Занадто холодно його вмовляли.

Скажіть йому: ви знаєте напевно,

Що все в Богемії гаразд, що вчора

Прийшла ця звістка — й ви перемогли,

Зламавши опір.

Леонт

Добре, Герміоно.

Герміона

Коли він скаже, що не бачив сина

Так довго, то причина буде справжня.

Хай скаже — й вільно йде. Хай поклянеться —

І ми зуміємо його прогнати,

Побивши веретенами.

Леонт відходить убік.

Проте —

Насмілююсь у вас просити,

Щоб ви ще тиждень з нами побули.

Коли в Богемію поїде мій

Володар, то дозволю я йому

Затриматись у вас на зайвий місяць.

Хоча сама я так його люблю,

Що не спізнилась би ні на один

Удар годинника — нізащо в світі.

То як, лишаєтесь?

Поліксен

Ні, королево.

Герміона

Лишаєтесь, я знаю.

Поліксен

Неможливо,

І справді неможливо.

Герміона

Чи ж бо справді?

Слабенькі ваші клятви та відмовки.

Хоч би ви зорі зрушили з орбіт

Тим присяганням, я б сказала вам:

«Невільно їхати!» Насправді ви

Зостаєтесь! Адже «насправді» жінки

Вартніше чоловікового втричі.

Ще хочете ви їхати? Тоді

Ви з гостя перетворитесь на. в’язня,

Прощаючись, заплатите за харч,

Подяки ж заощадите. То як?

Ви в’язень мій? Чи гість? Страшне «насправді»

Одним із двох вас робить.

Поліксен

Я ваш гість.

Як в’язень, мав би я завдать образи,

А це було б мені вчинити важче,

Ніж вам мене скарати.

Герміона

Отже, я

Не страх тюремний ваш, а господиня.

І нині я спитати хочу вас

Про пустощі, які ви вдвох чинили

В дитинстві,— ви ж були тоді, напевно,

Гарненькі королевичі?

Поліксен

Були ми,

Прекрасна королево, хлопчаками,

Не думали про завтра чи позавтра,

А вірили в дитинство на віки.

Герміона

І мій король був неслухом найбільшим?

Поліксен

Були ми наче близнюки-ягнята,

Які вибрикували на траві

Та мекали в невинності своїй,

Не відаючи зла й того, що хтось

Пізнав його вже на своїм віку.

Якби оте життя могло тривати,

Якби гаряча кров не розігріла

Нам душі, небу ми б відповіли:

«Ми вільні від спадкового гріха,

Ми безневинні!»

Герміона

Отже, з тих часів

Змінились ви?

Поліксен

Ласкава королево,

Спокуси випробовували нас,

В ті давні дні дівчатком ще була

Моя дружина, як і ви самі

Ще не схрестили погляд ваш ясний

Із поглядом Леонтовим.

Герміона

О боже!

Спиніться, бо ще скажете за мить,

Що ми — і я, і ваша королева, —

Дві демониці! Та скажіть іще щось.

Жінки, відповімо ми за гріхи,

В які ввели вас, — тільки за умови,

Що ви уперше з нами согрішили

І тільки з нами досі грішите,

Не ваблячися на спокуси інші.

Леонт

Він здався?

Герміона

Він лишається, владарю.

Леонт

Відмовою мені він відповів.

А ти ніколи, люба Герміоно,

До ладу так іще не говорила.

Герміона

Ніколи?

Леонт

Крім одного тільки разу.

Герміона

Як? Тільки двічі так я говорила?

Коли ж був перший раз? Скажи, благаю.

Годуйте нас ласкавістю своєю,

Так, як худобину господар мудрий.

Бо добре діло, вмерши у мовчанні,

Спричинює загибель тисяч дій,

Що йдуть за ним. Бо ваші похвали —

То нам платня: цілунок ваш гарячий

Спонукує нас бігти сотню миль,

Але канчук не змусить нас пройти

Й ста кроків. Мій останній добрий вчинок

Зостатись змусив короля. А перший?

Останньому він старшим братом був.

Чи справді звався Милосердям він?

Коли це трапилось? Скажи-но швидше!

Леонт

Гаразд. Було це в день, коли померли

Три нескінченні місяці гіркі,

І я узяв твою біленьку ручку,

І поспіхом освідчився в коханні,

І ти сказала: «Я навіки ваша!»

Герміона

Було то милосердя! Отже, я

Зуміла двічі мовити доречно:

Уперше здобула навіки мужа,

А вдруге — друга на короткий час.

(Подає руку Поліксенові, і вони відходять)

Леонт

(убік)

Як палко! Змішувати стільки дружби, —

Однаково, що змішувати кров.

Як серце затремтіло: мов танцює,

Та не від радощів. Якби ж то їй

Лише гостинна, щедра й щира вдача

Слова ці диктувала... Може, й так?

Але чому вони стискають руки

І гладять пальці, чом усмішки їхні

Такі, неначе завчені завчасно,

Чому вони, — моя жона і друг мій, —

Мов олені, зацьковані хортами,

Зітхають і тремтять? Але мій розум

І серце не погоджуються з цим.

Мамілію, чи справді ти мій син?

Мамілій

Так, мій владарю добрий.

Леонт

Справді? Так?

От молодець! О, ти замурзав носа?

А він же, кажуть, викапаний мій!

Та й ти усім на мене дуже схожий,

Якби лише худіший трохи був.

Ні, вибач, не худіший, а... стрункіший.

Бо ж то лише бика, теля й телицю

Худобою всі звуть, хоча й не завжди

Вони худі. А той собі все грає

На клавішах її руки! Ходімо,

Теля брикуче. Ти ж моє теля?

Мамілій

Так, ваше, пане.

Леонт

Мав би ти чоло

Моє похмуре, з гулями,* то й зовсім

На мене був би схожий. Мов дві краплі

Води, з тобою схожі ми: так кажуть

Жінки, вони ж сказати можуть будь-що.

Та хай вони брехливі будуть, наче

Перефарбована жалоба, чи

Вітри, вода, чи шулер, що мішає

У грі з моїми картами свої, —

Однаково на мене схожий хлопець...

Ходімо, паже! Лазуровим зором

Поглянь на мене, парубче прегарний!

Моєї плоті шмат! Невже можливо,

Що матінка твоя... Жаго! Ти б’єш

У ціль, ти неймовірне робиш дійсним,