А взавтра знову необхідно їй

Втішатися коханими вустами.

Щоб не зазнати збайдужіння ран

В щоденного побачення хвилини,

Нехай до зустрічей ведуть стежини

Через страшний розлуки океан.

Нехай зима розлук несе кайдани,

По ній весна ласкавіша настане.

Твій вільний раб, ладен я день при дні

Тобі єдиній слугувати вірно,

Найменшу примху виконать покірно

В години рабства, дорогі мені.

Я проклинать не смію навіть скуки,

Чекаючи на твій жаданий зов.

Коли ж слузі накажеш вийти знов, —

Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.

Ревнива мисль не сміє підійти

До справ твоїх, заглянути в ті справи.

Я, раб німий, лиш думать маю право:

Щасливі ті, хто зараз там, де ти.

Роби, що хоч. Моє чуття незриме

І зраду, й глум покірливо нестиме.

Хай криє бог, що дав мене в раби,

Щоб я посмів твого жадати звіту,

Чинить контроль тобі. Що хоч роби, —

Покірний раб не має права сміти.

Я знову ждатиму без нарікань,

І не наближусь без твого наказу, —

Моє терпіння, звичне до страждань,

Знесе ганьбу, забувши про образу.

Де хочеш будь, на власний розсуд дій:

Свого ж дозвілля владарка сама ти,

І власний злочин лиш тобі одній

Дано засуджувати чи прощати.

Я ждатиму, хоч пекло в тім жданні:

Твої гріхи судити не мені.

Якщо на світі не бува нового,

Лиш плин повторний явищ і речей,

То блуд який це розуму людського, —

Знов тяж нести вже роджених дітей.

Якби вернуть я міг роки уперті

В п’ять сотень кіл, що сонце їх пройшло,

І в древніх книгах, де й слова затерті,

Я віднайшов ясне твоє чоло, —

Дізнав би я, що в дні далекі знали

Про чудо це — краси земної цвіт,

Вони чи ми вперед сягнули далі,

Чи вічно йде шляхом повторень світ.

Я певен, що в минулому поети

Вславляли менш достойнії предмети.

Як хвилі мчать на узбережну рінь,

Так в небуття і наші мчать хвилини:

Одну поглине вічності глибінь,

На зміну їй уже наступна лине.

Все зроджене під блиском осяйним

До сонця пнеться, зріючи незримо.

А там встає затемнення над ним,

І Час дари свої стина без втриму:

Цвіт юності безжально обрива

І люто борознить чоло краси,

І все живе лягає, мов трава,

На пруг неутомленної коси.

Та вірш мій проти смерті сміло стане

І захистить твоє лице кохане.

Чи це з твоєї волі образ твій

Являється примарою щоночі,

Розплющує мої дрімотні очі,

Відгонить сон і нищить супокій?

Чи це до мене шлеш ти свого духа, —

Слугу й раба ревнивих підозрінь, —

Щоб при мені він, як незрима тінь,

Моїх учинків наглядав і слухав?

О ні! Не досить любиш ти, щоб тим

Себе й вночі тривожить без потреби.

Це, біля мене ставши вартовим,

Моя любов піклується про тебе,

Щоб ти була щаслива уві сні —

Комусь близька, для мене — в далині.

Гріх себелюбства — гріх моїх очей,

Душі і тіла непростимий гріх.

І лікування марне тут: ачей

Гріха не вирвати з грудей моїх.

Отож і малював мій зір мене

Вродливцем пишним з голови до ніг.

І серце вірило моє дурне,

Що вродою усіх я переміг.

А в дзеркалі (лукавий фарисей!) —

Подоба зморщена — моя чи ні?

О грішне око! Як же хворий сей

Все бачене шельмує в маячні.

Тебе повсюдно в серці я несу,

Тож око й віддає твою красу.

Настане час, коли мою любов,

Так, як мене, зігнуть додолу роки,

І в жилах юна охолоне кров,

І ляжуть зморшки на чоло глибокі;

Твій ранок ступить на нічний поріг,

І меркнути почнуть весняні шати,

І всі скарби, що ранок їх беріг,

Не будуть більше золотом блищати.

Про час отой фортеця в мене є,

Де слова мідь, певніша від гармати,

Здола красу, як не життя твоє,

Від часу згубного обороняти.

Твоя фортеця — чорні ці рядки,

І врода в них переживе віки.

Дивлюсь, як нищівна потуга літ

Красу віків змітає і корони.

Одвічні вежі, мармур і граніт, —

Ніщо не зна від смерті охорони.

Щодня ненатлий океан в злобі

Прибоєм землю пожира багату,

І суша, з морем ставши на двобій,

Вирівнює здобутками утрату.

Дивлюсь — одні держави піднялись,

А ті уже дійшли свого розвалу.

І страшно думати, що смерть колись

Любов мою зруйнує нетривалу.

Ці мислі чорні прирекли мене

На сум за тим, що скоро промайне.

Мідь і граніт, земля і океани

Не вистоять під натиском часу.

Тож як твою оборонить красу,

Тендітна квітко, витворе весняний?

Проти облоги войовничих днів

Чи може встояти дихання літа,

Коли в покорі никне міць граніту,

Нікчемна перед пащею віків?

О скорбна думо, марення безсиле!

Для свіжості земної красоти

Хто може сховище тривке знайти,

Щоб від часу спасти обличчя миле?

Та над сторіччями краса твоя

З мого чорнила, може, засія.

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,