— Добривечір, Хомо! — привітався Дим, переступивши поріг господи старшого куди пошлють одного погожого вечора, навесні, в другій половині двадцятого століття.

Хазяїн сидів за столом. Зодягнений у полотняну вишиту сорочку, він тримав у руках книгу першу «Позиченого чоловіка», де йшлось про нього ж таки, лукавого й невірного. Розкішне англійське видання, в палітурках телячої шкіри, зі срібними пластинками на ріжках, а заголовок тиснений літерами кривавого золота. При появі голови колгоспу хазяїн розгорнув книжку — й раптом вона спалахнула полум’ям у вузлуватих, мережаних жилами руках грибка маслючка. Вражений гість застиг на порозі й зблід. Хома згорнув книжку — й вогонь, який щойно освітлював жовтаве, як віск, обличчя позиченого чоловіка, погас.

— Добривечір, Михайле Григоровичу! — відказав із похмурою урочистістю. — Що це вас принесло — чи човничок, чи весло? — Статечною ходою підступив до гостя, потис руку й поспитав: — А котра вже година?

Дим сягнув рукою до кишені, де завжди тримав принесений з фронту продовгастий, мов цибулина, швейцарський годинник, — і вмить на обличчі його застигла розгублена гримаса:

— Чи загубив, чи в колгоспній конторі забув...

— А це не ваш годинник? — поспитав Хома.

На поораній безліччю борозенок долоні грибка маслючка поблискував продовгастий, мов цибулина, швейцарський годинник.

— Л-либ-бонь, м-мій, — затинаючись, мовив спантеличений Дим. І взяв ту трофейну цибулину обережно, з острахом, подивився на циферблат. — Зараз, Хомо Хомо-вичу, за чверть сьома.

— А точніше, — ледь усміхнувся грибок маслючок, дивлячись пильно в перенісся голови колгоспу, — за дванадцять хвилин сьома.

— Т-так-ки т-так, — промимрив Дим, пильніше глянувши на циферблат годинника. Нервовим рухом поклав до лівої кишені, похапливо переклав до правої. — То чого кликав, Хомо Хомовичу?

— Побалакати нам треба, як на духу.

— Охо-хо-хо, таки треба, од балачки не замуруєшся в комині. — І вже коли повсідалися за столом, уже коли поклали перед собою руки на скатертину, мов натруджені крила, поспитав: — Значить, правду про тебе гомонить Яблунівка?

— Воно, звісно, на похиле дерево і кози скачуть, — відповів за своєю звичкою грибок маслючок, та, згадавши, що сам покликав голову для поважної бесіди, зізнався: — Либонь, правду...

Гість спохмурнів ще дужче своїм чорним циганським лицем. Хома зозла вдарив кулаком по столу, й очі йому ворухнулись під повіками, як голівки гадючок у траві.

— Тільки не лякайтесь, Михайле Григоровичу, наперед, обіцяєте?

— Ну, обіцяю, — непевно відказав той.

Грибок маслючок проворно шаснув у сіни — й за якусь хвилю повернувся, в одній руці тримаючи гострого ножа, а в другій — вгодованого півня з червоним гребенем.

— Півня бачите? — поспитав Хома таким голосом, наче його чорти лоскотали.

— Б-бачу, — проказав похмурий Дим, зводячись за столом, і помацав кишеню, чи не пропав швейцарський годинник.

Блискуче лезо гострого ножа спалахнуло в руці старшого куди пошлють — і вже за якусь мить відтяту півнячу голову той тримав у лівій руці, а півня без голови в правій руці. Кров цебеніла на долівку. Гребенясту півнячу голову Хома поклав біля лежанки, а безголового ґалаґана біля порога. Похижішавши колючими оченятами, бубонів заклинання — п’яте через десяте:

— Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що... тільки коли я хоч що або абощо... то нехай мені казна-що... от що... а не те що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо...

І ще, либонь, не встиг Хома доказати своє химерне заклинання, як півень біля порога заворушився, стріпнув крильми, сп’явся на ноги — й подибцяв. І відтята голова також заворушилась, теж піднялась назустріч, очікувала, коли півень наблизиться в супроводі грибка маслючка.

Пришалимонений побаченим, гість очам своїм не вірив: голова приросла до шиї, й похмуро-урочистий Хома тримав у руках півня, що позирав довкола намистинами випуклих вічок. І якби не пролита кров на долівці, то побачене могло видатись хіба що маячнею.

— Справді приросла? — промимрив Дим, не зважуючись простягнути руку й помацати, хоча хазяїн хати тицяв йому півня мало не під ніс. — І співатиме?

—Ще й курок топтатиме! І до сусідських вчащатиме!

— Ти ба, не штука наука, а штука розум, — позирав голова колгоспу на півня, що крутив ціленькою шиєю, наче веретеном. — А до чого ще вдатен, Хомо?

— До всього! Можу, к приміру, відрізати й приставити голову бику.

— У тебе ж немає бика на хазяйстві.

— Ну, колгоспному.

— Колгоспному не треба, — поміркувавши, сказав Михайло Григорович. — От якби мав бика в індивідуальному користуванні, як ось півня, тоді міг би своїй тварині відрізати й приставляти голову... І не боїшся, що раптом не приросте? Що або виграв, або програв?

— А чого боятись? Хоч на час, та навскач! Знаєте, чуюсь на такій силі, що міг би відрізати голову й вам, Михайле Григоровичу.

Губи в гостя посіріли, наче попелом покрились, і голос став плюсклим:

— Як же я без голови та був би головою колгоспу?

— А ви б і без голови зоставались головою!

— Т-ти п-прав-вду к-кажеш?

— Правду! А потім я б вам голову приставив, і ви знову були б головою колгоспу з головою.

— Спасибі на доброму слові... Мені й так знімуть, як час наспіє, а тільки зараз іще мій час не наспів... Всі люди як люди, а ти — Хома! Хіба ми тебе такого в члени артілі приймали? Чому приховував, чому втаював?

— Не приховував і не втаював, — чесно зізнався грибок маслючок, — бо раніше таке за мною не водилось. А це раптом!.. Ото й покликав вас аж до хати, щоб зізнатись, аби відали, з ким діло маєте, ким керуєте. Я й сам до пуття не знаю, яке вміння ще за моєю душею тримається, які завтра таємниці відкрию за людьми чи за світом.

Не так утішений, як запечалений своїми магічними здібностями, грибок маслючок у сомнамбулічному стані закачав рукав сорочки до ліктя — і ножем, яким іще недавно перетинав шию півня, штрикнув себе по голому тілу.

— Хомо, схаменися! — скрикнув голова колгоспу, полотніючи. — Тобі завтра на ферму!

Грибок маслючок із канібальською гримасою на обличчі різав і колов собі ліву руку. Кров тремтячими краплями спалахувала на порізях, цвіла кораловими вогнями на живих ранах.

— Дивись, Хомо, — бубонів Михайло Григорович, — листка непрацездатності не матимеш, бо в тебе не виробнича травма, бо в тебе симулянтська інвалідність!

Кров цебеніла з порізаної руки. Здавалось, голова колгоспу зараз і заплаче, й заридає, бо кого не взяв би жаль, коли таку наругу чинить людина над собою.

— Хе-хе, нема краще понад мене та понад попову свиню! — похмурий, як бовдур усередині, похвалився грибок маслючок. — А тепер дивіться!..

Із ковбашки біля печі дістав якусь риночку здоровою, правою рукою, вмочив пальці в якесь золотаве масло з тієї риночки, змастив раз і вдруге скалічену руку — й Михайло Григорович знову не повірив очам своїм. Бо як ти їм повіриш, коли вони побачили неймовірну чудасію: рани, якими щойно кривавилась порізана ліва рука грибка маслючка, вмить затягнулись, наче їх і не було, а шкіра біліла ціленька й невшкоджена. Хоч би тобі шрам дрібненький, хоч би подряпинка, вавка чи рубець, — ну чисто нічогісінько!

— Це ж не вівторок, щоб повторять разів сорок, — жалісливо кривився Дим. — А якби в нашому колгоспі та кожному таке вміння, як у тебе? А хтось із дурного розуму поріжеться і не зцілиться, тоді що? Кому відповідати? А нагорі спитають, чому не доглядів, чому допустив!.. Це ж, Хомо, за тобою потрібне око та око! Гаразд, коли заманеться голову відрізати бикові. А якщо тому, хто наглядає за биком? Не приставиш голови бикові, то можна здати й на м’ясопоставки. А за безголового колгоспника хто відповідатиме? Ох-хо-хо-хо!