Відбита зморшка в дзеркалі правдивім

До дум невтішних спонукає нас,

Відмірений годинником зрадливим

Летить у вічність невблаганний час.

Все те, що може пам’ять розгубити,

Цим білим аркушам віддай на схов.

Нехай живуть твойого мозку діти,

Красу душі відновлюючи знов.

Що більш читатимеш рядки забуті,

То більше зможеш мудрощів збагнути.

Так часто музою тебе я звав,

Ім’ям твоїм звеличуючи слово,

Що всі творці сонетів і октав

Твого ім’я запрагнули раптово.

Твій зір до співу спонука й німих,

До злету в небо — глупоту безкрилу,

Твоя краса в слова вдихає силу

І грацію подвоює у них.

Пишаюсь я своїм служінням слову,

Бо не намарне докладав зусиль:

Чужим рядкам ти виправляєш стиль,

Зате моїм ти правиш за основу.

Поезії ти чисте джерело,

Що сил мені, невігласу, дало.

Як пив один я з твого джерела,

Моє натхнення доблестю зростало.

Та хвора муза іншого знайшла, —

І вірш зів’яв, і грації не стало.

Я визнаю — ясне чоло твоє

Пера таки достойнішого варте.

Нехай там що пісняр тобі дає,

Та все з добра твого накрав пісняр те:

Чесноту прославляє, слово це

Тихцем укравши із твоєї вдачі.

Коли ж грабує і твоє лице, —

Хвалу красі склада співець ледачий.

За ці слова й подякувати гріх —

Це ж борг забрати в боржників своїх.

Який поет в своїм пісеннім громі

Красу твою прославив на віки!

Куди ж мені, убогому сіромі,

Писать за ним несміливі рядки?

Але твій блиск — це океан без меж:

Там гордий корабель іде невпинно,

То й човен мій, горіхова лушпина,

Зухвало в далеч випливає теж.

Твоя любов — його міцні вітрила,

Тому й мілка для нього ця глибінь,

Мчить корабель, і велетенська тінь

Навік мене з моїм човном покрила.

Нехай судилось нам піти на дно, —

Любов і смерть для мене все одно.

Чи я раніш тебе землі віддам,

Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна,

Та в цих рядках ти смерті непідвладна,

Тоді як я дістанусь хробакам.

В піснях моїх ти вічно будеш жити,

Хоч згинуть по мені й сліди малі:

Мій пай — обійми хмурої землі,

Твій — мавзолей, повік-віків одкритий.

Твій монумент — мойого слова мідь,

Читать його ще не зачатий буде

І далі передасть із роду в рід,

Хоч вимруть всі живі сьогодні люди.

Ти вічно житимеш в моїх піснях,

Де дихання живе людське — в устах,

Із музою моєю ти не в шлюбі,

То й безсторонньо дивишся на труд,

Що, присвятивши вроді твоїй любій,

Поет дає тобі його на суд.

Взірцем, як мудрості, так і краси,

Стоїш та над усі мої похвали

І прагнеш ти, щоб у нові часи

Твою красу повніше оспівали.

Нехай співають, звівшись на котурни,

Та риторичністю фальшивих слів

Нездатні модники літературні

Мій щирий, дружній заглушити спів.

Блідих фарбують за новим звичаєм,

А в тебе фарб і власних вистачає,

Я на твоїм лиці не бачив гриму,

Тому не знає фальшу мій сонет.

Краси твоєї не затисне в риму

Рядків найкращих ні один поет.

Тож хай сама нам неосяжна врода

Зведеться в величі на повен зріст,

Запевнивши: слова — убогий вміст

Для чар, що нам явила їх природа.

Німотство ганиш ти? Зате хвали

Та слави годен я в науку іншим,

Які безжально недолугим віршем

Красу живцем до ями потягли.

В одному оці маєш більш ти вроди,

Ніж двох твоїх співців хвалебні оди.

Хто годен кращі висловить похвали

За просто сказане, що ти є ти?

В якій скарбниці вроду заховали,

Що владна вартістю тебе сягти?

Нужденний спів, якому бракне слів

Звеличити краси земної велич.

Та буде славен той із голосів,

Який тебе тобою назове лиш.

Хто тільки скопіює твір природи,

Що на твоїм написаний лиці,

Той заживе і слави, й нагороди,

Якої ще не відали митці.

А голоси фальшивої хвали

Красі і честі — гірші від хули,

Твою оспівують поети вроду,

Моя ж убога муза мовчазна.

Гучних співців — тобі найкращі оди,

Вінки похвал, яких ніхто не зна.

А я без слів плекаю тиху мрію,

Вчуваючи хвалу тобі щодень.

Я лиш дячком-невігласом умію

Гукнуть «амінь» в кінці чужих пісень.

Коли тебе уславлюють сонетом,

Кажу: «Це — суща правда! Дійсно так!» —

В ту мить я міг би кращим буть поетом,

Та не знаходжу слів тоді ніяк.

Шануй митця, що в пісні ожива,

Мене ж — за думку, що не йде в слова.

Чи то строфа його, душі вітрила,

Напнуті силою приваб твоїх,

Глуху труну моїм думкам відкрила,

В моєму серці поховавши їх?

Чи дух його, сягнувши таємниць —

Волхвів померлих сили неземної, —

Мене схилитися примусив ниць,

Змагаючись в майстерності зі мною?

О ні! Не він, не віщий дух волхвів,

Йому до помочі богами даний,

Ніхто, кохана, в світі б не зумів

Мій голос вільний закувать в кайдани.

В його ж рядок — ти вступиш мимохіть:

Мій вірш, як місто вимерле, стоїть.

Прощай, моя короткочасна мріє, —

Ні, не про мене золоті скарби:

Жебрак, що носить латані торби,

Про золото і марити не сміє.

Не маючи на те заслуг і прав,

Тебе в дарунок я прийняв від неба,

І мучився, неначе щось украв,

І знав, що крадене вернути треба.

Ти помилково скарб дала мені,

Ціни йому великої не знавши.