— Правда ж бо, славно жити на цьому світі, Хомо? — замріяно озвався голова колгоспу.

— Славно, — почулось поряд у голубуватій темряві. І вже скоромовкою, навіть вибачливо: — Я до вас навідувався зранку, хотів побалакати, але ж у вас клопоту стільки. Ну, я й подався геть. Знаєте, раз науково-технічна революція, то не можна сидіти склавши руки, правда? Ось ще одну ідею свою на практиці перевіряю, себто на собі.

— Ідею, кажеш? Надумав невидимцем стати, Хомо?

— Еге ж, невидимцем, Михайле Григоровичу, — пролунав винуватий голос невидимця Хоми. — Бо хтось же має спробувати в нашому колгоспі «Барвінок» на своїй шкурі, як то живеться невидимцеві, а то, глядіть, шє випередять нас отам, за океаном.

— Значить, за пріоритет колгоспу «Барвінок» дбаєш?

— Еге, за пріоритет! — відказав невидимець Хома й навіть в атаку кинувся на голову колгоспу: — Хоч я й невидимець, а працюю незгірше, ніж видимець. А деякі наші видимці то й гірше трудяться за Хому-невидимця!

— За роботу я мовчу, Хомо, тут претензій нема. Але навіщо ти цілуєш яблунівських дівчат і молодиць?

— Ну, поцілував одну-другу, але ж рукам волі не давав! Та й хто стримався б, щоб не поцілувати?

— Таки й справді не знаєш, чого від тебе чекати за хвилину. Значить, кажеш, до такого спонукає науково-технічна революція? А яка реальна віддача твого експерименту?

— Реальна віддача?.. Ну, хоча б економлю на одязі! — Голос невидимого грибка маслючка пожвавішав, як в’юн на гарячій сковороді. — Бо навіщо иевидимцю одяг?

— Значить, ти, Хомо Хомовичу, роздягнений? — спантеличено поспитав голова колгоспу, вглядаючись у порожнісіньку темряву перед собою, звідки линув голос невидимого чудотворця. — По Яблунівці та по корівнику ходиш без штанів?

— Михайле Григоровичу, а хто бачить, що я роздягнений, раз я невидимець? Кому яке діло?

Голова колгоспу, стоячи над ставом, надовго задумався, Неподалік на воді скинулась риба, розбивши сторожку тишу. Смутно й ніжно пахло м’ятою та водоперицею.

— Чортівня якась, — глухо озвався Дим. — Тепер ти вже невидимець... А якщо інші колгоспники стануть невидимцями? Бо за тобою, Хомо Хомовичу, люд піде! Ох і перепаде ж мені в районі, що, мовляв, у «Барвінку» невидимці роблять по всіх ударних об’єктах.

— Може, не перепаде, Михайле Григоровичу? — почувся благальний, провинний голос старшого куди пошлють. — По-перше, економія на одязі... Ще якісь вигоди мають бути від невидимців, наука дослідить!

— Наука дослідить! — передражнив роздосадуваний голова колгоспу Дим. — Добре, як наші колгоспні невидимці не цуратимуться роботи, а як ледарюватимуть? Хіба я з них суворо спитаю, коли вони хоч і люди, а все-таки невидимці? Яка відповідальність із невидимців? Та для невидимців ще не писано жодного закону, то хто для них поскладає закони?

— Михайле Григоровичу! — пролунав палкий голос Хоми. — Невидимці самі для себе складуть закони.

— Що?! Невидимці самі складуть закони? І які це будуть закони — теж невидимі? — Гнів почав тіпати могутньою постаттю голови колгоспу, якому доводилось вскакувати з однієї халепи в іншу. — Гаразд, коли чесний невидимець — такий, як ти, Хомо! А коли розведуться невидимці з ділами невидимими? Добре, коли невидиме діло хороше, а коли невидиме діло погане? Коли видимий урожай, то він таки видимий, а коли невидимий урожай?

— Та поміркуйте, Михайле Григоровичу! — почувся хоч і доброзичливий, а все-таки лукавий голос старшого куди пошлють. — Коли видимий неврожай — це погано, а коли невидимий неврожай, то краще, бо ніхто не бачить, з невидимого неврожаю та вигода, що до відповідальності не притягнуть!

— Що? Вигода з невидимого неврожаю?

— А ще з невидимих неполадок вигода чи з невидимих недоглядів, так що не скажіть, Михайле Григоровичу!

— А ти, Хомо, бестія, — засміявся голова колгоспу, й сміх його істеричний покотився над водою споночілого ставка. — Тільки з путі істини не збивай людей... Народ наш хоче бути видимцем! Ось я — видимець, так? Приходжу в свій кабінет — і мене всі бачать. А якби я став невидимцем — і з трибуни виступав, що сказали б про такого голову? Чи потрібен був би я, невидимець, своїй жінці? А які б у неї діти народились, якби її чоловік обернувся ще в парубоцтві на невидимця? Теж немовлята-невидимці? Та хіба дитину-невидимця так побавиш, як дитину-видимця?.. Значить, так, Хомо! Поставив експеримент на своїй шкурі — й годі, не спокушай яблунівських колгоспників, бо діло це темне й зовсім не вивчене. Авжеж, якомусь аліментникові чи ледареві закортить стати невидимцем! Або злодієві чи казнокрадові... Гляди, не видавай секретів, як ти став невидимцем, бо хоч ти зараз і невидимець, а начальник міліції сам товариш Венеційський управу на тебе знайде.

— Як став невидимцем? — почувся провинний голос грибка маслючка. — Дурне діло нехитре. Наковтався всякої всячини — ось і все.

— А видимцем стати годен?

— Та годен, Михайле Григоровичу, тільки не тут, бо я ж без штанів, геть роздягнений.

— Ну, бувай здоровий, Хомо, завтра виходь на корівник у штанях. Може, ти на одязі й зекономиш, а я таки втрачу посаду... Від сорому тоді доведеться обернутись на невидимця!

В пустку осінньої ночі голова колгоспу Дим простягнув руку на прощання й відчув міцний потиск невидимої руки невидимого чудотворця Хоми.

— Може, й правда ваша, — почувся його сумний голос. — Бо справді не вгадаєш, що творилося б у «Барвінку», якби всі стали невидимцями й жили за невидимими законами.

«З біса талановитий наш народ! — захоплено міркував голова колгоспу Дим, викермовуючи машину з осіннього темного лугу на дорогу, що від артільного господарства вела через гатку до Яблунівки. — Якийсь тобі рядовий колгоспник Хома, наприклад. Як невпізнанно змінила людину науково-технічна революція! Вила-згрелі поміняв на скребковий транспортер! Лише з самого брухту сконструював машину часу! Хоча та машина часу не в усьому досконала, а все ж таки! Пріоритет — за «Барвінком». А тепер ось наковтався всякої всячини, яку, звісно, взяв не в аптеці, а сам виготовив, — і, будь ласка, він уже невидимець. Наковтавшись усякої гидоти й ставши невидимцем, він не зганьбив свого високого звання старшого куди пошлють, береже з честю. Авжеж, хотілося б, щоб на деяких об’єктах у колгоспі трудились невидимці, бо тепер із робочими руками сутужно, але діло це не тільки відповідальне, а й небезпечне... Так, небезпечне! К приміру, як ти з невидимцем обмінюватимешся передовим досвідом чи змагатимешся? Хай у Чудвах чи в Суколужжі почнеться рух невидимців, а вже потім і Яблунівка пристане, бо не все ж Яблунівці бути попереду, можна й задніх попасти задля діла».

Є всі підстави гадати, що саме в цей період свого життя Хома скрізь — і вдома, і на корівнику, і в чайній — трудно та вперто міркував над суттю афоризмів йога-патанджалі. Доходило до смішного, бо часто-густо мислив не по-українському! Матерія всесвіту, поширена скрізь, була для нього аказа, найвищий надсвідомий стан — асампрайната, свідомість — манас, світовий розум — махат, вся світова енергія, життєві сили в тілі — прана, природа — прадхана, повне знання — сіддханта. Матерію своєї свідомості він відчував як читту, розумовий простір — як читаказу, зосереджений стан матерії свідомості — як енагру.

— В тебе є пуруша чи нема пуруші? — запитував у Мартохи, коли гнівався.

Мартосі від того гнівного запитання, може, й не заціплювало б, якби вона знала, що пуруша — це душа.

— Мартохо, в мене зараз оджас! — застерігав подеколи грибок маслючок.