому раніше Яблунівка не бралась до голодування і не навчилася харчуватися з повітря?

Яблунівські гурмани так призвичаїлись харчуватися з повітря, що, здавалось, назавжди занехають дідівські секрети української кухні. Авжеж, нащо берегти секрети кулінарії, коли, скажімо, вийшов у садочок, дихнув разочок — і вже ти такий ситий, наче змегелив макітру вареників із сиром та в сметані. А коло ставка подихав — і вже наче вустрицями наївся, а дихнув у байраці — і вже ніякі краби не замінять тобі тих подихів. Дехто з дядьків-пияків навіть ухитрявся п’яніти від повітря так, як від мелясівки чи цукрівки, від хлібної та бурячихи, а дехто, демонструючи витончений смак, — наче від грузинських вин, інші — немов од бургундського, ще інші — наче від токаю, а вже найзатятіші пияки таким чином добирались навіть до вірменських коньяків. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський у своїх запоях перевершив геть-чисто всіх: споживаючи алкоголь із повітря, ходив під добрячою мухою, проте ця муха була дуже високого польоту, пахла французьким коньяком «Наполеон», бо яблунівський директор міг дозволити собі таку розкіш, чи не так?

Після сорокаденного голодування старший куди пошлють у відставці вранці пожував трохи хліба, випив морквяного соку навпіл із молоком, до якого додав ложку меду. Потім злизав блюдечко манної каші. За обідом їв юшку, зварену з цибулини, спеченої без олії просто на сковороді, а також із морквини, кількох корінчиків петрушки, сельдерею, картоплинки, солі. Ще не встигла та юшка зваритись, Хома вже з’їв гарячу страву, додавши лимонного соку. За вечерею обережненько пожував свіжого картопляного пюре з молоком, додавши кілька пелюсточок дрібно посіченого часнику, випив яблучного соку, потім гарячої води з молоком та медом.

На другий день після голодування грибок-маслючок жував не тільки хліб, а й помідори, не відмовив собі в гречаній каші, в салаті зі свіжої капусти, редиски й цибулі. За обідом — салат із сирих овочів, юшку, варену картоплю з помідорною підливою, смакував груші та яблука, пив молоко з медом.

На третій день уже мав більше сили, щоб їсти, отож не відмовив собі в тому, що їв у перший та другий дні, а ще додав сиру з часником, картоплі смаженої та соняшниковій олії, салату з печених буряків, макаронів у томатній підливі, усяких фруктів і всякого питва. І хай ніхто не дивується, коли почує, що грибок маслючок уникав споживати м’ясо, коров’яче масло, сіль, оцет; замість цукру їв мед; на перець і не дивився. Бо Хома невірний і лукавий знав, що зловживання сіллю може призвести до туберкульозу, коров’яче масло — до подагри, цукор — до кислотності шлунка й неврастенії, оцет — до хвороб печінки й нирок. Та й не дійшла ще черга до м’яса...

Щоб не погрішити проти правди, скажемо, що після голодування грибок маслючок, як і вся Яблунівка, їв не гала та бала, себто без резону, а навпаки — з дуже великим резоном. Коли вже кидав до рота щось, то жував і пережовував так, наче цвяхи залізні гриз.

— Правду кажуть, що коли багацько знатимеш — менше спатимеш, — гомонів після голодування старший куди пошлють у відставці. — Коли голодував, Мартохо, то звідав таке блаженство, якого раніше ніколи не відав. Але як-бо я чудно зшитий-збитий, що якби не поголодував, то й не втямив би...

— Не тільки, ти Хомо, порозумнішав, а й Яблунівка, з тобою голодуючи, теж набралась тями. Ось Хома таки винуват, таки не можна Хому минувать! — підхвалювала Мартоха, що вміла пошуткувати, але знала, коли перестати. — Ми з тобою не дурні і в дурного не зимували! Бачиш, поголодував — і маєш велику користь аж в обидві руки.

Незабаром після тих подій відбулось екстрене засідання правління колгоспу «Барвінок». Правління скликано на прохання ветерана праці довгожителя Гапличка, який поклопотався про те, щоб Хомі відлученому повернути статус дійсного старшого куди пошлють. Мовляв, грибка маслючка покарано з усією адміністративною строгістю, він глибоко пережив, глибоко усвідомив, глибоко визнав і перевиховався, попутно омолодившись і подбавши про довголіття. Отож чи не пора переглянути рішення?

Правліня колгоспу, визнавши слушність клопотання ветерана праці довгожителя Гапличка, що колись ударно трудився коло артільних бугаїв, одноголосно повернуло Хомі статус дійсного старшого куди пошлють. Почувши цю новину, грибок-маслючок запишався так, наче на ногах сап’ян рипить, а в кишені трясця кипить.

— Тепер ти, Хомо, й десятому закажеш загризатися з отим Йоною Ісайовичем Корогли, — гомоніла Мартоха. — Ген ти який у мене, а й тобі кільце в губу вправили, наче ведмедеві.

Як Хома того дня йшов на роботу! Його ходу можна порівняти з писанням картини, тому що то була не просто хода яблунівського колгоспника, а живопис. Хома не йшов, а клав сміливі мазки, геніально відчував пропорції, інтуїтивно вловлював перспективу! На жаль, хоч би й як ми розказали про дерзновенну ходу грибка маслючка на корівник, наша сіра розповідь і на йоту не відтворить животрепетну магію його ходи...

— Знати звіра по тропі, а Хому по ході! — чулося захоплене від криниці.

— Хто не має худоби, не знає хвороби, а для Хоми хвороба — бути без худоби! — шелестіло в повітрі.

— Тепер Хома знову старший куди пошлють, а не убогий за порогом! —гукали звідусіль.

Грибок маслючок над головою кожного яблунівця бачив срібно-золотавий німб. Верхівки дерев палахкотіли в сяйві, наче в ореолі. Всяке живе зело грало йому своєю музикою й співало своїм голосом. Він прозирав кожну людину наскрізь — хвора чи здорова, чим учора вечеряла й сьогодні снідала, які думки розкладено в головах на поличках. Так само наскрізь він бачив мотори стрічних машин із їхніми сущими чи завтрашніми дефектами.

Крім того, по дорозі на корівник Хома не забував творити чудеса, бо в цей день почувався таким чудотворцем, як ніколи. Так, для зарюмсаного дитяти він дістав із своєї порожньої пазухи живого сизого голуба — й дитя засяяло радістю, мов краплина роси на сонці... Йшла дівчина вулицею, несла в руці червонобоке яблуко, то Хома вихопив у дівчини достиглий плід, розламав руками навпіл — і з яблука вилетіло раптом два рожеві метелики, пурхнули над головою враженої дівчини... У проїжджого незнайомого шофера на автобусній зупинці попросив кишенькову хустинку, проте не став собі чи комусь витирати носа, а дістав коробку сірників — і спалив, сказавши пришалимоненому шоферові дістати хусточку з кишені, — й той поліз до кишені, дістав звідти свого носовичка, тільки вже не брудного, а сніжно-чистого, накрохмаленого!