— От тобі, бабо, й Юрія!.. Може, хоче знайти молодшого від Хоми, закортіло їй молодої хмільної браги?.. Налилось від жінки Хомі добра аж через вуха, й куди тільки голова сільради й голова колгоспу дивляться, що грибок маслючок тиняється, мов старець попідтинню. І наші чоловіки на машинах роблять, але ж ночують удома, знають наш догляд. Ну що з того, що Хома вже тільки до пояса людина, а від пояса машина? Може, він перший, але не останній, і наші хазяї такої долі колись не минуть, то що, виганяти їх із хати, дітей сиротити? Неспроста подейкують, що Мартоха жила з лебедем, коли Хома літав до Америки, либонь, той лебідь закрутив їй мізки.

Так гомоніло яблунівське жіноцтво, в якого завжди на чуже горе озивалося серце чулістю й співчуттям. Либонь, не одна б уже приманила Хому в прийми, щоб скуштувати ласки обійденого долею тракторозавра, тільки побоювались Мартохи, яка не розривала шлюбу з ним...

Пізньої нічної години, коли в таку хвищу добрий господар і пса на вулицю не вижене, тракторозавр Хома капцанів од холоду під дірявим накриттям тракторного стану поміж інших агрегатів. Сьогодні доставляв бурякову гичку з поля до корівника, ввечері йому перевіряли й регулювали зазор у підшипниках передніх коліс, і тепер колишній старший куди пошлють почувався так, наче йому в механічних нутрощах ворушаться рівноногі ракоподібні, а ще різноногі ракоподібні, а ще коренеголові ракоподібні, а ще різнобарвно розмальовані креветки й що скоро вони з механічних нутрощів переберуться аж до серця!

Наче від вітру скрипнули вхідні двері, й тракторозавр Хома, що перебував у полоні такого кошмару, лише згодом відчув, що хтось торкається до його правого переднього колеса. Отямлюючись, він закліпав підсліпуватими фарами, заморгав намореними очима — й злякано скрикнув. Еге ж, злякано скрикнув, бо поряд із ним на цементованій долівці стояла людська постать, озута в заболочені гумові чоботи, з яких стікала брудна вода, й так само краплі води скапували з брезентового дощовика, мерехтіли на терновій хустці, якою обвірчено голову.

— Мартохо! — впізнаючи свою рідну жінку, прошепотів тракторозавр Хома, й щось йому жалібно схлипнуло — і в грудях, і в радіаторі.

Мартоха, осяяна світлом фар, кліпала повіками, й карі її очі горіли нелюдським стражданням. її мережана синіми жилками ліва рука тремтіла на рубцюватій шині переднього колеса, до якого пристав польовий розквашений грунт, стебло мишійки, клаптик бурякового листка.

— Хомо! — прошелестіли її вуста так, як шелестить самотній пожовклий листок на гілці.

— Це ти, Мартохо? — не вірив тракторозавр.

— Це ти, Хомо? — не вірила Мартоха.

Й тракторозавр Хома відчув, що непритомніє. Глуха млость пронизала його машинно-людську структуру, У вухах почувся дражливий віддалений шум, а в механізмі повороту затремтів важіль гальма, завібрувала регулювальна гайка, задеренчала тяга муфти повороту, конвульсійно сіпалась педаль гальма головної муфти зчеплення, йому здавалось, начебто летить по довгому й темному коридору, далі начебто з коридора винесло на стернисте незоране поле й лемеші плуга, не заглиблюючись у землю, лише збивають їдку й задушливу куряву.

Раптом Хома відчув себе начебто зовні свого фізичного тіла, тобто він уже не був тракторозавром, вийшов із своєї верхньої людської й нижньої машинної частини, тепер тракторозавр стояв на осінньому сивому полі під низькими повстяними хмарами, іскрився мокрою кабіною і дивував завмерлим людським тулубом у кабіні, а Хома навіть погладив долонею фару, наче не вірив...

І тут його оточили добрі істоти, які раптом стали не просто добрими істотами, бо він поміж їхнього натовпу в осінньому яблунівському полі, пропахлому полином і зів’ялою травою, впізнав свого батька Хому, що всміхався з-під споловілих брів жолудевими очима, баба Явдоха всміхалася беззубими яснами, коло баби Явдохи дід Захар стояв босоногий у полотняних штанях, по кощавих щоках зміїлись жмури буйної радості, що знову пощастило побачити внука Хому. А де ж мати Варвара? Й побачив матір, що світилась німбом ясного обличчя, а за матір’ю стояли односельці, які повмирали раніше, а також родичі із сусідніх сіл, а також фронтові побратими, з котрими випало у війну спізнати крутої солдатської долі. А ще поміж химерних доброзичливих істот, поміж рідних та знайомих побачив він трактори всяких марок, які випадало бачити по війні й до війни не тільки в Яблунівці, а й по світах, і його осяяв здогад, що це ж його родичі по лінії трактора, що ці механічні родичі давно чи недавно теж повмирали й тепер зустрічають у потойбічному світі, мов рідного...

Й тут, у полі, ступаючи босоніж по колючій стерні, засяяв не так чоловік із плоті, як чоловік, зітканий з тонкого струмування світла. Це навіть був не чоловік, а добрий дух, кожен рух якого іскрився відчутною, наче літнє сонячне проміння, ласкою й любов’ю. Від його сяйва спалахнув натовп довкола, старі марки тракторів спалахнули, й Хома почув голос, що видався йому голосом небесним. Добрий дух просив Хому згадати все найсуттєвіше, що сталось у його житті, й не просто згадати, а відтворити й показати отут, у полі, перед добрим духом та перед людьми, що відійшли в небуття й тепер дивились на грибка маслючка з того небуття. Й щойно Хома намірився скоритись ласкавій владності доброго духу, зітканого зі струмування світла, як відчув, що весь цей час перебував у польоті й тепер наблизився до якоїсь оглушливо-незбагненної для свідомості грані, до стіни, і все ж таки збагнув, що саме тут і пролягає межа між життям і смертю — і не так поміж життям і смертю, як поміж життям земним і життям потойбічним. Грань вабила, наче жаска магія провалля, Хома вже ось-ось мав пройти крізь стіну, проте животворна сила в єстві боролась, і свідомість підказувала, що йому не треба переходити жаску грань, що йому ще не наспіла пора вмирати. Й Хома відчув, як оглушливо-незбагненна стіна віддаляється, як у далекий морок осіннього яблунівського поля відступає добрий дух, зітканий зі світла, відступають обличчя рідних і знайомих, пошарпані трактори старих моделей, як він повертається по довгому й темному коридору, — й він отямився, й розплющив очі...

Отямившись, розплющивши очі й покліпуючи жовтувато-молочним світлом фар, Хома знову почувся тракторозавром, що стоїть у похмурому й вогкому приміщенні поміж непорушних агрегатів. Проте він був тракторозавром, який знепритомнів од несподіваної зустрічі з рідною жінкою Мартохою, й тому втішився кволою радістю, що не вмер, що бачить її коло себе.

Тим часом вона, вточивши у відро води з колонки, змивала йому колеса, металеві боки, хлюпала на скло в кабіні, приказуючи:

—Куди не кинься, то по вуха в смолі!

— Еге ж, Мартохо, — зітхнув Хома, — став я невмивака, наче попова собака.

— Видно, що руки мав ще тоді, як мати в кориті купала, — бубоніла Мартоха, протираючи ганчіркою заляпані фари. — Чи механіки ходять за тобою такі, що не здаються ні до чого: ні за ними, ні перед ними.

Пообдиравши масний чорнозем з металу, гуми та скла, з яких складалась нижня ходова частина тракторозавра, Мартоха — розпашіла, з щасливим блиском у медових очах, із помолоділими від рум’янцю щоками — стала обережно протирати ручку кабіни. А що до Хоми стала повертатись його чутливість, а що доторк жіночих пальців пробудив лоскоти, грибок маслючок в усмішці розімкнув уста.

— Сміялись мого батька діти, та й з ними я, — пожартував тракторозавр Хома, до якого поволі повертались дотепність і споконвічне яблунівське любомудріє.

Нарешті Мартоха відчинила дверцята і, нітячись поглядом, обережно вмостилась на сидінні. Тракторозавру Хомі перехопило подих від її присутності і, вчепившись кощавими пальцями в рульове колесо, він заплакав. Бо який тракторозавр у наш час не заплакав би, почувши не просто запах жіночого тіла, а й звабливе віяння домашнього затишку, від якого давно відвик.

— Не плач, — шепотіла Мартоха, гладячи долонею по його шкарубкій неголеній щоці.

В Хоми серце билось, як синичка в сильці, і в двигуні чи погуркувало, чи схлипувало. І щось неймовірне творилося з електродами свічки, з магнето, з колінчастим валом... Здавалось, ще один доторк жіночої пучки — і він, тракторозавр Хома, знову самозаведеться, як колись! Самозаведеться від щастя й ніжності до Мартохи, яка повернулась до нього, прийшла опівночі до напівагрегата й напівлюдини, хоч виходила заміж за здорову людину в повному комплекті.