— Хомонько, як я за тобою скучила, — тихесенько шепотіла Мартоха йому на вухо. — Даруй, що відцуралась, та на моєму місці кожна б відцуралась.

— Либонь, я в макогонову юшку вбрів, раз ти напалась. А як там удома, як хозяйство?

— Пораюсь по хазяйству, бо з чужого добра не построїш двора... А в тебе робота не міряна, — поспівчувала Мартоха. — Як годують? Чи спиш удоволь?

— Добре годують. Дизельне паливо маю з малосірчистих нафт. Цетанове число в нормі, і кінематична в’язкість, і кислотність, і сірка. Не скаржусь ні на масло, ні на консистентне мастило — хай то мастило графітне чи тавот жировий. Вистачає, так що не мотаю і не хватаю, мов собака стерво.

— Лишенько ти моє! — прошепотіла Мартоха. — А болячки не обсіли, не хворієш?

— Чи не хворію? — розсудливо перепитав тракторозавр Хома. — Хто ж при нашій роботі не хворіє! Там, дивись, обрив фази генератора, чи акумуляторна батарея постійно недозаряджається, чи начіпне знаряддя не піднімається або не опускається... Ремонтують — і масла в бак заллють, і натягнуть приводний пас, коли пробуксовує, і потурбуються про реле-регулятор...

— Лишенько ти моє! — знову прошелестіло з жіночих уст. — А чи не осліп так, що тобі й світити не треба?

— Як із лампою там щось, коли запобіжник псується чи немає контакту в патроні, то замінюють несправні деталі, підгинають контакт у патроні.

—А голос твій?

— Трісне мембрана чи поганий контакт кнопки — не страшно для механіків, так що завжди при голосі.

Й тракторозавр Хома натиснув кнопку, порушивши нічну тишу пронизливим сигналом.

— Лишенько ти моє! — прошепотіла вкрай спантеличена Мартоха, злякано горнучись до Хоми та обіймаючи його за шию обома руками. — Чи не набувся в тракторозаврах, чи не скучив додому?

— Додому? А хто за мене доведе до пуття експеримент, який ставлю на своїй шкурі? Що мені скаже науково-технічна революція? Скаже, що не злякався вовка, а втік од сови?

— Значить, тобі дорожча науково-технічна революція? Дорожчий експеримент, ніж я?

— Й ти дорога, та чи можна так, що показався — та й сховався?

Знетямлена Мартоха, міцно обіймаючи Хому, стала обсипати поцілунками щоки, чоло, потилицю...

Що поцілунки коять із чоловіками — всім відомо, а що коять із тракторозаврами — тепер ось довідаємось. Поцілунки, в які вкладено вогонь невтоленої жіночої любові, обпікали Хому так, що дригонів генератор, сіпався стартер двигуна, спалахував електричний струм у свічці розжарювання, появлялися й гасли іскри в магнето, а лампочка, що освітлювала номерний знак, миготіла, наче збожеволіла. Відповідаючи на жіночі поцілунки, тракторозавр Хома, зголоднілий за любов’ю, лівою тремтячою рукою гладив Мартоху по спині, а правою марно намагався розстебнути їй пазуху.

— Норма висіву сівалки... кількість комірок на висівному диску, — нашіптував Мартосі палкі слова своєї тракторозаврячої любовної пісні. — Передаточне число... діаметр приводного колеса!..

— Не співай мені сеї пісні, — благала Мартоха, пручаючись у його обіймах.

— Маю гвинт регулювальний вищого гатунку, — слухняно заспівав іншої пісні розпашілий Хома, — та до мого максиметра потрібна форсунка!

— Не співай мені й сеї пісні! Чи геть-чисто позабував людські?

— А летіло помело через наше село. Стовпом дим, стовпом дим. Сіло спочивати у Хоми на хаті. Стовпом дим, стовпом дим, — затягнув нарешті людської пісні тракторозавр Хома.

Коли співав, то генетична його пам’ять востаннє явила перед зором усяких там кліщів, метеликів, ракоподібних, полуницю з вусами та червоною ягодою, озеро Балхаш із солоною й прісною водою та іншу всячину, з якою тракторозавр Хома у далекому історичному минулому перебував у тісних родинних зв’язках. А потім від людської пісні — «у Хоми хата запалилася, стовпом дим, стовпом дим, у Хоми голова засмалилася, стовпом дим, стовпом дим!» — нижня ходова частина, з якою так міцно з’єднався, стала наче відмирати. Й що дужче цілувала Мартоха, то тракторна частина чужішала й чужішала, бо хіба зоставатимешся трактором нижче пояса, коли тебе так солодко й знетямлено цілує рідна жінка?

Е-е, тут агрегатом бути не годиться, а тільки чоловіком, та ще й при доброму здоров’ї!

— А Мартоха з радощами носить воду пригорщами, стовпом дим, стовпом дим, — в унісон заспівали Хома з Мартохою, себто тракторозавр і жінка в законі. — Що залиє, то займеться, то й Мартоха засміється, стовпом дим, стовпом дим!

І тут Хома відчув, що відділяється від трактора його людська частина, що він уже ніякий не тракторозавр, не самодіяльне чудо науково-технічного прогресу, а той самий грибок маслючок, що й місяць тому, славнозвісний старший куди пошлють.

— Мартохо! — закричав на всю горлянку. — Я вже не агрегат! Можеш помацати…

Сердешна Мартоха злякалась, що її Хома уже не тракторозавр, бо де ж це видано, щоб агрегат був не агрегатом? Але чарівні українські пісні спільно з чарівними поцілунками українських жінок ще не такі чудеса творили на предковічній українській землі! Вірячи й не вірячи, вона стала обмацувати Хому невірного й лукавого, бо від нього всього сподівайся.

— Справді, — прошепотіла, обмацавши. — Ні одної залізячки в тебе, все живе-живісіньке. Ти ж, мабуть, зголоднів, ходімо додому, погодую. Й галушками гречаними з вишкварками, й грибами... Лишенько, де це чувано, щоб на самому дизельному паливі стільки триматись!

Вони вилізли з кабіни трактора, Хома хряпнув дверцятами, аж злякано пискнула машина в кутку за моторним пересувним обприскувачем.

— Славно ти його вимила, — сказав, похитуючись на непевних ногах.

— Як рідного! А ти, Хомо, всю свою душу звідси забрав чи йому частку залишив?

— Хто відає, — загадково сказав грибок маслючок.

У дверях, за якими темніла холодна беззоряна ніч, він обернувся. Трактор, котрий щойно був живим тракторозавром, який співав і печалився, який тяжко працював і тяжко замислювався над смислом земного буття, тепер дивився їм услід невимкнутими фарами, на склі яких застигли чи то краплини води, чи то сльози...

Мартоха потім не раз у запізнілому розпачі хапалася за голову:

— Гаразд, Хомо, що тепер усяких запасних деталей у колгоспі вдосталь! А якби так, як раніше? Ну, спрацювалась втулка стартера, а чим заміниш, коли нема? Чи механік напився і спить у бур’яні? Віддав би ти Богові душу ні за цапову душу...

А грибок маслючок (ох, і безпечний: йому до обіду ложка, а після обіду не треба) посміювався:

— Було б мені тоді: рости псу, трава, коли кобила здохла.

— А завелося б каміння в нирках чи голубий апендицит розбушувався б? Який би лікар знайшов у полі, де ти ореш чи гичку возиш? Довелося б думати про смерть, а труна всякому готова.

Ліве око в Хоми лукавого й невірного сміялось так, як отой карбованець, що другого карбованця до компанії кличе, а правий печалився, як у коровки, котрій довелося звикати до житньої соломки:

— Доллють масла в бак, замінять конденсатор, відрегулюють запобіжний клапан — ось я знову й здоровий. Навіть не чхнув ні разу, хіба що через вихлопну трубу.

Еге, видать, добряче звик Хома, тракторозавром будучи, до харчів таких, як дизельне паливо певної кінематичної в’язкості й кислотності, до консистентних мастил та до їхніх ароматів. Бо як поставить Мартоха на стіл миску борщу з м’ясом чи курячої смажені, то грибок маслючок носом крутить.

— Що, закортіло консталіну жирового? Щоб змащувати підшипники та всякі вузли тертя? — гнівалась Мартоха. — Вже не тракторозавр, то пора відвикнути. Не жди, я тобі на стіл не поставлю мастила графітного чи тавоту. Наминай те, що люди наминають. І чого ото хліб у пальцях качаєш? Не з’їсть собака калача, як не покача, еге?.. Випий для апетиту, коли такий...