Та вмерти не дає любов твоя.

Ну, і чому живеш ти у гріхах,

Безчестя прикриваючи собою?

Щоб зло гострило світові на страх

Приховану твоїм іменням зброю?

Щоб фальш в’ялила мак твого лиця

І мертва тінь сягла живого сяйва?

Навіщо вроді фальш, адже ж оця

Живій троянді позолота зайва?

Чому живеш ти в дні, коли до дна

Природа вибрала краси криницю?

Тепер старчиха знічена вона,

Лише з твоєї жебрає скарбниці.

То й береже тебе, щоб в дні ганьби

Нам показать минулих літ скарби.

Твоє лице — свічадо давніх літ,

Коли краса упевнено і зримо

Росла, буяла, як весняний цвіт,

Не смівши удаватися до гриму,

Коли ще не заведено було —

Зрізать покійниць золоте волосся,

Яке б, чуже оздобивши чоло,

Жило удруге й заново вилося.

Ти воскрешаєш нам священні дні,

Явивши скромність і природний розум,

Та барв не крадеш у чужій весні

Своїм квіткам, що борються з морозом.

Тепер за мапу правиш ти природі, —

Щоб показать красу померлу моді,

Твоя частина, видима для ока,

Не залишає жодних побажань;

І вірна дружба й ворожда жорстока

Твоїй красі склада належну дань.

Назовні скарб, то й зовнішні похвали.

Та з тих же уст ми чули іншу річ,

Коли перед судом людським ставала

Частина друга, схована од віч.

Щоб душу знать твою — ціннот вершину, —

Цікавий люд обстав тебе кругом,

До справ і вчинків приклада аршина

І дух троянд поганить бур’яном.

Той запах вигляду твого не вартий,

Бо йдуть в твій сад усі — нема там варти.

Нехай ганьблять, — не маєш в тім провини, —

Постійно в парі врода й поговір.

Так ворон чорний в чистім небі лине,

Та неба не бруднить крилом, повір.

Обмови ті — засвідчення чесноти

Твоєї чистої душі. Отак

До квітки ніжної плазує потай

Подібний лиходійствами хробак.

Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли

І юних днів спокуса відійшла,

Та правда й чистота твоя зустріли

Не всі атаки підступу і зла.

А блиску не сягли б твого ці плями, —

Ти володіла б усіма серцями.

Як я помру, ти довго не тужи, —

Замовкне дзвін, і ти забудь про мене,

Коли на хробаків це світло денне

І ниций світ зміняю на чужий.

Читаючи оці слова кохання,

Руки не згадуй, що писала їх.

Щоб я тобі не завдавав страждання,

Похорони мене в думках своїх.

Коли очей моїх зімкнуться віки,

Ти не ловторюй більш моє ім’я.

Разом із подихом моїм навіки

Нехай погасне і любов твоя,

Я хочу, щоб після відходу мого

Ти не зазнала осуду людського.

Щоб світ тебе примусити не зміг

Розповідать, за що мене любила,

Забудь любов свою, коли могила

Схова навік мене за свій поріг.

Бо ти серед пристанища пороку

Заслуг так мало знайдеш у мені,

Що, мимохіть удавшись до брехні,

Складеш ціну небіжчику високу.

Щоб ти уста не осквернила милі,

Коли неправду вимовлять вони,

Віддай навік ім’я моє могилі,

Позбавивши подвійної вини:

Що за життя я не уник злослів’я,

А як номер, тебе до лжі призвів я.

Той місяць року бачиш ти в мені,

Коли багряний лист тремтить на вітті

Під вітром злим, який прийшов по літі

На хори, де замовкнули пісні,

В мені ти бачиш вечори бездонні,

Коли над світом западає мла,

І чорна ніч, що хмуро залягла,

Неначе смерть, простягує долоні,

В мені ти бачиш ті слабкі вогні,

Що юність палять в попелі, безсилу.

І те, що перш дало життя мені,

В мою перетворилося могилу.

Ти бачиш це. І дужче любиш ти

Того, хто мусить скоро відійти,

Як злий конвой — недуга і роки

Навік мене спровадить до острогу,

Тобі залишаться мої рядки —

Вогонь ясний, частина серця мого.

І будуть доказом — цей слід руки

Та жовтий клапоть аркуша старого,

Що тільки прах сточили, хробаки,

Не доторкнувшись до вогню святого.

Життя оденки в землю відійдуть, —

Їх легко б міг ножем своїм здобуть

Грабіжник лютий в закутку глухому, —

Тобі ж одній залишиться в віках

Не черепок світильника, не прах,

А пломінь серця, що згоріло в ньому,

Моїх думок жагу втоляєш ти,

Як землю — хмара ливними дощами,

Ніяк не можу спокою знайти,

Немов той скнара з любими скарбами.

То тішуся, то схоплююсь вві сні,

Наляканий видіннями страшними,

То пхну червінці в сховища тісні,

То ладен між людей бряжчати ними.

Так я й живу: то в пеклі, то в раю, —

По зустрічі настане знов розлука,

І знов у душу стомлену мою

Увійде біль, спустошення і мука.

І так щодня — до розпачу й знемоги:

То я — багач, то я — злидар убогий.

В піснях я не вдаюсь до новизни,

Ясного блиску зовсім не знайти в них.

Були весь час далекими вони

Від форм химерних і сполучень дивних.

Про убрання не дбаючи нове,

Виходять мислі в одязі старому,

І кожне слово у рядку мойому

Вже автора на ймення назове.

Любов і ти — всякчасна в них основа,

Тому-то й завжди одіж в них стара:

Мої чуття в обіймах мого слова

Подібними виходять з-під пера.

Щодня старого сонця сяйво нове,

Така й любов моя, все в тому ж слові.

Згасання вроди дзеркало покаже,

Годинник — час, який марнуєш ти.

А мисль твоя, що на папері ляже,

Твій слід колись поможе віднайти.