Чудні діла твої, Господи, а ще чудніші діла кіноділків від порнобізнесу!.. По вулицях Яблунівки ходили потворні монстри, яких колгоспниці в любовному гріху зачинали від роботів. Напівроботи-напівлюди, ці покручі, жадібно дудлячи горілку, щоденно з ранку до вечора по всіх дванадцяти каналах телебачення дивились тільки футбол і хокей…

На робота Мафусаїла Шерстюка в фіналі фільму чекає страшна помста Хоми. Вдавшись до своєї надлюдської феноменальної сили, старший куди пошлють навіює Мафусаїлу небувале еротичне захворювання. Збожеволілий і знетямлений, з посоловілими сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами робот вривається на механізоване господарство колгоспу «Барвінок». Перелякані механізатори в паніці розбігаються, а робот, наче смерч, кинувся до симпатичної жатки — ще свіжої й молодої, недавно з фабрики. Валкова, широкозахватна, напівнавісна, двосекційна з планчатим п’ятилопатевим мотовилом жатка стояла беззахисно, й робот Мафусаїл став безцеремонно торсати її руками в лайкових рукавичках... Побіснувавшись коло широкозахватної жатки, він метнувся до силосозбиральної машини платформного типу — нею в колгоспі «Барвінок» збирали на силос кукурудзу, соняшник та силосні культури. Як він жадібно дивився на її робочі органи, а потім заходився цілувати металевими губами й мотовило, й подрібнювач, і силосопровід із вивантажувальним транспортером, і ходову частину, рами й механізм приводу!..

Далі кінобойовик зображував, як несамовитий робот Мафусаїл Шерстюк накинувся на лущильник, допався до зернотукової причіпної комбінованої сівалки, до кукурудзяної комбінованої та до бурякової навісної односекційної шестирядної сівалок... У фіналі стрічки робот Мафусаїл з виряченими сірчано-кадмієвими фотоелектричними елементами, на одній гусениці (другу загубив в обіймах картоплесаджалки) корчиться в полум’ї бензосховища, що раптово спалахнуло, проте, як завжди, його рятує система протипожежних заходів, і, йдучи геть із машинного румовиська-пожариська, він усміхається мертвою усмішкою чудовиська Франкенштейна, мовби обіцяючи благословенній Яблунівці нові, ще потворніші злодіяння в майбутньому...

Чи варто казати про те, яку хвилю злочинів пробудив цей фільм серед молоді на Заході? Піддавшись владі низьких підсвідомих інстинктів, вони влаштовували дикі оргії, накидаючись на машини в центрах найбільших міст, били, трощили, ламали, й поліцейські загони, озброєні гумовими кийками та бомбами зі сльозоточивим газом, були безсилі...

Як добре, що музичні диски з рок-операми «Хома-суперзірка» та «Любов утрьох» так ніколи й не потрапили не тільки в Яблунівку, а й у Чудви чи Велике Вербче. Як добре, що супербойовик, знятий на кошти Боба Ґуччоне, наш кінопрокат не закупив, тому-то Хома з Мартохою не побачили в кривому кінодзеркалі своїх пригод на екрані, не жахнулись від «розпутства» робота Мафусаїла Шерстюка. А якби все-таки побачили (скажімо, відпочиваючи десь на Лазурному березі чи на Гаваях, бо доля спроможна закинути всюди), то сказали б в один голос:

— Нема того дерева, щоб на ньому яка птиця не сиділа, нема такої людини в Яблунівці, щоб її заради долара та й не оббрехали за океаном!

Можна, звісно, сказати, що Хомі так між ворогами, як тій криниці між дорогами, та чи не забагато честі, щоб старший куди пошлють звертав увагу на якогось там Боба Ґуччоне? Щоб він шанував кодекс: дай хліба і солі ворогові — хоч як скаженому псові?.. Хтось інший, може, так і повівся б, тримаючись між попами — попом, між дяками — дяком, між вовками виючи по-вовчому, між свинями хрюкаючи по-свинськи, а тільки старший куди пошлють завжди зоставався старшим куди пошлють, ніколи не зраджуючи свого кодексу честі.

Тепер, в епоху науково-технічної революції, стоячи коло скребкового транспортера на корівнику, чудотворець Хома вдосталь мав часу для думок, а коли в голові є думки, то чому б і не подумати, правда? Товклись там усякі раціоналізаторські пропозиції, сміливі прожекти, відчайдушні новації, технічні й філософські ідеї. А що грибок маслючок удався не рожевим мрійником, який зводить повітряні замки, то він скрізь підбирав розгублені поламані пружини, болти, гайки, крани, трубки, ланцюжки, гальма, колеса, клапани, котушки та іншу всячину, зносив на обійстя до своєї хати, й тут, під ясеном, у вільні хвилини мудрував над якоюсь мудрацією.

Незабаром під ясенами постала змайстрована грибком маслючком чудернацька машина — такої б ви не побачили на жодному підприємстві. Заввишки в людський зріст, вона складалася з великої металевої рами, до якої кріплено безліч конструкцій і деталей. Либонь, на її виготовлення пішла й слонова кістка, й нікель, і філігранно оброблений гірський кришталь, і кварц. Привертали увагу масивні лампи-діоди й лампи-тріоди, що сяяли не склом, а шліфованим білим мармуром. Біля кожної лампи в раму вмонтовано сидіння, схожі на довгоногі дзиґлики в барі.

— Чого не вчився, того й не вмітиму, — бубонів сам до себе Хома, задоволено оглядаючи свій фантастичний витвір. — Еге ж, побачимо, хто відстав од науково-технічної революції, а хто біжить попереду.

Мартоха в той пам’ятний день ішла по обійстю й довкола неї гуртом сокоріли голодні кури.

— Мартохо! — покликав Хома, стираючи долонею піт із чола. — А йди-но покатаю!

— Та вона ж без коліс! — засміялась Мартоха, бо машина й справді стояла без коліс.

— А йди-но покатаєшся без коліс.

— Видать, Хомо, ти цурався науки тому, що наука — не пиво: в рот не ввіллєш.

— Чи ти не бачиш, що це не проста машина, щоб дрова пиляти чи дерть дерти, а машина часу, на якій можна мандрувати в часі туди-сюди, уперед-назад, у минуле й майбутнє? Так що на цій машині покатаю без коліс, гайда сідай.

— Завжди ти щось придумаєш, Хомо! — дорікнула Мартоха, розглядаючи машину. — Без діла не сидиш, наче тобі найбільше треба.

— Якщо не я, то хто? — слушно заперечив грибок маслючок. — Краще вже я зладнаю таку машину, аніж якийсь Герберт Уеллс за кордоном, хай пріоритет буде за колгоспом «Барвінок».

— Ну, хіба що пріоритет... — згодилась Мартоха, яка теж ставила понад усе пріоритет яблунівського колгоспу.

Підкасавши спідницю, Мартоха спершу стала на металеву приступку, далі проворно вмостилась на сидінні коло мармурової лампи-діода. Карі очі її сяяли, наче все життя на свій млин воду обертала. Хома поклав мотузовану жилами руку на важіль, що блищав перламутром.

— Тобі кортить, Мартохо, вперед чи назад — у майбутнє чи в минуле? Бо, як то мовиться, у полі дві волі.

— Уперед страшно, бо хіба вгадаєш, яке те майбутнє? А раптом війна та мор?

— Отямся, Мартохо, хіба наш колгосп «Барвінок» іде до війни чи мору?

— Йти не йде, а хто віда, що там! Коли вже подорожувати, Хомо, то спробую в минуле: якось певніше на душі, коли знаєш, що траплялося колись...

— Ну, з Богом, Парасю, поки люди трапляються!

І чудотворець Хома рішуче повернув уліво таємничий перламутровий важіль.

Листя на ясені тривожно зашелестіло, злякано заскрекотала сорока на груші, вилягла на подвір’ї трава, наче од вітру. Молочним сяйвом спалахнули мармурові лампи, рухались численні деталі, шелестіли шківи й трансмісії, дзенькали ланцюжки, вібрували криві кришталеві прути. Машина, з катастрофічною швидкістю міняючи свою подобизну, загойдалась, наче на повітряній подушці, гзиво крутнулась — і це вже була начебто не машина часу, сконструйована старшим куди пошлють, а розпечена страшна примара, що погрозливо мерехтіла залізом, слоновою кісткою, гумою, перламутром, мармуром, гірським кришталем і кварцом.