— Стій! — І потім: — Зачини вікно. Обговоримо подробиці операції.
Клосс сів посеред кімнати, почастував їх цигарками.
Всі троє були дуже молоді, старшому ледве перейшло за двадцять років.
— Едвард Сасік, — відрекомендувався він. — З Варшави.
— Де ти працював?
Він знизав плечима.
— Трохи в слюсарному цеху.
— Підпільник?
— Десять місяців, — гордо відповів Едвард. — Я працював на заводі.
— На якому заводі?
— Як — на якому? Ми зброю робили.
Двоє молодших були односельцями: Томек Пакула і Болєк Скалка. Поза своєю кельцівщиною вони не показували носа, сюди їх пригнали нещодавно.
— Операція небезпечна, — сказав він. — Можна загинути чи попасти до рук ворога. Якщо хтось не хоче брати участь, то кажіть про це зараз.
Усі мовчали.
— О четвертій ранку трохи на захід від лісу Вайперт приземляться наші парашутисти. Вісімнадцять чоловік, на яких покладено завдання, що має надзвичайну вагу для успіху наступу: не дати німцям змогу висадити в повітря міст на Резі і втримати плацдарм біля мосту до появи наших танків. О шостій ранку їм треба бути біля річки. — Клосс зробив паузу. — Ви їх проведете через ліс Вайперт, де розташувався німецький бронетанковий полк…
— Як ти хочеш це зробити? — запитав Томаля. Він ще не знав плану Клосса.
— Є лише один спосіб. Провести їх як групу польських полонених. Хто з вас володіє німецькою?
Крім Томалі, по-німецькому трохи вмів Сасік.
— Ризиковано, — сказав Томаля, — дуже ризиковано.
Ніби Клосс не знав! Але хіба є інший вихід? Хто у фронтовій обстановці веде полонених до першого ешелону оборони? Звичайно, вони скажуть: до штабу дивізії.
Чи повірять пости в лісі Вайперт? Чи не вимагатимуть документи? Чи якийсь меткий гестапівець не зніме телефонну трубку?
Клосс спробував уявити собі цю дорогу серед замаскованих у лісі гармат другого ешелону. Якому німцеві спаде на думку, що хтось наважився на такий нечувано сміливий план?
— Є шанс, що пощастить. Великий шанс, — додав він.
Томаля знизав плечима. Обличчя в нього скам’яніло, здавалося, що він більше не помічає ні Клосса, ні хлопців.
— Якби й не було жодного шансу, — сказав Томаля, — я однак пішов би. А німецькі мундири? — несподівано запитав він.
— Зброя в тебе є?
— Два автомати у схованці та один пістолет.
— Вистачить. Мундири треба дістати на дивізійному польовому складі. І якийсь візок, що ним ви відвезете принаймні п’ять комплектів до місця висадки. Тих, хто хоч трохи вміє по-німецькому, переодягнете.
— Склад… мундири… Як ти хочеш це зробити?
“Як ти хочеш це зробити?” — Клосс нерухомо сидів на стільці й відчував, як його долає втома. Це був справді божевільний план. А на підготовку лишилися лічені хвилини.
— Склад обмундирування, — сказав він, — на бічній вуличці, попіл лісом. Охороняє його один вартовий. Головне — не натрапити на зміну варти.
Клосс подивився на годинник. Скільки ще в нього часу? Він був переконаний, що добжицькі гестапівці з’являться у штаб дивізії. Може, спочатку шукатимуть у полку та в місті? Якщо приїде той, що бачив його на східцях будинку, — повернення до штабу буде просто божевіллям. “Перевищенням меж дозволеного риску”, — як гарно кажуть у центрі. А проте він мусив повернутись. Мусив. Клосс подумав, що протягом чотирьох років служби він жодного разу не рятувався втечею. “Витримаю до кінця”.
Хлопці чекали. Чи могли вони уявити собі всю складність операції? Як вони доберуться до західної околиці лісу Вайперт? Доведеться йти вночі, штовхаючи попереду візок з комплектами німецьких мундирів і вдаючи біженців, а може, краще імітувати військовий патруль? Потім повернути до лісу, якомога далі на захід. Чекати…
Клосс підвівся.
— Ходімо, — сказав він. — Край Кобургштрассе є невеличкий гайок. Знаєте, де це?
— Знаємо, — відповів Томаля.
— Я під’їду мотоциклом, тоді ви…
Дивізійний склад обмундирування був, як звичайно у польових умовах, тимчасовий. Величезний намет, оточений низькою огорожею з колючого дроту. Напис: “Вхід заборонено”. Вартовий у касці ходив, покурюючи. Ставився він до тилової служби, як усі фронтовики, дещо несерйозно. Але Клосса на мотоциклі він побачив учасно, виплюнув цигарку й розтоптав її чоботом.
Клосс загальмував мотоцикл, не зупиняючи мотора.
— Курите на посту!.. — гаркнув він.
— Більше не куритиму, пане капітан…
Цієї миті з-за дерев вибіг Сасік. Жандарм, вирячивши очі на Клосса, не побачив його. Кілька секунд… Клосс натис на газ, і гуркіт мотора заглушив крик німця.
У наметі було темно. Ліхтариком Клосс освітив стоси ретельно складених мундирів.
— Сорочки, штани, кашкети, плащі. Не забудьте про пояси. Томаля, знайди плащ з нашивками фельдфебеля. Щоб він підійшов на тебе… Ти командуватимеш. Сміливість… Будьте сміливі, на питання відповідайте криком… У нас обмаль часу, щоб роздобути якісь документи.
Вони приміряли плащі, порпались у купах головних уборів.
— Мерщій! Це має бути схожим на бандитське пограбування. Доки рапорт дійде до штабу дивізії, мине кілька годин. Не хвилюйтесь — вони не встигнуть попередити пости у лісі Вайперт. Не додумаються.
Нарешті! Вони подалися узліссям до шосе. Клосс скочив на мотоцикл і лукою помчав до вулиці, паралельній Кобургштрассе. Він уже під’їздив до штабу. Проїхав через ворота у подвір’я палацу, знайомий вартовий козирнув йому, і цієї миті Клосс згадав про номерні знаки. Забув їх змінити… Отже, він таки припустився цієї безглуздої помилки! Врешті, кожний припускається помилки! Повернути назад? Пізно: здалеку побачив капітана Келлера, який зістрибнув з мотоцикла, махнув йому рукою і подався до палацу. Мовби знічев’я кинув оком по подвір’ю. Побачив чорний “мерседес” біля входу. “Вони вже тут, встигли поперед мене”, — подумав він.
Клосс зупинив мотоцикл біля самої стіни казино, зірвав таблички. Огледівся. Що з ними робити — не брати ж із собою! Зігнув їх та увігнав у землю під стіною, зарівняв чоботом місце. Він не помітив Симону, яка уважно стежила за ним з вузенького віконечка казино.
Два штурмбанфюрери з Добжице — Кнох і Леман — з’явились у штабі за кілька хвилин до повернення Клосса. Вони зробили все можливе, щоб знайти чоловіка, одягненого в офіцерський мундир вермахту, який попав у пастку, але вбив гестапівця Фріца Шальбе й утік. Обидва вони розуміли, що ставка висока, що вони натрапили на слід небезпечного ворога, найвірогідніше — розвідника, який носить німецький мундир. Розслідування у Добжице одібрали багато часу. Перші — щоправда, дуже скупі — дані повідомив хлопець з гітлерюгенду, якого Кнох зустрів на розі Баутценштрассе.
— Ти не бачив мотоцикліста в офіцерському плащі?
— Бачив, — відповів. Показав йому вулицю, але не запам’ятав точно чину і не звернув уваги на номер. Проте хлопець стверджував, що мотоцикліст лише один раз проїздив повз нього.
Довелося опитати всі пости на виїздах з міста. Вартові часто змінювалися. Кнох і Леман мали розмову з кількома жандармами. Звичайно, майже ніхто не виконав наказ записувати номери. “Наказ був досить розпливчастий, — пояснювали вони. — Власне, йшлося тільки про підозрілих”.
— Підозрілих треба затримувати! — гарчав Кнох.
Певна річ, вони бачили багато мотоциклістів. Леман записував інформацію, з якої нічого не випливало. Аж ось два рапорти — поста зі східного, форбурзького шосе і з дороги від Дьоберітца до лісу Вайперт — якоюсь мірою, здається, прояснили становище.
Жандарм зі східного шосе бачив мотоцикліста, який здалеку показав йому перепустку на виїзд і гукнув “148-ма бронетанкова”. Найвірогідніше, другий жандарм завважив того ж таки офіцера, що взагалі не зупинився біля жодного постового.
— Тобто як — не зупинився? — бурчав Леман. — Розкажете судові.
Обидва запам’ятали тільки окремі цифри номера: 3, 8 і 7. Та вже й цього було багато.
Негайно надіслано гестапівців до всіх полків 148-ї дивізії. Генерал Пфістер прийняв їх не дуже ґречно. Вони докладно пояснили суть справи, але не змогли викликати цим зацікавленості генерала.