— У мене в дивізії, — сказав старий пруссак, — нічого подібного статися не могло. Ми знаємо своїх офіцерів.

— А проте це сталося, — гостро заперечив Кнох. — Мотоцикл був, безсумнівно, із 148-ї. Ми знаємо деякі цифри номера: 3, 8. 7.

— Ну, то шукайте. У мене фронт на шиї!

— Пан генерал вважає, що нам треба звернутись до командувача фронту рейхсфюрера Гіммлера? — пошепки запитав Кнох.

Пфістер розм’як. Він викликав чергового офіцера й наказав назвати осіб, які протягом останніх годин користувалися службовими мотоциклами. Записи чергового були докладні: гауптман Келлерт, гауптман Клосс, обер-лейтенант Вальтер, гауптштурмфюрер Куссау.

— Куссау нас не цікавить, — відразу сказав Кнох, — а решту, пане генерал, викличте, будьте ласкаві, сюди.

— Я всіх викличу, — сухо сказав Пфістер. — Якщо є підозра. Куссау матиме рівні з усіма права. За годину, — додав генерал. — Зараз мені ніколи. Ви можете тим часом повечеряти.

Вони пішли насамперед оглянути мотоцикли. Клосс бачив, як вони виходили від генерала: він одразу впізнав Кноха і повинен був негайно залишити штаб. Які в нього шанси? На що він ще сподівався? Почастував чергового офіцера цигаркою й пішов униз, до порожнього казино.

А раптом Кнох його не впізнає? Він бачив його обличчя лічені секунди, Клосс був тоді у касці та великих захисних окулярах. Доводиться ризикувати, зараз не можна втекти, треба дочекатись, коли хлопці з парашутного десанту почнуть боротьбу за плацдарм біля мосту і розгорнеться наступ.

Симона стояла біля бару.

— Коньяк? — запитала вона байдуже. — Вечерю?

— Якщо можна, коньяк. Я пізніше поїм.

Вона поставила перед ним чарку.

— Пізніше? — перепитала Симона. — Ви вважаєте, що буде якесь “пізніше”?

— Не розумію.

— Черговий офіцер сказав мені, чого приїхали гестапівці з Дьоберітца.

— Справді? — Клосс неквапно пив коньяк. — Чого ж?

— Ви не знаєте?

— Ще ні.

— Я дивуюся з вашої витримки, — шепнула вона. — Хто ви насправді?

— Ми давно знайомі з вами, Симоно.

— Хтось убив гестапівця в Дьоберітці. Невідомий їхав мотоциклом. Його шукають. Якби довідались, що один офіцер, приїхавши до штабу, міняв номерні знаки, у них не лишилося б жодних сумнівів.

Отже, вона його бачила!

— Цікаво, — Клосс відсунув порожню чарку. — І що далі?

— Цей офіцер був не вельми обачний. Він втоптав таблички в землю тут, під моїм вікном. Я могла б їх показати, але номер я й так пам’ятаю: 3837. Збігається?

Він мовчав.

— Кажіть щось!

Він знизав плечима.

— Мені нема чого казати. Що ви хочете зробити, Симоно?

— Я не маю діла до вашої війни, — шепнула вона. — А як ви гадаєте: моя інформація — достатня ціна за життя Рольфа?

Він мовчав.

— Ну, то як ви гадаєте? Життя за життя. І квит. Так?

Він підвівся. Просити? Переконувати? Пояснювати, що нічого вона за це не дістане? Клосс подивився на її обличчя. Очі позападали, губи потріскалися.

— А потім? — запитав він. — Як з цим можна жити потім?

Цієї миті долинув шум моторів, недалекий вибух захитав підлогу.

— Вони вже тут, — шепнула Симона. — У них надійний свідок, чи не так?

“А якщо її застрелити? — подумав він. — Ні, я не зможу”.

Клосс почув, як хряпнули вхідні двері: на порозі з’явився штурмбанфюрер Кнох. Ще ближчий вибух, брязнуло скло.

Кнох подивився на Клосса, потім схопився за кобуру.

— Це ти! — заволав Кнох. — Руки…

Більше він нічого не встиг сказати. Клосс був меткіший. Він зробив два постріли. Кнох звалився на підлогу. Клосс підбіг до нього — гестапівець був мертвий. Обидва постріли влучили. Симона скам’яніла біля стойки, затулила рукою рота, змушуючи себе не кричати.

З казино Клосс побіг ще нагору: в кімнаті переховував деякі речі, що їх не повинні були знайти. Непроявлена плівка, шифр, мініатюрний фотоапарат… Потім треба якось перейти Регу.

Він був уже на другому поверсі, коли його перестрів черговий офіцер.

— Вас кличе генерал.

— Я прийду за п’ять хвилин, — сказав Клосс.

— Ні. Генерал сказав, що це пильна справа.

— Гаразд.

У коридорі з’явився сам Пфістер.

— Зайдіть до мене, Клосс.

“Сталося”, — подумав він і попрямував за генералом.

У кабінеті було затишно й тихо. Пфістер закурив цигарку, не почастувавши гауптмана.

— Зараз, — сказав він, — усі прийдуть сюди. Слідство веде штурмбанфюрер Кнох з Дьоберітца. Як ви гадаєте, чи ймовірно, щоб хтось з наших офіцерів…

Клосс мовчав.

— Завтра, найпізніше післязавтра почнеться наступ, — провадив далі Пфістер. — Я не можу припустити якийсь нелад у штабі. Ви розумієте?

— Аякже.

— Тому я вирішив, що ви як представник штабу візьмете участь у веденні слідства. Я повідомлю про це Кноха.

— Я серед підозрюваних.

— Дурниці, — сказав Пфістер. — Ви офіцер нашої контррозвідки.

На порозі з’явився ад’ютант.

— Офіцери чекають, пане генерал.

— Просіть.

Клосс, не питаючи дозволу, закурив цигарку. Вже для всього пізно. Він перевірив язиком, чи капсула з отрутою на своєму місці між зубами. У безвиході треба до цього приготуватись: рано чи пізно так повинно було скінчитись. “Нагородять посмертно, — подумав Клосс, — але в офіційному повідомленні не скажуть навіть за що. Так уже воно ведеться — про нас не говорять”.

Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.

— Де Кнох? — запитав генерал.

— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.

— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.

— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан Клосс не належить до тих…

— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.

— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.

— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.

— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.

— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.

— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.

— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.

— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!

Генерал вискочив з-за столу:

— Як загинув? Під час нальоту?

— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.

— За мною! — вигукнув Пфістер.

Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.

На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.

— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.

Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.

Гестапівець виструнчився.

— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.

— Призналась?

— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.

— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.

— Пане генерал…

— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.

Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…

Запало мовчання.

— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…