— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.

Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.

— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.

Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.

— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…

— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.

— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…

Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.

— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.

— Куссау, — шепнула Симона.

— Мертва, — лікар закрив їй очі.

Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.

— Це ті самі таблички, — сказав він.

— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…

— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!

— Леман, ти здурів! — завив Куссау.

— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.

— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…

Клосс і Леман лишилися в казино самі.

— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.

Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.

7

Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.

Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.

Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.

Горіло в Добжице.

Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю. Десантники приземлювались під акомпанемент вибухів. Вони сіли майже у визначеному місці. Томаля й хлопці вибігли з-за кущів. Повторили свої світлові сигнали… Здалеку ще долинали вибухи, заговорив короткою чергою кулемет, потім запала тиша…

Солдати парашутного десанту з’явилися перед ними несподівано: насамперед вони побачили трьох чоловік з автоматами, що готові були стріляти. Далі, на луці, хтось іще виплутувався із стропів.

Томаля став немов у землю врослий.

— Хто ви?

— “Дубове листя”, — сказав Томаля.

Чоловіки поопускали автомати. Молодик у касці, з планшетом на грудях підійшов до Томалі.

— Поручник Кожух, — відрекомендувався він, — командир загону, — і простягнув руку.

Томаля стояв виструнчившись, мовчки: він не міг відвести очі від плаща, від каски з білим орлом.

— Я не сподівався дочекатись, — шепнув він. — Потім відразу опанував себе. Докладно пояснив ситуацію. Поручник слухав мовчки, трохи недовірливо.

— Нам казали, що ліс Вайперт чистий, — поглянув він ще раз на карту.

— Був чистий. Але ми не змогли більше налагодити з вами зв’язок і запропонувати інше місце приземлення.

— У мене нема вибору, — сказав поручник. Парашутисти юрмилися довкола них. Кожух перевірив: увесь загін приземлився. Вісімнадцятеро чоловік…

— Хто знає німецьку?

Вийшли наперед — солдат із Сілезії і школяр із Любліна. Хлопці Томалі принесли мундири. Сасік і Скалка та двоє парашутистів мали бути конвоїрами. Томаля старанно застебнув вермахтівський плащ — він наче був пошитий на нього,

— Хлопці, — сказав поручник, — ремені й автомати сховайте під плащами. Гранати — в кишені. У разі потреби я стрілятиму перший.

Рушили. Просто на ліс Вайперт: поручник глянув на годинник.

— Друга година, — буркнув він. — Маємо встигнути.

Всюдихід застукав їх зненацька, ще на луці, не встигли й до путівця дійти. Спалахнули фари, освітлюючи Томалю і двох хлопців з конвою. Мотор вискнув на високих обертах і заглух. Офіцер СС з прутиком у руці вискочив із машини. Томаля гаркнув: “Стій!” — і відрапортував есесівцеві. Він служив колись у війську кайзера, його рапорт був бездоганний.

— Конвоюєте до штабу дивізії, — повторив офіцер СС. — А звідки?

— Диверсійний спецзагін, — відповів Томаля. — Їх узято в полон на північний схід від Дьоберітца. З диверсійного десанту…

Офіцер СС недовірливо оглядав їх. Щось йому все-таки не подобалось, щось викликало у нього підозру. У всюдиході лишився тільки водій, до нього саме підходив солдат із Шльонська.

Есесівець ішов уздовж групи полонених. Перед поручником він зупинився.

— Офіцер?

Поручник мовчав.

— Відповідати!

— Я не розумію по-німецькому.

Есесівець зірвав у нього з плеча планшет. Відкрив. Присвітив ліхтариком. Побачив ліс Вайперт і позначену блакитним олівцем його західну околицю.

— Що це означає?

Поручник мовчав.

— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.

Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.

— У вас російська зброя?

Сасік не зрозумів запитання.

— Відповідати!

— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.

— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.

Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.

— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..

Томаля знизав плечима.

— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…

Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…

Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.

— Що це за натолоч?

— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.

— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?

— До штабу дивізії.

— Залишити їх тут.

— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.

Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: