Особливо привертає увагу драматурга самий психологічний стан героя як прояв ущербності його внутрішнього світу. Мотивування вчинків Леонта не розроблене, характер персонажа умисно спрощений. Зате найменші нюанси переходів від надії до відчаю, від сумнівів до гіркої переконаності, що Герміона нібито зраджує його, передані на диво реалістично. Зникло колишнє захоплення гармонійністю людської особистості. Ренесансний антропоцентризм усе частіше змінюється у мистецтві XVII ст. усвідомленням внутрішньої конфліктності характеру людини, що породжує прагнення вивчити самий механізм людських пристрастей.

Леонт, ставши джерелом зла, вносить дисонанс у навколишню дійсність: несправедливо осуджено Герміону, гине Антіґон, вірний Камілло залишає Сіцілію. Символічною є смерть маленького Мамілія. Це — злочин проти поступального руху часу, персоніфікацією якого традиційно виступають юні шекспірівські герої. І природа помщається Леонту самотністю, запізнілим каяттям. Проте перемога зла в «Зимовій казці» навіть тимчасово не здається абсолютною. Сваволі короля чинить опір смілива Поліна, яка нагадує Емілію в фінальних епізодах «Отелло». Герміоні несміло намагається допомогти Антіґон. Співчувають королеві Клеомен і Діон. У жодній із пізніх п’єс Шекспіра немає такої кількості образів, що свідчать про добре начало людського єства.

Втіленням ренесансної віри в єдність внутрішньої і зовнішньої досконалості людської особистості є у п’єсі образ Герміони. Своєю величною красою і розумом героїня нагадує Порцію з «Венеціанського купця». Але вола позбавлена активності юної венеціанки, її веселого життєлюбства. Досконалість Герміони нагадує застиглу красу античних скульптур, які вражають живим теплом, але все-таки лишаються статуями. Ренесансний ідеал набирає статичного характеру, очуднюється, викликаючи почуття ностальгії за зникаючою красою. Мотив перетворення Герміони в «статую», а потім у фіналі «оживлення» її підготовані, таким чином, усім розвитком сюжету.

Сумовита тональність сцен у палаці Леонта контрастує з пасторальним настроєм епізодів, пов’язаних із змалюванням сільської ідилії в другій половині п’єси (IV, V). Жанр пасторалі вже давно утвердився в ренесансній Англії. Звертались до нього Е. Спенсер («Пастуший календар», 1579), Ф. Сідні («Аркадія», 1590), Р. Ґрін («Менафон», 1589), Т. Лодж («Розалінда», 1590) і багато інших. Елементи пасторалі наявні і в комедіях Шекспіра. Усе ж саме в «Зимовій казці» правила жанру дотримані драматургом найпослідовніше. На сцені з’являється із співом і танцями натовп пастухів та пастушок, лунають їхні кумедно-простодушні репліки, які ще більше підсилюють загальні веселощі. Навіть поява волоцюги Автоліка хоч і надає подіям характеру побутової достовірності, а проте не руйнує ілюзії ідилії.

Включення в структуру п’єси мотивів пасторалі пояснюється прагненням драматурга створити відповідне тло «природної гармонії» коханню принца Флорізеля й Утрати. А фабулу пасторалі й складали історія почуттів героїв, їхня індивідуальна доля, виведена за межі реального, а тому дисгармонійного світу. Тема природи звучала майже в усіх ранніх комедіях Шекспіра («Марні зусилля кохання», «Два веронці», «Сон літньої ночі», «Як вам це сподобається» та ін.). Тепер вона набула самодостатнього значення. У природі герої знаходять ту точку опори, яка втрачена людським суспільством. Пастораль стає єдино можливим втіленням ідилічних, а за суттю своєю «природних» людських стосунків.

Кохання принца Флорізеля й Утрати — основний позитивний полюс дії «Зимової казки». Сповнене гармонії почуття молодих героїв своєю «природністю» контрастує із згубними пристрастями Леонта і Поліксена. Особливо близька до навколишнього поетичного світу Утрата, символічна її перша поява перед глядачами. Юна героїня роздає учасникам сільського свята букети квітів, немовби втілюючи красу і щедрість животворної природи.

Шекспір не робить з Утрати буколічної пастушки. Юна принцеса, вихована в селянській хатині, розумом і почуттям власної гідності перевищує наївних селянок. Невірно було б, проте, бачити в цьому компроміс драматурга, який пояснює достоїнства героїні її королівським походженням. Утрата цілком не належить ні світові двору, ні сільській пасторалі. Значення цього образу набагато ширше. В ньому з новою силою відродилась ренесансна віра в самоцінність людської особистості. Природне оточення сприяє вільному розвитку вроджених достоїнств героїні, чия індивідуальність формується поза штучною атмосферою палацу. Розкріпачене людське єство сповнене гармонії, активного тяжіння до добра.

Особливо яскраво природність Утрати виявляється в її діалозі з Поліксеном. Король Богемії умовляє героїню не нехтувати гвоздиками лише через те, що вони — наслідок втручання людини в життя природи. Розвиваючи свою думку, Поліксен приходить до виправдання шлюбів між представниками різних станів, красномовно доводячи єдність усього сущого в природі. Але для нього це тільки теорія. Коли Флорізель хоче взяти такий шлюб, Поліксен сповнюється люттю не менш руйнівною, ніж ревнощі Леонта.

Утрата заперечує аргументи Поліксена, який чваниться своїм благородством. Сама природа, часткою якої відчуває себе героїня, не приймає штучних відносин, вигаданих людьми. Сонце однаково світить над халупою і над палацом. У жодній із п’єс Шекспіра немає такої кількості образів, які підкреслювали б зв'язок героїв з природою. Утрата раз у раз асоціюється з квітами, її очі — вода, а Флорізель — місяць, що дивиться у воду, та ін. Подібні порівняння будуються не тільки на поетичній лексиці, але й на суто побутових реаліях. Утрата — це «королева сиру та вершків». Прагне до природної гармонії із світом і юний принц. Флорізель не знає, що Утрата рівна йому за народженням. І проте він певен, що, відмовившись від шлюбу з дочкою пастуха, порушить закон природи.

Закохані герої ранніх комедій Шекспіра існували в умовах гармонійного навколишнього світу. Флорізель і Утрата покликані внести елементи майбутнього в позбавлене цілісності сучасне. Тема гармонії поєднується у п’єсі з темою безперервності й спадкоємності життя. У «Зимовій казці» співіснують герої трьох поколінь. До старшого — казково-патріархального — належить старий 80-річннй пастух. Середнє покоління — це Леонт, Поліксен, Герміона. Саме вони роблять найбільше помилок. Їхня сфера — недосконале сучасне. До третього покоління належать юні закохані, чиї образи пов’язані з лінією майбутнього. Усі ці часові шари не існують у п’єсі ізольовано. Конфлікти одного покоління розв’язуються при допомозі наступного.

Час у «Зимовій казці» постає перед глядачем не у своїй стихійно-руйнівній, а в природно-творчій функції. Ревнощі Леонта порушили його звичний плин. І герой виявився приреченим на позачасову самотність. Гине Мамілій, вигнано Утрату. Майбутнє покинуло палац правителя Сіцілії. Проте помилки героїв — частина розвитку й зросту самого Часу. З поверненням Утрати його хід відновлюється. Символічним втіленням цього стає оживлення «статуї» Герміони. Трагічні конфлікти відійшли в минуле, на зміну їм можуть прийти нові. Безперервне хвилювання людського життя триває.

До постановки «Зимової казки» зверталися режисери найрізноманітнішої художньої орієнтації. У 50-х рр. XIX ст. п’єса була поставлена Ч. Кіном у «Театрі принцеси». Спектакль було витримано в стилі «натуралістичного археологізму». Сцени в Сіцілії, наприклад, відтворювали стародавні Сіракузи з фонтаном Аретузи і храмом Мінерви. У 1906 р. «Зимову казку» поставив Г. Бірбом-Трі на сцені «Театру її величності». Вистава вражала вікторіанською помпезністю. У 1912—1914 рр. «Зимова казка» була поставлена в театрі «Савой» режисером Харлі Ґренвіллом-Баркером у дусі художніх експериментів того часу.

Ставили п’єсу російські дореволюційні та радянські театри. У 1887 р. до «Зимової казки» звернувся Малий театр. Роль Леонта виконав О. Ленський, Поліксена — К. Рибаков, Поліни — Г. Федотова. Особливою удачею постановки стало виконання ролі Герміони М. Єрмоловою. Це був один із найбільш вдалих шекспірівських спектаклів Малого театру.