Прийшли печальні й неминучі дні

З чужим добром розстатися назавше.

Я був царем, посівши пишний трон,

Та зникло все, коли скінчився сон.

Коли, свої виправдуючи зради,

Нарузі віддаси мене й ганьбі,

Я сам допомагатиму тобі,

Себе ганьбитиму я без пощади.

Найкраще знаючи всі власні вади,

В них ладен я відкритися юрбі,

Твоєї правоти і честі ради

Найбільшу кривду спричинить собі.

Та в жертві цій здобуток мій багатий

Покриє легко всі мізерні втрати,

Моє безчестя, кривди і жалі,

Бо знатиму — не марно слугував я:

Тавро, лукавства, зради і безслав'я

Не запалало на твоїм чолі.

Скажи, що ваду у мені знайшла ти,

Того і зрада виникла твоя.

Назви мене калікою, — і я

Весь вік прилюдно буду шкутильгати.

Так! Ти не зможеш привинить мені

Всього, що сам сказать на себе можу:

Лжемовців суд, низотну лжу ворожу —

Я все прийму. Й не викажу, о ні,

Я тайнощів знайомості близької

Ні словом, ані поглядом німим,

Ні навіть скритим і помислом, щоб тим

Тобі, кохана, шкоди не накоїв.

Я сам себе топтатиму в багні,

Бо нелюб твій — ненавистен мені.

Якщо не любиш, кинь мене сьогодні,

Коли зреклись і люди, і господь.

Віддай на муки в пеклові безодні,

Лиш як остання втрата не приходь.

Не завдавай іще мені страждання,

Як душу знов посяде супокій,

Нехай не йде по ночі грозовій

Холодне, хмуре й дощове світання.

Покинь мене, лиш не в останню мить,

Коли зігнуся від дрібних утрат я.

Покинь тепер, щоб міг я пережить

Удар оцей, страшніший від розп'яття.

Тоді тягар усіх дрібніших втрат

Покажеться мізернішим стократ.

Хто хвалиться своїм шляхетним родом,

Хто силою, достатком, хто умом,

Хто шатами — хай шиті всупір модам, —

Хто псом, хто соколом, хто скакуном.

І кожному в одній з отих марнот —

Вершина мрій і втіхи неземної.

Та не зрівняється ніхто зі мною,

Бо враз я досягнув усіх висот.

Твоя ж любов — над родові герби,

Над королівські пишні горностаї,

Коштовніша за всі земні скарби,

Прекрасніша за соколині зграї.

Та горе: скарб мій у твоїх руках, —

Як відбереш його — і щастю крах.

Ну й кинь мене — найгірше учини, —

Я все-таки не знатиму розстання,

Бо вік сягне мій лиш далечини,

В якій зупиниться твоє кохання.

Тож не боюсь найбільшого із лих,

Коли в найменшому — моя могила.

Від примх твоїх, твоїх учинків злих

Мене ласкава доля захистила.

Несталістю мене ти не зведеш,

Бо я живу лиш до твоєї зради.

Любов і смерть— мені одне і те ж,

І гам, і там є джерело відради.

Та радощів без смутку не знайти, —

Чи ж певен я, що вірна зараз ти?

Вважатиму, що вірна й досі ти,

Хоча любов уже не пломеніє.

Хай погляд тут, — душа твоя і мрії

Далеко так, що їх не досягти.

Бувають погляди — сердець свічада,

Де б жодна думка скритись не змогла.

Але в твоїх — одна лише принада,

Ні крапельки презирства або зла.

Бо в них — угодно так, напевне, богу —

Нехай брехнею зганьблені уста, —

Цвіте любов постійно, й чистота,

Неначе тінь, іде з тобою; в ногу.

Твоя краса у дні недобрі ці —

Мов яблуко у Євиній руці.

Хто б міг чинити, а не чинить зла

І втрим знаходить вчинкові лихому,

Хто інших зрушить, сам же, мов скала,

Стоїть серед спокуси нерухомо, —

Тому у спадок — неба благодать

І вся земля з коштовними дарами.

Він там володарем спромігся стать,

Де інші стали тільки наймитами.

Лілеї влітку — любі пелюстки,

Хай прийде час, зів’яне та лілея.

Та як у ній осядуть хробаки,

Тоді й бур’ян миліший нам від неї.

Так і краси солодкої взірець

Зведе життя порочне нанівець.

Ти — сяйво чисте і в гріхах своїх,

Які тебе, мов тля троянду, вкрили,

У ніжні пелюстки повитий гріх,

Таким здається безневинно милим.

Злі язики ганьблять твій кожен крок,

На те підстави маючи, я певен,

Але чеснотою стає порок,

Лише твойого імені сягне він.

Що за житло дістав підступний блуд,

Твою красу обравши за колиску,

В такій пишноті не помітний бруд

Моїм очам, прижмуреним від блиску.

Цим перевагам, серце, є межа,

Вживанням частим туплять і ножа.

На карб тобі кладуть — хто юнь, хто вдачу,

Хто каже — це окраса, а не гріх.

І я пороків у тобі не бачу, —

Оздобила твоя принада їх.

Нікчемне скельце в персні королеви

Стає вершиною усіх окрас.

Так і порок — принадливий для нас

В твоїй оправі чистій, кришталевій.

О, скільки б вовк передушив овець,

Прикинувшись ягницею в кошарі!

І ти, явивши молодощів чари,

Зведеш не менш довірливих сердець.

Не кой того: твоєї честі плями

Моя любов розподіля між нами.

Розлуки час — зимою був мені,

Хоч рік сягав лише свого полудня.

Який туман, які похмурі дні,

Яке спустошення і холод грудня!

Скінчилось літо, і за ним услід

Ступає осінь в золотій короні,

Несучи важко в благодатнім лоні

Свої дари — землі дозрілий плід.

Та всі дари і всі плоди на світі —

Мов сироти без матері в сім’ї.

Нема тебе — і мовкнуть солов’ї

В кущах троянд, в зеленім верховітті.

А там, де й чуть синички вбогий свист,

Зими злякавшися, тріпоче лист.