Вона щезла разом із Мартохою, розтанула в прозорому осінньому повітрі, наче щойно й не стояла під ясеном. Грибок маслючок задоволено потер долоні:

— На те й голова моя, щоб у ній розум був!

— Тут на подвір’я ступив довгожитель Гапличок — борода в старого така розкішна, що куди тому графу Льву Толстому, а в руці костур незвичайний. Цей костур змонтували юні техніки з яблунівської школи, щоб водночас правив і за портативний транзистор. Так що вишневий сучкуватий костур то останні вісті передавав, то прогноз погоди, то музичну увертюру — хай то дід по багнюці брьохався, хай із бабою через пліт сварився, хай свині товчу ніс.

— Хомо, це правда? — поспитав довгожитель Гапличок. — Уся Яблунівка язиками плеще!

— Від Яблунівки не сховаєшся, раз плеще — значить, правда, — зізнався грибок маслючок.

— Куди ж ти Мартоху послав? Далеко? — бідкався старий.

— І як ви, дідуню, могли подумати так на мене? Послав недалечко, вже додому жду.

Сиділи на колодках під вишнею, з костура-транзистора соталась цівка симфонічної музики, а вони гомоніли про принципи, на яких тримається машина. Мовляв, старший куди пошлють поламав усі канони теперішньої геометрії, він використав математичну лінію завтовшки в нуль, сміливо обійшовся без математичної площини, зате широко послугувався миттьовим кубом. Авжеж, миттьовим кубом, який має не тільки довжину, ширину й висоту, як усі звичайні куби, а ще й тривалість у часі. Між першими трьома вимірами в просторі й четвертим виміром у часі нема протиріччя, вони взаємозв’язані і взаємообумовлені, а якщо зважити, що наша свідомість усе життя посувається в одному напрямку — у четвертому вимірі часу, то...

— Еге ж, еге ж, — стверджував довгожитель Гапличок, постукуючи по землі костуром-транзистором, що потріскував атмосферними розрядами. — Значить, за принципами чотиривимірної геометрії, значить, ти, Хомо, опанував перспективу тіла...

— І зумів відійти від сучасного моменту, дідуню! — вигукнув старший куди пошлють. — Тепер від сучасного моменту я можу піти вперед або назад.

— Але ж і сучасний момент, Хомо, не стоїть на місці, — мудро проказав довгожитель Гапличок. — Підеш із сучасного моменту вперед чи назад, а в той самий сучасний момент уже, гляди, й не повернешся, муситимеш пристати до іншого моменту.

— Ха-ха-ха! — засміявся старший куди пошлють, сидячи на колоді. — А чи я так ладнав свою машину часу, що тільки стук-грюк, аби з рук? Та я в такій машині під’їду до того моменту, до якого захочу, бо, як то мовиться, своя стріха — своя втіха.

— Десь твоя Мартоха бариться, чи не заблукала там по всяких моментах?

— Чи, ви, дідуню, жінок не знаєте? Знайшла вчорашній день, а в учорашньому дні вчорашні клопоти непопорані, ось і порається з ними... Я машину завів так, що скоро жінка має бути додому.

— Хіба що, — згодився довгожитель Гапличок, постукуючи по землі костуром-транзистором, що співав голосом Алли Пугачової.

Тут листя на деревах тривожно зашелестіло, зляканою хмарою пролетіли горобці, трава на подвір’ї вилягла, наче од вітру, — й Хома з довгожителем Гапличком побачили під ясеном машину часу з Мартохою. Гаряче пахтіння йшло від залізних деталей, тхнуло гумою, віяло сухим теплом від слонової кістки, мармуру, кришталю й кварцу. Обличчя в Мартохи горіло пластівцями яскравого рум’янцю, карі очі прискали присками золотої втіхи, а губи ледь-ледь припухли. Обдивилась подвір’я, наче не вірила собі, й вигукнула:

— Думала, що не втраплю в нинішній день!.. Що на якийсь день відстану чи на якийсь день випереджу. Як би нам тоді, Хомо, бути? Коли жінка в завтрашньому дні, а чоловік в сьогоднішньому? Ні посваритись, ні помилуватись, горенько!

— Ти де була? — звівшись із колодок, поспитав Хома, і в голосі його почулась крига.

— Як то де? — здивувалась Мартоха, по-дівочому легко зістрибуючи з машини часу. — Дорікає так, наче сам і не посилав мене в минуле.

— Питаю, де вешталась? — надимався сичем. — Зізнавайся, хай і дідуньо Гапличок послухають!

— Та в молодості своїй була, Хомонько!

— Бачу, що не в старості своїй, шкода, що не послав я тебе в майбутнє...

— У молодості, Хомонько, — солодко повторила Мартоха. — Бачила нашу довоєнну Яблунівку, хотіла здибатися з батьком і матір’ю, та не застала в хаті, чи не в область на базар подались, бо якраз неділя трапилась...

— А моїх батька-матір не бачила? — похмуро допитувався чоловік.

— Одарка Дармограїха стрілась, геть зовсім дівчинка, в биндах ішла, бо за світилку попросили її на весілля. — І враз Мартоха сказала не без серця: — Але ж, Хомо, дав ти мені й не так багато часу на мою молодість! Не вспіла туди-сюди обкрутитись, як машина хуркнула — й назад ось!

— Тобі тільки дай більше часу на молодість, я тебе знаю! — сичав Хома.

— Чого ти насипався? Радів би, що з молодості додому повернулась, до тебе, старого квача, — і собі розгнівалась Мартоха. — Скупій, пожалкував часу на мою молодість...

— Тобі тільки дозволь, тільки пусти в молодість!.. — гримів старший куди пошлють.

— І чого ти, Хомо, такий, наче люльку запалив не з того боку?

І тоді грибок маслючок, ставши на лиці такий, наче не тільки запалив люльку не з того боку, а й допалив до ріпички, мовив зловісно:

— Кажеш, мало часу на молодість дав! Та ти й за трохи вспіла багато. На лиці написано, що цілувалась, та й губи покусані. Прокатаю тебе в молодість, стривай, хай дід Гапличок піде...

— Стріло-брело, здоров їхав! — зареготала Мартоха, мало не до сліз втішена ревнощами чоловіка. — Та то я й справді поцілувалась, ти вгадав.

— Із ким? — ледь повернув змертвілим язиком Хома.

— Забула сказати тобі... Вийшла з рідної оселі, кваплюсь на машину часу, щоб не опізнитись, а тут на дворище нашої хати заходить... І славний, і молоденький, і веселий!

— Хто? — нетерпеливилось грибку маслючку.

Я хутенько до машини, вже сіла, а він злякався, що втечу, наздогнав — і ну цілувати в машині!

— Хто? — поспитав, перевернувши в роті жорнову ваготу язика.

— Та не хто, Хомо, а ти сам, забулася сказати. А тут машина завелась — я й вирвалася! Ти ж бо знаєш, що в молодості своїй ні з ким не цілувалась, тільки з тобою.

— Х-ху-у! Наче з хреста зняли мене, — мовив Хома, стаючи на лиці такий, немов ніколи й не брався запалювати люльку не з того боку, — А й справді, наче мої зуби видно на твоїх губах...

Хома в гордині великій думав, що йде попереду прогресу, себто зухвало показав п’яти науково-технічній революції: ще б пак, із утилю, використовуючи внутрішні резерви, змудрував машину часу, досі нечувану й небачену!

Наш люд за роки народної влади на всяких транспортних засобах наїздився — хай тобі кінь чи віл, автомобіль чи трактор, човен підводний чи надводний, вертоліт чи літак. Учені обіцяють, що незабаром космічні кораблі стануть таким самим буденним транспортом, як пошарпаний автобус від Яблунівки до району, що надзвукові й надшвидкісні фототрони в двадцять першому столітті не дивуватимуть навіть мальованих стовпів.

Але гемонська машина часу змудрована просто з утилю геніальними руками старшого куди пошлють!..

На машині часу їздити не випадало, а кому не закортить! А кому не засвербить помандрувати не просто від Яблунівки до Сухолужжя чи Великого Вербчого, а в часі, в якому, виявляється, можна їздити так само, наче від свого села до сусіднього!