Утрата
Тоді і я залишусь
На цей же час, щоб бачити її.
Поліна
Облиште все і вийдіть із каплиці
Або ж готуйтесь до нових чудес.
Якщо ви здатні витримати це,
Скажу я статуї зійти до вас
І вам подати руку. Та боюся,
Подумаєте ви, що темні сили
Мені допомагають. Це не так!
Леонт
Усе, що ви їй скажете зробити
Або сказати,— радий буду я
Побачити й почути. Бо, напевно,
Так само легко наказати їй
Заговорити.
Поліна
Отже, я прошу
Довір’я вашого. Спокійні будьте,
А хто вважає, ніби я роблю
Недозволенне щось, хай вийде звідси.
Леонт
Роби — усі лишилися на місці.
Поліна
Грай, музико, і пробуди її!
Музика.
Зійдіть, бо час настав! Не будьте вже
Камінням! Підійдіть, прошу, здивуйте
Усіх, хто вас спостерігає тут.
Виходьте швидше з вашої могили,
Мовчання подаруйте смерті, в неї
Життя вас викупило. Йде!
Герміона сходить з п’єдесталу.
Не бійтесь:
Нічого потойбічного нема
У рухах та у жестах Герміони
Так само, як у магії моїй.
Не кидайте її, аби вона
Не вмерла вдруге: то було б уже
Подвійне вбивство. Дайте руку їй.
У неї, молодої, ви просили
Руки її. А нині, в цьому віці,
Чи ж їй просити вашої руки?
Леонт
Яке тепло живе! Як це — чаклунство,
Воно таке ж природне, мов їда.
Поліксен
Вона його цілує!
Камілло
Гляньте: висне
Й на шиї! Хай вона щось скаже
І доведе, що до живих належить.
Поліксен
Хай розповість нам, де вона була
І як змогла від смерті утекти.
Поліна
Коли вам скаже хтось: «Вона жива»,
Закричите ви всі: «Це просто казка!»
Але вона, хоча іще мовчить,
Жива насправді. Лиш терпіння майте.
(До Утрати)
Ви, гожа панночко, ідіть сюди
І станьте на коліна, попросіть
Благословення матері. Дивіться:
Знайшлась Утрата наша, люба пані.
Герміона
Боги, погляньте вниз, пролийте благість
Із ваших урн святих на доньку нашу!
Скажи, дитя моє кохане, як
Ти врятувалася, де ти жила
І як дісталась до палацу батька?
Ти чула, я дізналась від Поліни:
Надію дав оракул, що жива ти!*
І я зуміла зберегти життя,
Аби побачити, що буде далі.
Поліна
Для цього маємо ми часу досить.
Надмірні радощі бентежать дух,
Тож всі ми, ощасливлені, ходімо,
І кожен хай розділить з вами щастя.
Я ж, горлиця стара, злечу ізнов
На сідало підгниле; буду плакать
За другом, що не знайдеться ніколи,
Допоки не загину.
Леонт
Заспокойся,
Поліно! Візьмеш чоловіка ти,
Якого я пораджу — як дружину
Беру за радою твоєю. Так
Домовилися ми й заприсяглись.
Ти віднайшла мені дружину. Як, —
Не знаю, бо вважав, бо навіть бачив
Я мертвою її. І на могилі
Молився марно. Щоб тобі знайти
Достойну пару, — не піду далеко,
Бо знаю, що на думці має він.
Камілло, підійди і дай їй руку.
Твої заслуги, відданість твою
Підтверджують аж двоє королів.
Ходімо звідси.
(До Герміони)
Люба, чом не глянеш
На брата нашого? Простіть мене
За те, що поміж ваших чистих зорів
Підозру хвору спорудив я. Ось
Твій зять, цей гожий принц, якого небо
Із нашою дочкою заручило.
Поліно добра, виведи нас звідси
Туди, де кожен зможе на дозвіллі
І розпитати, і розповісти,
Яку він роль в тій прірві часу грав,
Що розітнула навпіл нам життя
Ходімо. Покажи дорогу нам.
Виходять.
КІНЕЦЬ
Післямова
Час написання п’єси — 1610—1611 рр. Відомо, що дозвіл на постановку «Зимової казки» було підписано королівським цензором Джорджем Баком, який зайняв цю посаду в жовтні 1610 р. 15 травня 1611 р. п’єсу побачив на сцені «Глобуса» астролог Саймон Форман, який ретельно занотував свої враження від спектаклю в щоденнику. В листопаді того самого року «Зимова казка» виконувалась при дворі, про що свідчить запис у книзі палацових розваг. Уперше надрукована in folio 1623 р. за писарською копією Р. Крейна, який зробив чистовий варіант рукопису Шекспіра.
Дослідники вважають, що сюжетним першоджерелом «Зимової казки» е роман Р. Ґріна «Пандосто, або Торжество часу» (1588), перевиданий 1595 р. під назвою «Дораст і Фавнія». Роман користувався великою популярністю і неодноразово перевидавався (1592, 1595, 1607, 1614 та були інші численні видання в XVII ст.). Як роман Ґріна, так і п’єса Шекспіра пов’язані з поширеною в той час літературною традицією, зокрема з авантюрним романом пізньої античності. Так, в історії Дораста і Фавнії (у Шекспіра Флорізель і Утрата) шекспірознавці вбачають сюжетні паралелі з «Дафнісом і Хлоєю» Лонґа, «Ефіопікою» Геліодора та ін. З «Пандосто» не пов’язана, однак, сцена «оживлення» Герміони, в якій знаходять віддалений відгук на міф про Пігмаліона або на трагедію Евріпіда «Альцеста».
Назва п’єси пояснюється словами маленького принца Мамілія: «Сумні казки найкращі для зими». Проте, хоч слово «казка» навіть винесене в заголовок, фольклорний елемент тут значно слабший, ніж у «Цимбеліні». В художній структурі п’єси переважають пасторально-новелістичні мотиви. Є в «Зимовій казці» й фарсові епізоди, фрагменти маски.
Дві основні сюжетні лінії в п’єсі (Леонта і Герміони; Флорізеля і Утрати) об’єднані філософською думкою про поступальний рух часу, який випробовує усіх, несучи і радість, і горе. Людина залежить від часу, але вона ж наділена здатністю і впливати на його рух, пришвидшуючи або уповільнюючи події. Саме поступальний рух часу вселяє надію на можливість оновлення перемоги добра над злом.
Загальна настроєність оповіді в «Зимовій казці» оптимістичніша, ніж у попередніх трагікомедіях. Серед персонажів п’єси немає жодного традиційного антагоніста-лиходія (Антіох — у «Періклі», королева — в «Цимбеліні»), чия зла воля примушувала б час плинути назад, прирікаючи героїв на численні нещастя.
У порушенні гармонії буття тепер винні насамперед персонажі, які сліпо йдуть за голосом своїх пристрастей, нівечать власну людську природу. Етичні проблеми, таким чином, знову опиняються в центрі уваги драматурга.
Особливо цікавий образ Леонта. Багато що зближує героя і з Антіохом, і з Цимбеліном. Як і вони, Леонт — король-тиран, король-деспот. Проте, на відміну від Антіоха, Леонт не є персоніфікацією наділеної владою безкарної порочності.
Активність, несхитна переконаність у своїй правоті відрізняють героя і від Цимбеліна, котрий є тільки співучасником зла, яке чинить королева. Сценічна роль короля Сіцілії інша — показати згубність людської зіпсутості. Давня тема ревнощів у «Зимовій казці» розв’язується по-новому. Почуття, яке раптово охопило героя, аж ніяк не впливає на його світосприйняття. Усі зміни в характері персонажа винесено за межі сценічного часу. Із розмови Леонта й Поліксена на початку п’єси глядач може лише здогадуватися про пасторальний світ дитинства героя. Перетворення Леонта на свавільного і жорстокого тирана відбулося задовго перед розв’язкою конфлікту. Первісна природність буття давно ним втрачена. Тому невинна спроба Герміони воскресити вже не існуюче минуле і спричиняє лютий спалах ревнощів Леонта.