Так затявшись, Дим гомонів і гомонів у трубку. Зі стільця, на якому під кимось невидимим прогнулось дерматинове сидіння, почувся сухий кашель!..

Той кашель, звісно, на будь-кого нагнав би страху, тільки Михайло Григорович був не з таких. Хоч волосся й заворушилось на голові, від телефонної трубки не відірвався.

Стілець біля грубки хитнувся, далі спокійно завмер на чотирьох ніжках. Щось човгнуло по підлозі, далі відчинились і зачинились двері. Вибалушивши очі, голова колгоспу поглянув у вікно, за яким веселився осінній вітер-гультіпака. Протяг чи не протяг? Але ж не могло від протягу прогнутись дерматинове сидіння стільця, не міг протяг кашлянути, навіть якщо він одчинив і зачинив двері!

Нарешті, скінчивши розмову з районом, поклав телефонну трубку на важіль і сторожко пройшовся по кабінету. Наче остерігався, що наткнеться на рожен, який вигулькне з-за шафи чи з-за грубки. Боязко відчинив двері, немов за ними таки чигала небезпека. Цементованою долівкою незатишного коридора йшов колгоспний економіст, несучи в руках електрочайник.

— До мене хтось приходив? — озвався голова колгоспу.

— Та наче ніхто, — відказав подивований економіст і, озирнувшись на голову колгоспу, зник у бухгалтерії.

Повертатись у кабінет уже не хотілось, і Михайло Григорович подався до машини. Завівши мотор, подумав про те, що перепрацював у цьому році, годилося б і відпочити, бо оті слухові та зорові галюцинації — не до добра. Й раптом жижки затрусились — а чи нікого нема на задньому сидінні? Й хоч бачив, що нема, але, не довіряючи очам, різко раз і вдруге вдарив кулаком назад себе, наче повітря молотив. Далі зірвав машину з місця й шпарко полинув по вітряній Яблунівці, немов тікав.

У той буденний день науково-технічної революції в Яблунівці коїлося щось неймовірне!..

Здивовані ґаволови бачили, як, за своїм звичаєм, довгожитель Гапличок сидів у буфеті й чаркувався... з порожнім місцем. Тільки те порожнє місце навпроти довгожителя Гапличка було не звичайне порожнє місце, а незвичайне. Це незвичайне порожнє місце, уявіть собі, таки піднесло догори чарку з горілкою, перехилило й випило, наче то було зовсім і не порожнє місце. Очі на лоба лізли в ґаволовів, і вже тими очима на лобі вони бачили, як із чарки, яку начебто ніхто не тримав, зникала горілка, проте хоч би тобі краплинка проллялась! Наче її справді випило порожнє місце...

Розказували, начебто по Яблунівці котився велосипед, на якому ніхто не їхав. Обертались педалі, блищали шпиці, порипувало сідло, як воно порипує під добрячим гузном, струнно прогинались пружини. Велосипед обминав стрічний люд, звертав перед транспортом, підскакував на вибоях... Може, на ньому їхало оте порожнє місце, з яким чаркувався довгожитель Гапличок? Але хіба в старого допитаєшся, коли набрався так, що двох слів ликом докупи не зв’яже.

А то в осінніх прижовклих левадах над яблунівськими ставками чулась пісня, яку, звісно, хтось мав співати, раз вона чулась, але ж нікогісінько не бачили між вербами над сизою водою. Нікогісінько, а пісня павутиною бабиного літа сріблилась у ясному свіжому повітрі:

— Ой ішли козаченьки з України та й вели кониченьки воронії... Та пускали пасти по долині, а самі посідали на могилі... Та викресали вогню з оружини, соловейкове гніздо підпалили!..

А ще дехто бачив два буханці хліба-житняка, що від яблунівської лавки повільно пливли над землею, начебто хтось ніс їх під пахвами. Трапився пес, що хотів поласувати крилатим хлібом, уже скочив до буханців, як раптом сама собою з землі знялася замашна хворостина й так шмагонула пса по хребтині, що той дременув, скавулячи й завиваючи, а крилатий хліб полинув далі.

Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський, хворий на нежить, чхнув у безлюдному місці, бо такий інтелігент старого заквасу не став би чхати привселюдно, а тут йому хтось і каже:

— Будьте здорові, Діодоре Дормидонтовичу!

— Красно дякую, — поспішно вихопилось у директора школи.

Подякував, а вже потім озирнувся — ніде нікого, вулиця порожня, горобці лящать на бузині. Й хоч Діодорові Дормидонтовичу хотілося іще раз чхнути, проте стримався, як інтелігентна людина, бо яке ж це безлюдне місце, коли невідь-хто бажає тобі доброго здоров’я!..

У старої баби, що на цьому світі жила, а про той світ гадки пряла, сама собою сокира рубала дрова. Весело злітала догори і з хижим сяянням залізного чола опускалась на колоду, розколюючи її на цурпалки. Сусіди позирали з обійсть і садків, очам своїм не вірячи, бо які очі й де коли бачили, щоб сокира рубала дрова! Й не одному закралась у голову думка, що не доведи Господь, коли ота сокира-саморуб вирветься з бабиного обійстя й гулятиме по Яблунівці, майне по інших селах і не тільки добро творитиме, а й зло, бо сокира є сокира…

А то начебто заходився хтось цілувати яблунівських дівчат і молодиць у губи та в щоки. І не потай, а привселюдно. Горе дівчатам і молодицям, та й годі, бо поцілунок завжди солодкий, але ж дивно: де той цілувальник? Поцілунок не наснився, а цілувальника не видно. Та й яка дівка вийде заміж за цілувальника, який цілуватись цілується, а рукам волі не дає, женитись не обіцяє?

Гай-гай, скребковий транспортер на корівнику сам вмикався й вимикався, сам підчищав гній і збирав гноївку. Ну, раз скребковий транспортер не простоює, значить, десь там повинен бути старший куди пошлють, який став такий малопомітний, що його ну зовсім не видно.

Зоотехнік Невечеря, щоправда, погукав од червоного кутка:

— Хомо, ти там є чи тебе нема?

— Та ніяка лизя ще не злизала, — почувся голос грибка маслючка від скребкового транспортера. — Хіба мене в труді не видно?

— В труді тебе видно, — мусив визнати зоотехнік Невечеря.

В цей час на корівнику появився голова колгоспу Дим, такий заклопотаний із вигляду, наче весь урожай іще в полі, а метеослужба пообіцяла всесвітній потоп уже на завтрашній день.

— Старший куди пошлють Хома Прищепа на посту? — запитав у зоотехніка Невечері, що трапився назустріч.

— Ген коло скребкового транспортера!

Голова колгоспу йшов так, наче мав під ногами розплавлену магму, а перед собою вглядався з пильністю мисливця, на якого ось-ось має скочити тигр. Коло скребкового транспортера, що рухався в проході, Михайло Григорович зупинився. Його лице ще лукавішим стало, бо коло транспортера Хомою й не пахло, тільки гноєм. Сардонічний усміх пойняв обличчя голови колгоспу, а вуста затремтіли тонким єзуїтським усміхом.

— Хомо Хомовичу! — озвався Михайло Григорович у пустку перед собою. — Добрий вечір!..

І з іскорками-хитринками в зіницях очікував на відповідь.

— Добрий вечір, Михайле Григоровичу, — мовлено зовсім близько хрипкуватим голосом грибка маслючка, хоч його не було ні перед транспортером, ні за транспортером.

—Ану вимикай свою техніку та й підемо побалакаємо.

Хтось невидимий натиснув червону кнопку, й транспортер заглух.

— Я ж бо сьогодні заходив до вас, щоб побалакати по ділу, та хіба вас одірвеш від телефонної трубки? — докірливо прозвучав голос грибка маслючка. — Ну, здрастуйте, чи що...

Доярка Христя Борозенна, проходячи мимо скребкового транспортера, бачила, як голова колгоспу Дим простягнув перед собою правицю, наче для привітання, і як його долоня з вузлуватими пальцями склалась так, наче невидима рука міцно відповідала на потиск. Колишня комсомолка Христя Борозенна вже ладна була перехреститись, бо голова колгоспу ще й своєю лівицею начебто когось поплескав по плечу, — але ж кого поплескав? І ще всміхнувся комусь — але кому?

Зоотехнік Невечеря не менше подивувався, коли повз нього пройшов голова колгоспу Дим, розмовляючи сам із собою, але підморгував так, наче мав і співрозмовника.

— Даруй, що не побалакали зранку, аж тепер знайшов вільну хвилинку.

Далеке небо цвіло зірками, поміж яких світляною цяткою посувався штучний супутник, наче краплина живого срібла. Зупинившись коло ставу, що дихав холодною водою, куширем і лепехою, Михайло Григорович поглянув на електричні вогні в селі, яке розляглось на горбистому протилежному березі.